– Мамо, в нас дитина буде! Як ми в цій конурі житемемо? – Я пустила молодих до себе, і перетворилась на квартирантку у власному домі

Я свого сина завжди любила понад усе на світі. І звичайно, зичила йому найкращої долі. З чоловіком ми розлучилися давно, Максима я сама виростила. Хоча колишній завжди допомагав фінансово. 

Після закінчення школи я продала дачу, чоловік доклав грошей і ми придбали маленьку однокімнатку, аби він міг жити окремо.

Я ж залишилась у своєму будинку. Колись мій тато допоміг його нам збудувати. Досить великий, чотири кімнати, власний двір. Та було сумно у ньому самій. Все мріяла, що будуть онуки, житимуть в мене на канікулах. 

Синові дуже подобалось доросле життя. Та скоро він прийшов до мене з новиною:

 – Мамо, я тепер з дівчиною житиму. Люда тобі сподобається.

 – А не зарано? Тобі ж лишень 20 років.

Звісно, він мене не послухав. А коли я побачила Людмилу – відразу все зрозуміла. Дівка – не промах, крутила ним, як хотіла. Не здивуюсь, як лишень через квартиру його й обрала. Та всього за пів року вони розписалися. Моєї думки син і не спитав. А тоді почалось найцікавіше.

Рік вони жили спокійно. Але потім мочали мене вмовляти.

 – А нащо тобі одній такий будинок? Ми ж дітей плануємо. Нам слід помінятися.

 – Я не хочу жити в однокімнатній квартирі, та й звикла до будинку.

Довго я їм пояснювала, що цього не робитиму. Минув рік і якось молоді приїхали до мене в гості й заявили.

 – У нас дитина буде. В тій конурі зовсім тісно, навіть вдвох. 

 – Я вже казала, що мінятись не хочу.

 – Зрозуміло, тоді може інший варіант. Ми будемо здавати нашу квартиру, щоб назбирати грошей і взяти іпотеку, самі ж до тебе переїдемо.

Як мені ця ідея сподобалась. Будемо всі разом жити. А я онука щодня бачитиму. Так і зробили. Молоді переїхали. Та вже з першого дня я збагнула – діла не буде. Люда відразу стала в моїй хаті свої права качати.

Просто з порогу стала вказувати, що треба змінити.

 – Ці килими ні до чого. Старомодні. І стіни треба перефарбувати!

 – Невже все так погано? – перепитала я.

 – Як я можу сюди друзів запросити? Соромно ж. 

Вона, навіть не питаючи моєї думки, почала господарювати в моїй оселі. Навіть на кухні взялась все змінювати. В себе вдома я почувалась наче квартирантка. Ще і її подруги мало не щодня приходили й гуляння влаштовували. Та не хотіла сперечатись, вона ж вагітна.

Але тоді Люда перетнула межу. Якось підійшла до мене й заявила.

 – Ви маєте поступитися своєю кімнатою!

 – Чого це?

 – У вас світла сонячна сторона, кімната тепліша, дитині краще там буде.

 – Але я люблю свою кімнату!

 – Нічого, звикнете! Не будьте егоїсткою!

Ці звинувачення мене остаточно доконали. Підійшла до сина й сказала:

 – Мабуть, наше спільне проживання – не найкраща ідея!

 – Чого?

 – Бо я з твоєю дружиною не уживусь! Краще вам переїхати!

 – Але куди? Ти ж знаєш нашу ситуацію.

 – Я вас не виганяю вже. Шукайте житло, у вас є час.

Образились вони страшно. Навіть не говорили зі мною. А за день до свого переїзду син запропонував мені альтернативний варіант.

 – Продай будинок і купимо дві гарні квартири!

 – Я не хочу, я люблю свій будинок і радом вас прийматиму тут, як гостей.

Реакція знову була жахлива. Майже рік ми не спілкувалися. На Хрестини мене, звісно, покликали, але дивилися косо. І ось лишень тепер Максим почав дзвонити й просити, аби з дитиною допомагала.

 – От якби ми в тебе жили, було б значно простіше. Ти б онука щодня бачила і допомагала б нам!

 – Якби ми жили з твоєю Людою під одним дахом – вже б остаточно розсварилися.

Я не знаю, як мені надалі з молодими спілкуватися. Люда досі ображена, усім довкола розказала, що я її вагітну вигнала. Але що я мала робити?