– Збирай речі! – голос Андрія прозвучав так різко, що Марина здригнулася. Вона стояла в центрі вітальні, стискаючи у руках свіжовипрані рушники. Його слова здалися їй чужими, ніби це сказав не він, а хтось інший.

 

– Збирай речі! – голос Андрія прозвучав так різко, що Марина здригнулася. Вона стояла в центрі вітальні, стискаючи у руках свіжовипрані рушники. Його слова здалися їй чужими, ніби це сказав не він, а хтось інший.

– Це серйозно? – вона спробувала всміхнутися, сподіваючись, що це просто невдалий жарт. Але в його холодному погляді не було місця для сумнівів.

– Я сказав усе, що мав сказати, – він промовив повільно, наголошуючи на кожному слові. – Завтра зранку, щоб вас тут не було!

– Чому? Що сталося? – її голос тремтів, а рушники випали з рук.

Андрій зиркнув на неї, ніби її розгубленість лише дратувала його ще більше.

– Досить, Марино. Ти знаєш усе сама. Я більше не маю наміру це терпіти. Квартира – моя. Можеш піти спокійно або я сам подбаю про те, щоб ти пішла.

Марина мовчала, відчуваючи, як у неї перехоплює подих. “Що я знаю?” – лунало в її голові, але запитати про це вона не наважилася. Відчувалося, що Андрій натякав на щось конкретне, але що саме?

– Ми ж… ми родина, – прошепотіла вона, ледве справляючись із тремтінням у голосі. – Ти так легко хочеш зруйнувати все?

– Родина? – він гірко розсміявся, і Марина мимоволі відступила на крок. – Ти ще маєш нахабство говорити про родину? Ти… – він осікся, махнув рукою. – Годі. Мене це більше не стосується.

– Зачекай, Андрію, – її голос зміцнів, хоча руки ще тремтіли. – Я заслуговую на пояснення. Що сталося? Що я зробила?

Він подивився на неї так, ніби одночасно хотів сказати усе й нічого. Нарешті, його губи скривилися в насмішку.

– Ти сама у всьому винна, – кинув він через плече, відвертаючись до вікна. – Збирай речі. Досить балачок.

Марина залишилася стояти, слухаючи, як тиша заповнює кімнату. Його слова гуділи у вухах, але їхній сенс вислизав. Що саме вона зробила? Що так розлютило його, що він вирішив вигнати її з дому?

Ледь чутно зашелестіло – їхній син Денис визирнув із-за дверей спальні. Марина подивилася на нього, але нічого не сказала. Головне зараз – стриматися, не дати волю сльозам.

– Завтра ми поїдемо, – сказала вона рівним голосом, хоч всередині все вирувало. – Просто тому, що мені потрібно зрозуміти, що саме ти зробив! І навіщо!

Вона зайшла на кухню, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Закривши за собою двері, Марина залишила Андрія наодинці біля вікна.

Марина сиділа за столом, втупившись у порожній келих, де ще недавно був чай. Сльози висохли, залишивши лише тупий біль і клубок невисловлених питань.

Її погляд зупинився на старій скатертині з вицвілими візерунками – тій самій, яку вона купила після весілля. Тоді все здавалося таким простим.

Вона намагалася зрозуміти, коли почався цей розрив. Вони жили як звичайна пара: радощі, труднощі, сварки. Але що пішло не так?

Спочатку все було добре. Андрій працював днями й ночами, вона займалася домом і вихованням Дениса. Та згодом він почав повертатися все пізніше, а їхні розмови стали короткими та порожніми.

– Я працюю, щоб у нас усе було, а ти знову зі своїми претензіями, – сказав він якось, коли вона намагалася поговорити.

Марина не висувала претензій. Вона звільнилася, щоб доглядати за сином. Спочатку Андрій підтримував її, але потім почав дорікати.

– Ти ж удома сидиш. Хіба так важко прибрати? Я повертаюся, а тут бардак!

Вона сперечалася, але згодом здалася. Навіщо? Йому все одно.

Тепер вона сиділа у вітальні, дивлячись на валізу, яка вже стояла напівзапакована. Денис малював за столом, мовчки, без зайвих запитань.

До кімнати увійшов Андрій.

– Ти нарешті йдеш? – кинув він, наче це було очевидним.

– Так, – Марина випросталася. – Як ти й хотів.

– Добре. Так буде краще для всіх. Кохання вже давно згасло.

Вона подивилася на нього. Хотіла щось сказати, але слів не було.

– А Денис? – запитала нарешті. – Ти хоча б думаєш, як це на ньому позначиться?

– Не перебільшуй. Діти швидко звикають. Ти ж мати, впораєшся.

Марина відчула, як серце стискається, але не показала цього.

– Так, – сказала вона тихо. – І добре, що він більше не бачить прикладу, як можна зраджувати близьких. Дякую тобі за це!

Андрій лише схрестив руки на грудях.

– Я втомився від твоїх моралей, – кинув він. – Живи своїм життям. У мене тепер інша.

Марина посміхнулася.

– З іншою простіше? Вона нічого не вимагає, так?

Андрій промовчав.

– От і живи. Але пам’ятай, усе повертається.

Вона взяла Дениса за руку.

– Давай, сину, збирай речі. Ми йдемо.

Марина востаннє оглянула квартиру. Серце стислося – вона вклала в цей дім усе. Але зрозуміла: їхньої родини вже не існує.

– Прощавай, Андрію.

Вона зачинила за собою двері.

І попереду в неї було нове життя.