Дмитро стомлений ішов додому, як раптом почув, що відкрилися двері в квартирі на його поверсі. Чоловік пройшов ще трохи й побачив свою сусідку Риту. Вона збентежено переступала з ноги на ногу. – Що сталося? – запитав Дмитро. – Я папку з паперами за ліжко впустила, – сказала та. – А відсунути його не можу – важке! Виручай, Дмитре! Дмитро пішов і дістав папку. – Дякую! – вигукнула Рита. – Може, чаю? Дмитро похитав головою. – Руки помию тільки, – сказав він. – Пилу там у тебе дуже багато… Дмитро вийшов із ванни і раптом застиг від несподіванки. У коридорі була ще одна жінка

– Я все знаю про тебе і твого колишнього? – заявив Дмитро. – Ти мені брехала! Чому? Ти що, так би й заміж вийшла за мене?

– Не знаю я, Дмитре! – плакала Настя. – Ти пробач мені! Я переживала сказати.

І Дмитро не пробачив… Його життя в той момент здавалося йому якимось неясним. Він розумів, як жити із точки «ми». Звикли так думати: «Ми».

А як жити з позиції «я» – зовсім не розумів. Жив якось… Працював. Із жінками іноді спілкувався. Коротко, і не впускаючи нікого з них у своє серце…

…Дмитро піднімався сходами вгору. Він втомився на роботі, а тут, як на зло, зламався ліфт. Нічого. На п’ятий поверх якось дійде. Він же ж не старий. Всього сорок п’ять.

Дмитро був самотнім. Холостяком. Не був одружений жодного разу. Хоча, в молодості мало не взяв шлюб. І взяв би, та ось тільки дізнався, що його наречена, красива й кохана Анастасія, зрадила його. Точніше, продовжує зраджувати. З колишнім. Діло у Насті з Дмитром вже йшло до весілля, і з незрозумілої причини вона раптом захотіла до колишнього. І приховувала ж! І як уміло.

Дмитро дізнався від сусідки Насті, зовсім випадково, і спочатку не повірив. Вирішив простежити за нареченою, і переконався, що Настя йому невірна. Що можна сказати про той момент у житті Дмитра? На нього наче звалилося його власне життя. Один суцільний туман був довкола.

Дмитро дістав біленьку. Не сказати, що полегшало. Хіба що трохи. На ранок шматочки життя, радісного, з ретельно спланованим майбутнім, повернулися на місце. З Настею Дмитро розійшовся, чому вона дуже зраділа. З колишнім у них все було серйозно.

– Чому ж ти не сказала сама? Ти що, так би й заміж вийшла за мене?

– Не знаю я, Дмитре, – бідкалася Настя. – Ти пробач мені! Я переживала сказати.

Дмитро не пробачив. Його життя в той момент здавалося йому неясним. Він розумів, як жити із точки «ми». Звикли так думати: «Ми». А як жити з позиції «я» – зовсім не розумів. Жив якось… Працював. Із жінками іноді спілкувався. Коротко і не впускаючи нікого з них у своє серце.

Дмитру дуже пощастило з мамою. Вона не лізла в його життя, приймала його як є. Неодруженого. Коли Марію Вікторівну питали знайомі і сусіди, чого це не одружується Дмитро, вона коротко і ввічливо відповідала:

– Це його особиста справа. Не моя.

Чемно, але підтекст звучав чітко:

– І тим паче, не ваше.

Потроху сусіди змирилися зі статусом Дмитра, і що це не їхня справа. Так і сприймали його як є. Без родини.

Після сорока Дмитро почав іноді замислюватися. Добре, звичайно, жити з мамою у трикімнатній квартирі. Але мама не вічна. Може, даремно Дмитро все життя дмухав на воду? Даремно так і не зблизився ні з ким?

А невдовзі на їхньому поверсі з’явилася нова сусідка. Сорокарічна Рита. Вона одразу прийшла по сіль, і розповіла, що розлучилася з чоловіком. Що дочка виросла і вийшла заміж. Квартира дісталася Риті після розлучення. Дмитро з Марією Вікторівною вислухали Риту з нейтральними посмішками. У їхньому будинку колись квартири давали лікарям. І батько, і мати у Дмитра були лікарями. Тепер же ж зрозуміло квартиру міг купити будь-хто, були б гроші.

– Ще такої Рити нам тут не вистачало, – замислено сказала Марія Вікторівна, коли сусідка пішла.

– Та облиш, мамо! Що таке? Ну, зайшла із сусідами познайомитися.

– Дай Боже!

Мама, звичайно, мала рацію. Рита вирішила, що їй дуже пощастило оселитися поряд з неодруженим Дмитром. Що це сама доля звела їх на одному сходовому майданчику. Рита розпочала активні дії з причарування сусіда-холостяка.

Наприклад, могла засмітити злив на кухні і прибігти з голосіннями:

– Ой, я зараз усіх затоплю, Дмитре, допоможи!

Або ррозібрати розетку. Точніше, наполовину розібрати.

– Ой, боюся щось трапиться, Дмитро подивися розетку!

І все в такому дусі.

Коли Дмитро приходив і допомагав, переконуючись, що все було підлаштовано, і нічого сусідці не буде, Рита намагалася затягнути його за стіл.

– Ну давай хоч чайку поп’ємо! – так це називалося.

Дмитро відмовлявся, як міг. Він уже майже був готовий сказати, щоб вона не лізла до нього.

Наприклад сьогодні. Дмитро, стомлений, піднімався сходами, і почув, як відчинилися двері на їхньому поверсі. Точно Рити двері, навіть дивитися не треба. Дмитро пройшов ще трохи і подивився на сусідку, що збентежено переступала з ноги на ногу на сходовому майданчику.

– Сьогодні що вже сталося? – запитав Дмитро.

– Я папку з паперами за ліжко впустила. А відсунути не можу – важке!

– Ти що, хочеш, щоб я рухав твоє ліжко? – з підозрою запитав Дмитро.

– Я тобі присягаюсь, що не придумала нічого! – благала Рита. – Серйозно! Така нісенітниця. Гортала ці документи на ліжку, закрила папку, поклала поряд, і потім спихнула ненароком. А по них зараз секретарка шефа приїде. Оце ганьба так ганьба! Виручай, Дмитре!

– Ти що, з дому працюєш?

– Та заслабла я!

Дмитро дістав папку. Рита поводилася тихо, поки він порався біля ліжка, з чого Дмитро зробив висновок, що цього разу ситуація не вигадана.

– Дякую! Дякую! Може, чаю?

Дмитро похитав головою.

– Руки помию тільки. Пилу там у тебе багато.

– Та в тому то й річ! Я й прибрати там до ладу не можу. Ну таке незручне ліжко! Дихаю цим пилом. Треба змінити ліжко.

Дмитро вийшов із ванни і раптом застиг від несподіванки.

У коридорі була ще одна жінка!

Приблизно його ровесниця. Дмитро здивувався. Він думав, секретарки виглядають інакше. У них на роботі Лариса була високою довгоногою білявкою. А ця жінка була… Якоюсь хатньою чи що. Він укутав би її в плед, дав чашку гарячого шоколаду і посадив на диван. Або ні. Дав би їй у руки лопатку, перевертати оладки, дав би фартух, і… Схаменися, вже, куди тебе несе?!

– Я – Катя, – представилася жінка.

– Катя вже йде, – швидко сказала Рита.

– Та я теж уже йду, – сказав Дмитро, і відчинив двері. – Прошу вас, Катю.

Він пропустив секретарку і вийшов слідом, прикривши за собою двері до квартири Рити.

– Одужуй! – строго сказав він сусідці.

Якщо Рита й хотіла вийти за ними слідом, або визирнути, коли вони балакали на майданчику, треба віддати їй належне, вона стрималася.

Катя не поспішала спускатися.

– І часто у вас ліфт не працює? – запитала вона і посміхнулася.

– Досить часто, треба сказати.

– Мені трохи не по собі було, коли я піднімалася. На двох поверхах не світиться.

– Хочете, я проведу вас? – запитав Дмитро, забувши, що дуже втомився.

– Провести? Справді? – здивувалася Катя.

– Звісно! А що таке? Вам лячно, мені – ні. Проведу та й усе.

Дмитро провів її до виходу на вулицю. А потім вирішив і до зупинки провести. Біля зупинки вони ще трохи поговорили й обмінялися телефонами. Вперше за довгі двадцять років Дмитро не відчував бажання втекти від жінки одразу, під час знайомства.

Вони зустрілися з Катею у п’ятницю ввечері. Сходили в кафе, потім довго гуляли вулицями міста. Розповідали один одному про своє минуле життя. Історія Каті була важчою, аніж можна було собі уявити. Ну і звичайно, важчою за історію Дмитра.

– Ми були молодими. Мені двадцять сім, чоловікові тридцять. Синові – дев’ять. Я рано народила. Сашко поїхав забирати Артема у моїх батьків, за місто, машиною. І… Ну одним словом машина опинилася на узбіччі. Всіх не стало. А я лишилась.

Думала, не переживу. Допомогла мені думка про маму. Подумала – я втратила сина, і як мені важко! Нестерпно просто. А якщо мене не стане? Як буде моїй мамі? Ну і… Якось жила. Приїду до батьків і плачемо з ними.

Потім тато зліг. Я перевезла батьків до себе, будиночок ми продали. Батьку допомагали. Не допомогли… А два роки тому й мама пішла. Я залишилася зовсім одна. Так захотілося… Все змінити! Поки я жива. Кинула роботу, здала квартиру в оренду, переїхала сюди. Тут винаймаю кімнату. Влаштувалася менеджером.

– Рита казала, що ти секретарка?

– Особливих відмінностей у нашій компанії немає – функціонал схожий. Обов’язки секретаря плюс господарські справи. Мені подобається. Начальство хороше. Платять непогано. І місто мені подобається.

– Ти більше нікого не зустріла після… Після…

– Та я зрозуміла. Ні, я намагалася. Але я не могла, Дмитре. Нещасна я, кому такі потрібні?

Дмитро раптом піддався пориву і обійняв її. Так йому захотілося: обійняти, захистити. Забрати частину її переживань собі. Жаль, що це неможливо.

Він розповів про себе, і Катя Дмитру дуже співчувала. Вона взагалі була доброю. Затишною. Душевною. Дмитро знову відігнав дивні видіння, як Катя смажить на його кухні оладки. У фартушку, така гарна…

Зустрічалися вони недовго. Дмитро вмовив Катю переїхати до нього. До них із мамою.

– Ти зрозумій, у мене унікальна мати. Вона взагалі ніколи ні в що не втручається.

– Дмитре, може краще квартиру знімемо? Ну як це, я буду на кухні другою хазяйкою? Мені вже сорок шість років. Важко це все!

– Ось познайомишся з мамою, і побачиш. Якщо не вийде – знімемо квартиру! Просто навіщо, якщо в нас повно місця, а гроші можна на щось приємніше витратити. З’їздити кудись. Або купити щось хороше.

Дмитро запросив Катю на вечерю, і мама, бурмаючи, взялася за готування.

– Ну, не люблю я цього всього! – обурювалася вона. – Чому не можна було в ресторані познайомитися?

Мама у свої сімдесят років виглядала шикарно. Молодо й підтягнуто. Вона постійно ходила то в спортзал, то на танці. Харчувалась салатиками. Легкими. Звичайно, готувати повноцінний обід Марії Вікторівні було важко. Але заради сина вона пересилила себе. Стіл був накритий шикарно. Три салати, дві закуски, п’ять нарізок і запечене м’ясо в духовці зі спаржею.

– Мамо, хто це все з’їсть? – ахнув Дмитро.

– Так. Чудово! Тепер ти ще й незадоволений з моїх старань!

– Матусю, я дуже задоволений! – у двері подзвонили. – А ось і Катя.

Вона принесла мамі в подарунок її улюблені цукерки та квіти, чим одразу сподобалася Марії Вікторівні. Дмитро попередив маму про важкі події в житті Каті, і Марія Вікторівна не ставила зайвих питань. Вони просто і невимушено спілкувалися. Мамі Дмитра дуже сподобалося, що жінка все пройшла гідно. Була природною й доброзичливою. По сторонах не дивилася, оглядаючи чуже житло.

– Ну як, мамо? – запитав Дмитро на кухні.

– Дуже навіть непогано.

– Я запросив Катю жити до нас. Як ти на це відреагуєш?

– Господи, синку! Та що ти таке питаєш? Аби ти щасливий був. А місця вистачить!

Дмитро обійняв маму:

– Ти в мене все-таки дивовижна. Не така, як усі.

– Це називається “особлива”! Ну, неси тістечка в кімнату, бо Катя подумає, що ми її обговорюємо.

– Як же ж так можна? – Дмитро округлив очі.

Мама засміялася.

Катя переїхала до Дмитра. Він говорив правду, мати на кухню не претендувала. Її взагалі майже ніколи не було вдома – Марія Вікторівна була дуже активною пенсіонеркою. Коли вона все-таки була вдома, то їла дуже скромно, щоб не зіпсувати фігуру.

– Маріє Вікторівно, ну спробуйте вареники! Я їх сама робила. Може несмачно?

– У тебе, і несмачно? Гаразд, спробую один!

Мама спробувала і хмурилася.

– Несмачно?

– Та в тому то й річ, що неймовірно смачно! Досить мене спокушати! Їжте самі.

– Я хочу поберегти фігуру, як і ви.

– Тоді не готуй з борошна у таких кількостях, – сказала Марія, і взяла із миски ще один варентк. – Все! Я пішла, бо це ніколи не скінчиться.

Катя тільки засміялася їй услід. У цьому будинку вона відчувала, що нарешті сміється по-справжньому. Щиро.

За рік Дмитро з Катею зібралися узаконити свої стосунки. Весь цей рік сусідка Рита під час зустрічі просто посміхалася і кивала їм. Але коли Катя з Дмитром почали готуватися до скромного весілля, Рита підійшла до неї на роботі й заявила:

– Сподіваюся, мене ви не забудете запросити?

– Ми просто хотіли у вузькому колі. Рідні і близькі.

– Та я вас, можна сказати, звела! Хто у вас є ближчий за мене?

Катя розповіла Дмитру. Він знизав плечима:

– Та запросимо, що такого? Ну, нехай порадіє за нас.

– А вона порадіє?

– А тобі не все одно?

– Все одно, – кивнула Катя, і поцілувала Дмитра.

На святі Рита погульбанила і сиділа рекламувала свою значну роль у житті молодих. Які вони бідні самотні й нещасні були, а вона звела їх у пару. Зробила двох людей щасливими.

– А коли у вас народиться дитина, ви маєте покликати мене хресною. Так і знайте! – галасувала Рита. – Гірко!

– О, Боже! – пробурмотіла Катя.

Вони й не думали про дітей. А якби й задумалися, то скоріше ні, аніж так.

Вони й справді довго були втраченими, наче шукали і чекали саме один на одного. Зараз, коли дочекалися і знайшли, Дмитру й Каті хотілося просто бути вдвох.

Дмитро підвівся і підняв свою новоспечену дружину.

Обійняв і сказав:

– Завжди є якась сусідка, яка все псує. Не зважай, Катрусю. Я дуже тебе люблю!

– І я тебе, Дмитре!

Під вигуки «Гірко!», які в основному вигукувала Рита, Дмитро міцно поцілував Катю.

Він і не сподівався, що знайде її. Але дива в житті трапляються…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.