Пастка для «нареченого», або Сезон полювання на господарку

У мене зливають усе! Кожну копійку! — Микола кричав у слухавку так, ніби від цього залежав його пульс. — Служба безпеки каже, пароль зламано! Де це кляте повідомлення?! Пальці не слухаються, екран заляпаний потом... Олено, де смс?!

А ще кілька місяців тому все починалося як солодкий сон про тиху старість.

— Миколо, привіт! Кого це ти привів? Невже чергова жертва? — єхидно крикнула через паркан Єгорівна, незмінна «вартова» дачного кооперативу. Микола, міцно тримаючи під руку нову супутницю, лише мружився від задоволення.

— Привіт, сусідко! Все ніяк не втихомиришся? — відгукнувся він з широкою усмішкою. — Ось, знайомся, одружитися надумав. Майбутню господиню в дім привів. Сама ж знаєш — обійстя в мене чимале, треба перевірити, чи впорається Олена з таким розмахом.

— Олена, значить? Ну-ну, — кивнула Єгорівна, прискіпливо розглядаючи жінку. — Дивіться, Олено, Микола у нас кавалер дефіцитний, руки золоті, хата повна чаша. Ви до нас надовго? Чи так... на сезон?

— Іди вже, не заважай молодим, — відмахнувся Микола, відчиняючи хвіртку. — Заходь, Оленко, не слухай її. Стара геть з розуму вижила від самотності.

— Дивна вона якась, — здивувалася Олена, переступаючи поріг. — І що це за натяки про «сезон»?

— Та кажу ж — дурна! — Микола грайливо ляснув супутницю нижче спини. — Тут місцеві часто наймають робітників на літо, от вона в мізках усе й переплутала. Ти головне з нею менше базікай, вона як почне язиком молоти — до вечора не відчепишся.

Всередині будинку панував затишок, хоч і відчувався легкий запах пилу. Олена з цікавістю розглядала вишиті рушники та охайні фіранки.

— Невже ти все це сам облаштував, Колю?

— А хто ж? — хмикнув той. — До тебе тут намагалися різні жіночки прилаштуватися, клиння підбивали до такого видного чоловіка. Та я ж серцем відчував — не те. Тебе чекав!

Олена зашарілася. Микола й справді здавався подарунком долі: кремезний, з густою сивою шевелюрою та обіцянкою стабільності в очах. Познайомилися вони на ринку — вона купувала насіння петрушки для підвіконня, а він шукав саджанці.

— Красуне, я вдівець, серце вільне, а город пустує. Може, об’єднаємо зусилля? — так почалася їхня казка. Вона, самотня жінка, чиї діти згадували про матір лише в день зарплати, повірила в цей шанс.

Весь сезон Олена працювала як заведена. Грядки блищали, бур’яни зникали швидше, ніж з’являлися, теплиця вибухала врожаєм. Микола теж не цурався роботи — копав, носив, топив баню. З боку — ідилія. Поки Микола не поїхав у місто, а Єгорівна не заманила Олену «на чашку чаю».

— Порядна ти жінка, Олено, — зітхнула сусідка, розливаючи заварку. — Тому скажу правду: Коля не одружиться. Ти в нього вже п’ята «наречена» за три роки. Схема відпрацьована: навесні — любов і обіцянки, влітку — безкоштовна робоча сила, а восени, як банки закатані, він влаштовує скандал і виставляє жінку за поріг із порожніми руками. Ти для нього просто «сезонний працівник».

Олена повернулася додому сама не своя. І справді — щойно врожай було зібрано, Миколу ніби підмінили. Почалися причіпки: то двері в теплицю не так закрила, то варення не досить густе.

— Ти мене вчити надумала?! — кричав він. — Крім своєї петрушки в горщику нічого не бачила, а вже поради даєш!

Олена мовчала, але в голові вже зрів план. І тут втрутилася доля. Телефонний дзвінок від «служби безпеки банку» застав Миколу зненацька. Його жадібність зіграла з ним злий жарт: боячись втратити накопичення на нову машину, він, попри всі попередження Олени, продиктував шахраям код із смс.

Дикий крик прорізав тишу дачного селища.

— Злили! Все злили! І кредит на мене повісили! Ти... ти з ними заодно! — Микола кинувся на Олену з кулаками, але та навіть не здригнулася.

— Колю, я тебе попереджала. Тепер ти в борговій ямі. Скільки там?

Він назвав суму. Для неї це були гроші, що відкладалися «на чорний день».

— Я закрию твій борг, — спокійно промовила вона. Микола спалахнув надією. — Але з однією умовою: ти продаєш мені цю дачу за суму боргу. Просто зараз.

— Ти здуріла?! Вона коштує втричі дорожче!

— Тоді шукай покупця. Поки знайдеш — відсотки тебе з’їдять, і банк забере і дачу, і квартиру. Вибирай: або ти залишаєшся з нулем, або з чистою совістю без боргів.

Микола вив від люті, але виходу не було. Нотаріус, підписи, банк... Коли папери були оформлені, Олена повернулася на ділянку вже як повноправна власниця. Вона холоднокровно виставила речі «нареченого» на веранду, зверху поклала банку огірків та пакет із брудними шкарпетками. Замок клацнув — новий, надійний.

Вечірнє сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи обережно підстрижені кущі в золотавий колір. Олена сиділа на ґанку, вдихаючи аромат матіоли, який більше не здавався їй присмаченим чужою брехнею.

З-за паркану почулося знайоме шурхотіння.

— Оленко! — стиха покликала Єгорівна. — Ну що, поїхав наш «господар»? Бачила, як він таксі ловив, ледь сумки не розгубив.

— Поїхав, сусідко. Назавжди, — Олена всміхнулася, відчуваючи дивну легкість у грудях. — Заходьте на чай. Тепер я тут не в гостях. Тепер я тут — законна господарка.

Єгорівна здивовано притиснула руки до грудей, а потім видала переможне: «Оце так взула!» — і, підхопивши поділ спідниці, закружляла в переможному танку прямо між грядками. Олена дивилася на свої руки — стомлені, з обвітреною шкірою, але вільні. Вона нарешті зрозуміла: іноді, щоб знайти свій дім, треба просто перестати бути додатком до чужого підступного плану.