— Та ти ж зовсім совість втратила!

 — Та ти ж зовсім совість втратила! Вилежуєшся тут, як пані, а я маю з твоїми дітьми сидіти? Годувати їх, напувати, розважати?! Досить! Забирай своїх виводків і давай вже вчися сама свої проблеми розгрібати! — ці слова колишньої свекрухи, кинуті їй в обличчя кілька років тому, досі луною відбивалися в пам'яті Олени.

Зараз вона сиділа на своїй теплій, затишній кухні. На столі височіла гірка рум'яних, гарячих оладок. Вона щойно відкрила баночку сонячного абрикосового варення і налила собі запашного чаю, почуваючись абсолютно щасливою і захищеною.

І раптом телефон розірвав тишу різким дзвінком.

Олена глянула на екран і ледь не похлинулася чаєм. Дзвонила Марина Вікторівна. Її колишня свекруха. Та сама, яка викреслила їх з життя з прокльонами і скандалами.

Після секундних вагань Олена все ж натиснула зелену кнопку.

— Оленко! Привіт, моя хороша! — несподівано голосно, майже істерично закричала свекруха в слухавку. — Ну, як ви там?! Як живете, як мої онуки, як дітлахи?!

— Здрастуйте, Марино Вікторівно. Та нормально живемо. Я працюю, діти на канікулах відпочивають. А ви там як? Чесно кажучи, не чекала я на ваш дзвінок...

— Ой, Оленко, і не питай! — голос жінки раптом зламався і затремтів. — Погано мені, зовсім погано! Слаба я стала, сили покидають. То одне болить, то інше. Зараз ось взагалі лежу пластом, встати не можу, а літо ж на дворі, город горить, робота не чекає! Дід мій теж зовсім здав, куди вже йому самому впоратися! І в хаті бруд, і на городі бур'яни...

— Ну... ясно. Ви тримайтеся там, лікуйтеся, одужуйте... — обережно відповіла Олена, відчуваючи, як усередині все напружується.

— Ох, дитино, легко тобі сказати — одужуйте! А де вже тут одужати, коли все одне до одного ліпиться! І Василь мій теж... такий хороший виявився, ти уявляєш! Він тобі хоч дзвонить? Аліменти хоч якісь платить?!

Олена злегка відсунула телефон від вуха, повільно помішуючи чай. Вона слухала цей нескінченний потік скарг, і давній біль потроху відступав, поступаючись місцем глухому роздратуванню. Жінка торохтіла, як кулемет, не даючи вставити й слова. Вона ставила питання, і не чекаючи відповіді, одразу перемикалася на свої болячки. Говорила так, ніби боялася, що Олена просто кине слухавку.

"І навіщо я відповіла? — картала себе Олена. — Треба було зробити вигляд, що не чую, і не псувати собі вечір".

За всі ті приниження і образи, які Олена витерпіла від цієї родини, вона мала повне право взагалі ніколи з ними не розмовляти. Ніхто б не кинув у неї камінь.

А з іншого боку... Вона — колишня свекруха, але для Юлі та Андрійка — рідна бабуся. Незважаючи на весь той бруд, що вона вилила на них. Старша Юля, якій тоді було десять, усе чула і все запам'ятала. Дівчинка сама прийняла недитяче рішення: раз бабуся нас ненавидить, то й нам її не треба. А от маленький Андрійко довго не міг зрозуміти, куди поділася бабуся, і часто плакав за нею.

"Може, дійсно схаменулася стара? — майнула наївна думка. — Зрозуміла свої помилки, хоче стосунки налагодити. Що ж я буду характер показувати..."

За цими роздумами Олена випала з реальності і повернулася до розмови лише тоді, коли в слухавці пролунав відвертий вереск:

— Алло!! Алло, Олено! Ти мене взагалі слухаєш?!

— Чую, чую, не кричіть ви так.

— Чуєш, а мовчиш, як німа! Я тебе втретє питаю: що там мій Василь?! Дзвонить вам чи ні?!

— Ні, не дзвонить. Спочатку ще дзвонив, з дітьми намагався говорити. А потім його нова пасія такий скандал йому закотила, і нас так помиями облила, що він як у воду канув. Та що я вам розказую, ви ж усе чудово знаєте самі...

— А гроші?! Аліменти він хоч платить?!

— Ні. Більше року ні копійки не бачили. Але ми не просимо, самі якось вигрібаємо. Тільки борг у нього росте як снігова куля. Ви ж його матір, самі маєте знати. Ще трохи почекаю, і піду до суду позбавляти його батьківських прав.

— От і нам із батьком він більше не дзвонить! — несподівано заголосила свекруха. — Ми ж щомісяця йому грошенят підкидали, допомагали молодим! А тут я злягла, з роботи пішла. А на одну пенсію хіба допоможеш? Раз відмовили, другий... і все! Син забув, як нас звати!

Свекруха раптом затихла, а потім її голос став до нудоти улесливим:

— Ох, Оленочко, дитинко... Ти вже пробач мені стару дурепу. Пробач, що я тоді на тебе так накинулася, за слова мої злі. Але ж зрозумій — син є син! Своя кровинка! А ти нам ніби й чужа людина. Але ж він, бач, який невдячний виявився! Міг би приїхати, матері помогти! Вони ж із тією кралею все з нас тягнули: і картопельку, і закрутки, і варення! А як помогти — так перетрудитися бояться!

І знову понісся нескінченний словесний потік. Олена слухала її і згадувала слова покійної бабусі: "Є такі люди, що й слова не дадуть вставити, аби тільки себе вигородити". Такою і була Марина Вікторівна все своє життя. У центрі всесвіту — вона кохана і її страждання. Варто було тільки приїхати до них у гості, як починалися нескінченні жалібнв пісні про "бідну-нещасну" жінку.

Олена слухала неуважно, і спогади, як кадри з поганого кіно, знову ожили перед очима.

Вона згадала, як після важкої операції опинилася вдома сама. З двома дітьми на руках. Абсолютно безпорадна, без копійки грошей. Василь саме тоді втік. Мовчки, підло, як щур. Виявилося, що в нього вже давно була інша — молода, красива і, головне, здорова. Не те що Олена, яка після народження Андрійка постійно мучилася з жіночими хворобами.

Тоді хотілося вити від безсилля і відчаю. Чорна, глуха безнадія.

Виписали її з лікарні. Грошей нуль. А тут ще й свекруха стоїть над головою і сичить: "Ти тут вилежуєшся, а я маю твій виводок годувати?! Досить! Забирай своїх спиногризів і вчися сама проблеми розгрібати!".

Ох, як же було важко. Нікому не побажаєш. Усі мізерні виплати йшли на ліки. Жили впроголодь. Коли діти, плачучи, подзвонили татові і сказали, що їм нічого їсти, він "розщедрився" і скинув їм аж три тисячі гривень.

А ввечері зателефонувало його "нове кохання". І так репетувала в трубку, так проклинала Олену з дітьми, кричачи, що їм і самим грошей не вистачає на ремонти, а тут "якісь нахлібники нав'язалися".

А наступного ранку подзвонила свекруха і добила остаточно: "Ти чого дітей жебракувати вчиш?! Ти мати, от і неси відповідальність! Нема чого на мого сина свої проблеми спихати! І взагалі, ще треба експертизу зробити, чи Василеві це діти! Знаю я таких, як ти!".

Олена тоді ридала на підлозі кухні, захлинаючись від болю і приниження. Нехай її обливають брудом, але діти?! Як можна так відрікатися від рідної крові?!

...Потім було важке, брудне розлучення. Слава Богу, квартиру Олена отримала ще до шлюбу, тож ділити її Василь не мав права. Коли вона подала на аліменти, Марина Вікторівна приїхала прямо до суду з новою невісткою. Вони влаштували такий скандал, що сусіди з вікон повисувалися. Свекруха на весь двір кричала, що "діти нагуляні" і що в неї немає онуків.

Олена ледве заспокоїла Юлю, яка все це чула. Дівчинка тоді зі сльозами на очах сказала: "Мамо, у мене більше немає ні тата, ні бабусі. Я їх ненавиджу!".

...Олена здригнулася і повернулася до реальності. Слава Богу, те пекло позаду. Здоров'я відновилося, діти ростуть чудовими, робота стабільна. Вони не шикують, але на хліб з маслом і навіть на абрикосове варення їм вистачає.

— Я ж уже майже місяць і не милася нормально, Оленко! — продовжувала стогнати в слухавку Марина Вікторівна. — Лежу, наче й здорова з виду, а встати не годна! А мій дід хіба поможе?! Намочить мені якусь ганчірку, я де дістану — там обітруся, а де не дістану — то він. Мені б у ванну гарячу! А хто ж мене туди понесе?!

Десь у найглухішому куточку душі Олени ворухнулася ледь помітна жалість. Ну що, ми ж не звірі якісь? Літня людина лежить у бруді і безпорадності... Бабуся її дітей, як-не-як.

— А Василю ви дзвонили?

— Дзвонила! Так він же, ірод такий, і напоумив мене: "Дзвони, каже, Олені, вона ближче живе, приїде і помиє!". Тож ти приїдь, Оленко! І діток прихопи! Юля вже велика дівка, нехай би приїхала, допомогла мені! Хоч би в хаті вимила все, підлогу пошкребла, на городі бур'яни повисмикувала...

— Я... я тільки на вихідних зможу, — розгублено пробурмотіла Олена. — Запитаю в дітей, може, хтось і поїде...

— А чого вихідних чекати?! — раптом жорстко, по-командирськи гаркнула свекруха. — Чого їх питати?! Ти Юльку завтра зранку на таксі відправ! Вона за тиждень он скільки роботи перелопатить! Велика дівка вже, тринадцять років, нема чого в телефоні цілими днями сидіти!

Тільки ти її одну шли, без Андрія! Який з нього толк?! Тільки під ногами буде плутатися, верещати і Юльку від роботи відривати! А сама на вихідних підтягнешся, тут роботи на вас обох з головою вистачить!

Олена заніміла. Вона просто не могла знайти слів від такого кричущого, безмежного нахабства.

Ні, люди не міняються. Якщо людина все життя була гнилою і звикла витирати ноги об інших, то в старості вона не стане янголом. Вона стане лише злішою і нахабнішою.

Жаль, який щойно ворухнувся в грудях, згорів у спалаху люті.

— От ви як заспівали, Марино Вікторівно? — голос Олени став крижаним, як січневий вітер. — А я на секунду, дурепа наївна, подумала, що у вас справді совість прокинулася, що за онуками скучили.

А виходить, що ви Юлю не в гості кличете! Ви собі безкоштовну батрачку і прибиральницю шукаєте?! Моя донька, значить, "велика дівка", хай їде за вами горшки виносити, а моєму сину туди дорога закрита, бо "плутатися буде"?!

Дзвоніть своєму золотому синочку! Нехай він зі своєю молодою кралею приїжджають і вам підлогу шкребуть! А мої діти будуть вдома відпочивати! І запам'ятайте: якщо моїм дітям разом туди дороги немає, то й окремо ніхто не поїде! Ніколи!

— А ти як думала, мила моя?! — злобно зашипіла свекруха, скинувши маску нещасної хворої. — Батьків і родичів поважати треба! От і нехай Юлька борги віддає! Василь її скільки років годував і поїв?! А я ж того Василя виховала! От і виходить, що твоя Юлька своїм життям саме МЕНІ зобов'язана!

— Вона в борги не брала! Життя їй дала Я! І годую їх Я, без вашої і вашого Василя копійки! Ви ж самі кричали на весь двір, що вони нагуляні і не онуки вам! Тож нехай вам ваші рідні борги віддають! Щасливо залишатися у власному бруді!

Олена з силою натиснула на скидання дзвінка. Вона поклала телефон на стіл, її руки злегка тремтіли. На секунду вона заплющила очі, відновлюючи дихання, а потім рішуче відкрила контакти і назавжди відправила номер "Марина Вікторівна" у чорний список.

— Там тобі й місце! — вголос сказала вона, відчуваючи неймовірне полегшення. — Діловита яка! "Нехай Юлька приїде батрачити". Моя дівчинка поїде вигрібати сміття з хати тих, хто витер об неї ноги?! Ніколи. У вас є ідеальний син і чудова невістка — от нехай вони вам і служать. Ви самі нас викреслили, тож тепер насолоджуйтесь своєю гордою самотністю.

Олена відкусила ще теплу оладку і запила її солодким чаєм. Усе стало на свої місця. Жодного жалю. Тільки справедливість. Хто що посіяв, те й буде пожинати. І здається, врожай Марини Вікторівни виявився дуже гірким.