“Мені дуже страшно і боляче, тато. Ти завжди був поряд. А що ж тепер?”: у відомої блогерки на фронті загuнyв тато. фото

У відомої блогерки та акторки серіалу “Київ вдень та вночі” Маргарити Авраменко на фронті загинув тато.

Ось що вона написала:

“Я знаю, ти не любиш зайвої уваги та слави, але мені так хочеться, щоб люди впізнали тебе і пам’ятали, щоб ти не йшов просто так і щоб це все було недаремно.
⠀
Ти прийшов у життя дівчинки, яка росла без батька з абсолютним незнанням як поводитися зі мною.

Я пам’ятаю як мені хотілося вже назвати тебе татом і як було страшно і ніяково від того, як це сприймеш ти.
Але ти не тільки зрадів цьому, ти подарував мені, вже дорослій людині справжнє батьківське кохання.
Я з тобою дізналася, як це мати тил і захист у вигляді тата.
Ти зустрічав і проводжав мене з ранніх та пізніх поїздок, ти дзвонив дізнатися, чи все в мене є, ти завжди казав не боятися нічого і що ми все вирішимо.
Ти завжди був поряд.
⠀
А що ж тепер?
Мені залишаються тільки твої голосові, фотографії, спогади та «був у мережі вчора о 13.59»
І це так мало в порівнянні з тим, що я планувала і що хотіла робити разом з тобою.
⠀
Я чекала, коли ти повернешся додому і ми точно насмажемо шашлики в гаражі або поїдемо поплавати на Горький, як ми балакатимемо на кухні до ночі, а вранці ти обов’язково приготуєш свою корабельну яєчню і покличеш нас усіх за стіл.
Я уявляла як ти поведеш мене до вівтаря, уявляла як одружуватимеш Тему і Машу, яким смішним дідом ти будеш і як постаріш з мамою разом і ви все так само жартуватимете свої жарти і реготати удвох.
⠀
Але вчора тебе не стало і разом із тобою нас не стало.
Мені дуже страшно і дуже боляче, Пап.
Я ніколи ще не почувала себе такою беззахисною та порожньою.
Не знаю, як це прийняти, не знаю, як це пережити.
⠀
Не хвилюйся, тату нема про що тепер, ми подбаємо про маму і завжди будемо тебе пам’ятати і любити”- написала дівчина

Джерело.

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Ми за грошима!

"– Ми за грошима! – оголосила мама Віктора. – За якими? – Як за якими? Які ми вам на весілля давали! Вам же дарували! Ось і поверніть борги! – не зважаючи на невістки, жінка пройшла до кімнати, звідки вийшов Віктор з уже готовою пачкою грошей. – Та годі тобі! Ну чого ти? Ну, з ким не буває? – Віктор винно дивився на Олену. – Це було лише один раз! Обіцяю, ніколи більше цього не повториться! Дівчина байдуже дивилася убік. Ну, не могла вона пробачити таке! З Віктором вони зустрічалися рік. Їх називали найкрасивішою та закоханою парою. З першого дня вони були разом. Буквально за тиждень Віктор переїхав до неї жити. Олена жила в квартирі, що дісталася їй у спадок від тітки. У тітки не було дітей, тому свою квартиру у Києві заповідала племінниці – дочці брата. Такий розкішний подарунок виявився дуже доречним. Олена закінчила школу і примудрилася вступити на “бюджет” до одного з київських інститутів. Віктор навчався у тому ж інституті, що й Оксана, лише на платному відділен...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі