— Женька? Та Женьці байдуже, що мама одна в городі, як каторжна, працює. Де вже її чоловікові за тещу думати, коли рідна дочка замість мами до свекрухи на дачу мчить! Перед свекрухою витанцьовує, хоче вислужитися, показати, яка вона незамінна помічниця і як вона цінує батьків чоловіка, – обурювалася Олена.

— Женька? Та Женьці байдуже, що мама одна в городі, як каторжна, працює. Де вже її чоловікові за тещу думати, коли рідна дочка замість мами до свекрухи на дачу мчить! Перед свекрухою витанцьовує, хоче вислужитися, показати, яка вона незамінна помічниця і як вона цінує батьків чоловіка, – обурювалася Олена.

Олені було 37 років, вона вже давно влаштувалася в столиці, мала родину, виховувала доньку-школярку. На батьківщину, в провінційне містечко в центральній Україні, навідувалася рідко: робота, клопоти, та й час зараз неспокійний.

— Приїдеш на день, – пояснювала вона подрузі, – а вранці вже треба вертатися. Машина є, але чоловік теж не в захваті від таких поїздок, його теж можна зрозуміти, постійна робота, підробітки. Ми ж іпотеку виплачуємо. Виходить провідати маму лише двічі на рік. Взимку взагалі не їздимо: дороги слизькі, чоловік боїться. Але Женька ж живе майже поруч! Могла б маму відвідувати частіше і допомагати хоч би раз на тиждень.

Молодша сестра Олени вийшла заміж і залишилася жити в рідному місті, їй зараз 31 рік, виховує двох дітей: п’ятирічного сина та однорічну доньку. Зараз вона в декретній відпустці.

— Нам батьки чоловіка придбали трикімнатну квартиру, – хвалилася якось Ірина перед родичами, – з умовою, що ми не будемо нікуди переїжджати з рідного міста. А навіщо нам кудись їхати? У свекра тут свій бізнес, чоловік прилаштований, а я займатимуся дітьми. До речі, половину квартири записали на моє ім’я.

Ірина тоді чекала на первістка, тому батьки чоловіка й придбали квартиру в складчину. Сім’я чоловіка вважалася за місцевими мірками досить заможною: квартира в центрі міста з євроремонтом, свій продуктовий магазин, сучасні автомобілі у кожного з батьків, заміський будинок.

— Та то не будинок, – розповідала Олена, – а дача невеличка, я там колись була. А Ірка майже все літо там проводить з чоловіком та дітьми. У її свекрів є ще дочка, молодша за Ірку на кілька років, то вони з сестрою чоловіка стали, як то кажуть, не розлий вода. Подружилися так, що про рідну матір молодша сестра зовсім забула.

У Ірини справді склалися дуже теплі стосунки з батьками чоловіка та його сестрою. Вони часто проводили час разом, відзначали усі свята, а після народження другої дитини сестра чоловіка майже переїхала жити до них на дачу.

— Там усі умови, – хвалилася Ірина, – свекруха часто навідується, допомагає мені з дітьми.

Господарства у батьків чоловіка ніякого. Замість городу – доглянутий газон, зона барбекю та літня кухня, альтанка, гойдалки, клумби з квітами. Ірина частенько виставляє в соцмережах фотографії з дачі свекрів. А за садом та городом доглядає найнятий робітник, якому батьки чоловіка справно платять гроші: косить траву, поливає квіти, прополює грядки.

— Не життя, – іронізує Олена, – а казка. Тільки нашій мамі в цій казці місця не знайшлося.

Мати сестер мешкала на околиці містечка у власному будинку. Мала добротну хату та 15 соток землі, які жінка, хоч їй вже пішов сьомий десяток, не дозволяла собі не засаджувати городиною: як же так, земля буде пустувати? Та й Ірка з чоловіком у матері рідкісні гості.

— Я не маю змоги часто її відвідувати, – виправдовувалася Ірина, – у мене двоє дітей, сім’я, свої клопоти. Я вже сто разів просила маму, щоб вона кинула ті посадки, ті парники, ту розсаду. Чоловік? У нього постійна робота з батьком, вільного часу майже не буває. Та й з дітьми треба ж коли

сь проводити час. До того ж він у батьків на дачі звик тільки відпочивати, чому він повинен щось робити на городі у тещі?

— Не можу я кинути, – вперто твердила мати, – Оленка з чоловіком приїдуть, хоч картоплі та огірочків заберуть, варення на зиму. У них же пучок кропу в магазині треба купувати…

— Оленка приїздить хіба що в травні, – обурювалася Ірина, – закинуть картоплю в землю і ручкою мамі помахають. А я маю потім ходити підгортати, від колорадського жука обробляти, поливати, полоти і збирати врожай, щоб старша сестричка в листопаді багажник картоплею набила? Олена он відпустку проводить десь на морях, або в Карпатах, а не на маминій картоплі. Чому це їй не треба мамі допомагати? А я, виходить, зобов’язана, бо живу поруч? Де тут логіка?

Родина Ірини продукти купує у фірмовому магазині свекрів, ні маминої картоплі, ні зелені, ні варення їй задарма не потрібно. Але мама вперто продовжує працювати на городі заради старшої доньки.

— Нахабство, – обурювалася Олена, – не мені, а рідній матері могла б допомогти! Звикла мама до городу, не може без роботи, ну то допоможи, ти ж дочка! Але ж ні, Ірка свекрусі в рота заглядає. Бо квартира ж від них, матеріально допомагають, а на дачі у свекрів роботи ніякої, тільки відпочивай, як біла людина!

— Я нахаба? – дивувалася Ірина, – Цікаво виходить, мій чоловік возить маму, якщо їй треба кудись поїхати, мій чоловік постійно викликає мамі то сантехніка, то електрика, якщо щось в хаті ламається. Мій чоловік постійно завозить тещі то олію, то молоко, то м’ясні вироби. На городі не працюємо? Звісно, не працюємо. Не хочемо. Свекрам в очі заглядаю? Так від них я бачу тільки добро. А до мами приїдеш, то вона на онуків і не гляне, у неї то розсада переросла, то вона для улюбленої донечки Оленки варення варить. А Оленка така розумна і турботлива, тільки чомусь за мій рахунок!

Як вважаєте, хто з сестер тут правий? Чи може, в цій ситуації взагалі немає правих і винуватих?