Слова «Нам треба розійтися, я втомився»

Слова «Нам треба розійтися, я втомився» вдарили її під дих сильніше за будь-який фізичний удар. Юлі залишався рівно місяць до двадцять п'ятого дня народження і стільки ж — до Нового року. Замість святкової магії вона отримала квиток у персональне пекло самотності, де її залишили без жодних пояснень, просто як набридлу іграшку.

Було до болю прикро. Здавалося б, об’єктивно все не так уже й погано: руки-ноги цілі, робота є. Але Юля провалилася у в’язку, задушливу яму відчаю. На додачу до розбитого серця, її звалила з ніг ще й застуда. Температура стала ідеальним виправданням, щоб остаточно здатися.

Поки все місто метушилося у передноворічній лихоманці, вибирало подарунки, прикрашало вітрини й раділо першому снігу, Юля забарикадувалася у квартирі. Вона взяла відпустку за власний рахунок. Не хотілося ні ялинок, ні вогників, ні життя взагалі.

Телефон розривався від дзвінків друзів, але вона перевела його в беззвучний режим, а соцмережі видалила. Її новим світом став старий диван. Вона стягнула туди всі подушки та пледи, перетворивши його на барліг. Раціон складався виключно з доставок: важка, жирна, солодка їжа — все, що могло хоч на хвилину заглушити внутрішній біль. Мелодрами на екрані йшли фоном, зливаючись у нескінченний потік чужого, штучного щастя.

Навколо неї росли гори сміття. Упаковка паперових серветок розлетілася кімнатою: одна вже закінчилася, утворивши гірку зім'ятих, просякнутих слізьми кульок на підлозі. Обгортки від шоколаду вона механічно запихала у щілини дивана або просто кидала додолу. Важкі штори були наглухо запнуті — Юля не хотіла бачити світла. Кухонна мийка перетворилася на цвинтар брудного посуду, від якого вже починав іти неприємний запах. Вона вмивалася через раз, а волосся збилося в ковтун. Вона просто лежала, плакала і тонула в жалю до себе, бідної та покинутої.

Раптом тишу розрізав гучний, агресивний гуркіт у двері.

Юля мляво відмахнулася рукою, глибше зариваючись у плед. «Немає нікого. Дайте спокій».

Але невідомий гість не здавався. Стукіт тривав уже півгодини, монотонний, дратівливий, він перекривав навіть голоси акторів у телевізорі. Зрештою, нерви не витримали. Дівчина різко відкинула ковдру. На ходу струшуючи з розтягнутої футболки крихти від чіпсів і витираючи масні руки об штани вкритої плямами піжами, вона почовгала в коридор.

Відчинивши двері, вона завмерла. На порозі стояла жінка невизначеного віку. Коротка, незграбна стрижка, кричущо яскравий, мішкуватий одяг, пухке, обрезкле обличчя і важкий погляд. Від неї віяло якоюсь безнадією. Юлі рефлекторно захотілося зачинити двері прямо перед її носом.

— Що витріщилася? Дай пройду! — незнайомка нахабно, всією масою відсунула Юлю плечем і ввалилася до квартири.

— То що у нас тут? — вона по-хазяйськи озиралася на всі боки, втягуючи носом сперте повітря.

— Дівчино, а ви взагалі хто? І що вам тут потрібно?! — Юля розгубилася, її голос тремтів від обурення та нерозуміння того, що відбувається.

— О, а мені твій бардак дуже навіть подобається! — незнайомка провела пальцем по товстому шару пилу на комоді й задоволено посміхнулася. — І меню твоє — просто пісня!

— Ви що собі дозволяєте?! Вийдіть геть!

— Я? Ти досі не розумієш, хто я і навіщо прийшла? А ти придивись краще! — жінка безцеремонно оглянула Юлю з ніг до голови і гидливо скривилася. — Ти їж, їж побільше! А то худа он яка, аж світишся! Чіпси, піца, майонез, шоколад — налягай на борошняне! І волосся...

— Що не так із моїм волоссям? — господиня квартири автоматично торкнулася свого брудного пучка.

— Терміново в перукарню! Підстригти під нуль! Чим коротше, тим краще! Навіщо тобі ця копиця? За нею он скільки догляду треба, мити, чесати... А так — краса! — непрохана гостя провела пухкою рукою по своєму їжачку і хрипко засміялася. — І ще кіт! Тобі терміново потрібен кіт! А краще одразу два. Або три!

— Навіщо мені три коти?! — у Юлі починалася паніка.

— Як навіщо? Коти — це ж ідеально! Уяви: сидиш ти ось так, нікому не потрібна, сумуєш, товстішаєш, а він згорнувся на колінах і муркоче. Ілюзія любові! Відразу легше. У майбутньому в нас із тобою буде дуже багато котиків! Вони ж такі мі-мі-мі... — губи незнайомки, криво нафарбовані дешевою червоною помадою, розтяглися у моторошній посмішці.

Раптом десь під подушками завібрував телефон.

— Друзям не відповідай! — жінка різко змінилася в обличчі, з тривогою дивлячись на диван. — Навіть не думай брати слухавку!

— Чому?

— Ну, ти ж сама не хочеш з ними спілкуватися! Та й чого чекати від людей? Вони всі зрадники, брехуни і... і... Ну, ти ж мене розумієш. Він же тебе кинув! Навіщо тобі інші? У тебе є їжа, коти і телевізор! Що ще самотній жінці для щастя потрібно?

— Ну, не знаю... — Юля розгублено закліпала очима. — Друзі... сім'я колись... діти... Спілкування, подорожі.

— Тю! Спілкування! Діти! Яка дурня! Навіщо? Тобі ж одній он як розкішно в цьому болоті! Подивися на себе в дзеркало! Подивися, на кого ти перетворюєшся!

Незнайомка грубо схопила Юлю за плечі й підштовхнула до великого дзеркала в шафі-купе. Юля підняла очі. Звідти на неї дивилася потворна тінь колись красивої дівчини: сіра шкіра, запалі очі, сальне волосся, заляпана футболка. А за її спиною стояла ця жінка — її власне майбутнє, якщо вона не зупиниться. Привид її депресії.

Юля з криком розплющила очі й різко сіла на дивані, хапаючи повітря ротом.

Серце калатало десь у горлі. Хтось справді гучно стукав у двері.

«Насниться ж таке жахіття! Це просто сон...» — прошепотіла вона, витираючи холодний піт із чола, і побрела в коридор.

— Дівчино! Доставка! — кур'єр на порозі дивився на неї з ледь прихованим обуренням і відразою. — Я через вас спізнююся, півгодини стукаю, у вас дзвінок не працює!

— Вибачте... — тільки й змогла прохрипіти Юля, забираючи важкий паперовий пакет.

Зачинивши двері, вона знову подивилася в дзеркало. Сон був надто реальним. Вона справді виглядала жахливо. Дівчина зазирнула в пакет: там були подвійні бургери, жирна картопля, булочки, літри солодкої газованої води. Те саме «паливо» для перетворення на жінку з її кошмару.

Юля стиснула щелепи, відчуваючи, як всередині прокидається злість. Не на колишнього. На себе. Вона рішуче підійшла до сміттєвого відра і з розмахом кинула туди пакет із їжею, навіть не відкривши його.

Потім підійшла до вікна і різко, з силою розсунула важкі, запорошені штори. Кімнату миттєво залило сліпуче зимове сонце. Сніг іскрився так яскраво, що заболіли очі, а коли вона відчинила вікно, крижане, свіже повітря вдарило в обличчя, вивітрюючи запах затхлості та сліз.

До Нового року залишалося рівно 6 днів. Шість днів, щоб врятувати себе. Шість днів, щоб ніколи не стати тією жінкою з порогу.

Юля глибоко вдихнула морозне повітря, знайшла телефон, увімкнула найгучнішу, найритмічнішу музику у своєму плейлисті й пішла за мішками для сміття. Вона більше не збиралася ховати своє життя на старому дивані.