Олена Петрівна на весну повернулася з міста у свою хату в селі. Вона занесла велику валізу на коліщатках у дім. Брати вона її не хотіла, але син Олександр наполіг: – Раптом мій брат Андрійко з дружиною тебе знову не зустрінуть з автобуса. А так візьмеш і покотиш валізу по доріжці. Не в руках же ж речі тягнути? Андрійко з невісткою Світланою її таки не зустріли… Олена затопила пічку і взялася за прибирання. Невдовзі будинок сяяв чистотою. Жінка сіла пити чай на кухні. Вона глянула у вікно і застигла від несподіванки

Олена Петрівна навесні повернулася у свою невелику хатину в селі.

Ще місцями лежав сніг, але було досить тепло. Сімдесятирічна жінка була ще досить активною.

Вона занесла свою велику валізу на коліщатках – подарунок невістки, у хату.

Брати вона її не хотіла, але син Олександр наполіг:

– Раптом Андрійко зі Світланою тебе знову не зустрінуть з автобуса, а ти візьмеш і покотиш валізу по доріжці, не в руках же ж речі тягнути? А може, почекаєш до вихідних, і ми тебе відвеземо?

– Ні, я хочу автобусом, як раніше, – сказала мати. – Та й їхати три години! Чого вас турбувати?

…Андрійко зі Світланою її не зустріли…

Старший син жив у одному селі з матір’ю. Відстань між ними була з десять будинків, але приходив він рідко. А його дружина до свекрухи взагалі ходити не любила.

Навіщо, якщо роботи вдома повно? А тут ще й матері чоловіка допомагай!

Будинок невеликий, а сад і город величенькі.

Олена затопила піч і взялася за прибирання. Минуло чотири години, будинок уже сяяв чистотою.

Жінка пила чай на кухні. Вона глянула у вікно і застигла від несподіванки. Доріжкою йшли син Андрій з невісткою.

– Ну привіт, матусю! – сказав той, коли зайшов у хату. – Повернулася? А ми ж тобі казали, що місто не для тебе!

Син хотів пройти далі не роззуваючись, але мати вказала на його брудне взуття.

– Ти ж знаєш, що я не люблю, коли в хаті ходять у брудному, – сказала вона. – Роздягайтеся, чаєм вас пригощу з міськими гостинцями…

– Що там брат нам передав? – запитав Андрій.

– А що ти хотів? Он на стільці пакет лежить. Вам по светру, зараз кажуть модні такі. А ти якраз риболовлю любиш, вони теплі…

– Хто це купував?! – невістка була незадоволена подарунком. – Ніякого смаку! Думають, що нам у селі й так піде? А ми за модою стежимо!

– Світлано, припини, – сказав їй Андрій. – Ти, мамо, назовсім, чи знову у місто поїдеш?

– Час покаже, там мене добре приймають. Половину зими у дочки жила, половину – в сина…

– А де краще?

– Краще вдома…

– Ну от і добре. Наїздилася й досить. Ремонт у тебе робитимемо, нічого тобі більше їздити. Завтра закупимо все необхідне й почнемо.

– Не потрібен мені ремонт, все в мене добре, чисто. А мити я й сама вмію.

– Як же ж добре. Вікна треба замінити, всі зараз змінюють. Двері хороші поставити. Гараж відремонтувати…

– А гараж навіщо? Машину батька я тобі віддала, і з того часу туди й не заходила. Та й що заходити, ти ж усе виніс звідти? Нехай стоїть на місці, або взагалі розбирай і забирай. А вікна спершу самі собі зробіть, я подивлюсь, може мені не сподобається.

– Мамо, ти як завжди! Тобі діло пропонуєш, а ти опираєшся! Гаразд, як хочеш, але вікна я тобі все одно зроблю…

…Пройшов місяць. Все вже зеленіло. Сашко із дружиною збиралися приїхати. Олена готувалася до зустрічі гостей.

– Два роки тут не були, а нічого не змінилося. Квіти. Краса.

– Ну, це я спеціально раніше багаторічники вибирала. Ростуть, очі радують, а особливого догляду не треба. Все літо цвітуть один за одним.

– Влітку в тебе добре. А взимку знову до нас приїжджай. Діти на навчанні, кімнату ти маєш свою. Тільки ми самі по тебе приїдемо, а потім відвеземо. Досить із сумками тягатися!

– Не хочу вам створювати незручності. Ось у вас дуже добре, а дочка незадоволена, заважаю я їм.

– Ну так у нас і живи, хоч цілий рік.

– Справді, Олено Петрівно, без вас так нудно стало. Діти поїхали, ви теж. Переїжджати до нас треба.

– Краще ви до мене в гості приїжджайте. Я ж спробувала, місто не для мене. А будинок у мене гарний, теплий, та й сама я ще не стара. Ну й валіза у мене модна, може я ще на море поїду! Ніколи не була.

– А що! Може й поїдеш. Тільки давай за рік.

– Я подумаю.

– Думай, а ми тобі ремонт поки що зробимо. Гараж відремонтуємо.

– Гараж? А навіщо мені гараж?

– То ти ж сама просила.

– Нічого я не просила. Андрійко сам запропонував. Я сказала йому, щоб і цей забирав собі. Сам подумай, навіщо мені порожній гараж? Андрійко усе з нього забрав.

– А навіщо він так нам сказав? З гаража все забрав, всі інструменти батька? А хоч щось лишилося?

– Ну дрібниці різні в коморі, молотки, сокира, те що гірше…

– Ну й Андрійко… Гаразд, почекаємо, коли прийде…

…Андрійко прийшов увечері. Гараж він хотів собі новий побудувати, от і сподівався, що брат йому допоможе. Роботи багато, витрат ще більше.

Хотів сам зробити все, з брата тільки гроші на ремонт для матері попросити. А Сашко взяв та й приїхав. Хто його кликав? Андрійко не знав, як викрутитись. І грошей треба, і гараж треба.

А дружина ще й вікна просила поміняти. Де стільки взяти грошей?

Якщо гараж збудувати – грошей на вікна не буде. Якщо вікна, то машина знову буде на вулиці. Хоч і не нова, але шкода.

А все ж це Світлана придумала – гроші з брата на ремонт, а вони вже потім викрутяться. Тільки викручуватись довелося б Андрію.

– Гаразд, не кажи нічого. Допоможу я тобі побудувати гараж. Тільки більше не хитруй. Навіть грошей тобі додам. Але спочатку цей гараж розберемо. Толку від нього ніякого. Неси інструмент, та й усе що треба, сам знаєш. Заодно і паркан поремонтуємо матері, і сарай з ґанком.

Брати все зробили, мати раділа.

– Ну, тепер я нікуди і не поїду! Добре все. Та й вигляд став кращим.

Брати збудували і гараж Андрію. Тільки ось Світлана залишилася незадоволеною. Вона хотіла нові вікна у хаті, а гроші пішли не туди. Постійно бурчала на Андрія.

Після будівництва гаража брат вирішив віддячити Олександру. Адже той і додав грошей, і роботою допоміг. Тільки ось під час застілля Світлана раптом заговорила про майбутню спадщину.

– Ти про що?

– Як про що? Дім вашої матері! Як ділити будете. Ви ж у місті, вам навіщо? Та й вашій сестрі не потрібен він. А нам тут все знадобиться.

– Ти зовсім вже! – ахнув Андрійко.

– А що? Краще одразу домовитися!

– А тобі навіщо?

– Треба!

– Нормально! Мати ще, як би жива!

– Не віддасте нам будинок – виставлю Андрійка! Він у моєму домі живе, батьківському! – заявила Світлана.

– Що?! Мене виставиш? Та я сам піду! Тільки що про тебе діти скажуть?

– А нічого не скажуть. Два будинки у нас буде. Відпочиватимуть у тебе, потім у мене. Так чи інакше, будинок буде наш. Адже ти не залишиш брата на вулиці.

Олександр із дружиною не знали, що й сказати, хотілося сміятися.

Будинок їм звісно може і не треба, але родина в Андрія на очах розвалюється. Андрійко із дружиною діалог ведуть удвох, навіть їх уже не помічають.

Світлана пригадала вікна, ще їй потрібні були нові двері, а ще меблі. Ну і взагалі все дійшло аж до одягу: сукні, куртки, чоботи…

– І часто у вас так?

– Та щодня вже… Все їй треба одразу. Бачте, у сусідки новий чоловік робить все, а я…

…Олександр із дружиною пішли, залишивши господарів з’ясовувати стосунки.

Вже поїхавши додому, Сашко дізнався від матері, що Андрійко перейшов до неї жити. Сам пішов. Машину забрав, інструмент, який залишився від батька, теж весь перевіз.

А Світлана на розлучення подала. Хотіла просто налякати, а Андрійко взяв і погодився. Набридли йому її сварки, і про спадщину майбутню розмови.

Гараж новий шкода, але Андрійко вирішив його збудувати в матері на колишньому місці. Знайшов помічників і вони взялися до роботи. Світлана бігала навколо, галасувала, заважала, але зробити нічого не могла. Перенесли.

Ось так двічі один гараж збудували.

Олена Петрівна іноді їздить у місто до дітей, Олександр із дружиною до них у село. Вікна Андрійко матері вставив нові двері теж. Грошей у нього вистачає тепер на все. Тільки ось Світлана незадоволена, вікна в неї старі, двері теж, модного одягу немає, а Андрійко повертатися не хоче, та й миритися з нею теж…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними