– Я ось думаю, чому твоїй матері можна купити дорогий ноутбук для спілкування та фотографій, а твоїй дружині для роботи, яка приносить гроші – ні? – Це різні речі! – спалахнув він. – Мама одна! Вона мене виховала, витягла на собі після батька! Я їй завдячую! – А я? – голос Олени був тихий, але в ньому з’явилася сталь

– Я ось думаю, чому твоїй матері можна купити дорогий ноутбук для спілкування та фотографій, а твоїй дружині для роботи, яка приносить гроші – ні? – Це різні речі! – спалахнув він. – Мама одна! Вона мене виховала, витягла на собі після батька! Я їй завдячую! – А я? – голос Олени був тихий, але в ньому з’явилася сталь

Завірюха за вікном кружляла останні сніжинки року, що минає. У квартирі пахло мандаринами та ялиновими гілками.

Олена міцніше затягнула пояс на махровому халаті. На столі перед нею лежав новий планшет у фірмовій упаковці. Дорогий, сучасний, зі стілусом та клавіатурою, але не ноутбук.

– Для роботи піде, – сказав Дмитро, цілуючи її в щоку.

Вона тоді промовчала і подякувала. А зараз, через три дні після Нового року, поки Дмитро був на роботі, вона натрапила на історію браузера в його комп’ютері на відкриту вкладку з відгуком про ноутбук.

Той самий, який вона хотіла. Лише відгук був залишений під ім’ям його матері, Галини Петрівни.

Олена відкинулася на спинку стільця, заплющуючи очі. У вухах дзвеніла тиша, що переривається лише цоканням годинника у вітальні…

– Дімо, нам треба поговорити.

Дружина зустріла його біля дверей, не давши навіть зняти пальта. Дмитро, високий, плечистий, зі звичною впевненою усмішкою, спохмурнів.

– Що трапилося? Знову рахунок за електрику принесли?

– Ні. Зайди, будь ласка, на кухню.

Він пройшов, кинувши пальто на стілець. На кухні пахло імбирним печивом, яке Олена пекла ще вранці, намагаючись заглушити тривогу.

– Я бачила історію браузера, – почала вона, намагаючись, щоб її голос не тремтів. – Ти вибирав ноутбук своїй мамі?!

Дмитро завмер на секунду, потім знизав плечима і потягся до чайника.

– І що? Мамі потрібний був комп’ютер, старий зламався.

– А мені не потрібний? – голос Олени все ж таки зрадливо затремтів. – Я ж просила саме ноутбук, для роботи, для верстки та графіки! На планшеті половини програм я не запущу!

– Олено, годі! Грошей не було! Ти ж знаєш, як у мене зараз на роботі. Премії урізали. Ноутбук, який ти хотіла, коштує, як половина заробітної плати. А мамі я обіцяв ще навесні.

– Але ж ти купив їй саме ту модель, що я показувала! – Вирвалося в Олени. – Я бачила відгук! Ти вибирав між такими самими характеристиками, які я тобі називала!

Дмитро поставив кухоль з такою силою, що чай розплескався на стільницю.

– Та що ти пристала? Подарунок не сподобався? Планшет топовий! Ти хоч уявляєш, скільки він коштує? Усі жінки мріють про такий!

– Мамці ноутбук потрібен для спілкування з тіткою з Канади та для рецептів. А тобі – для твоїх “творчих поривів”, які ні гривні до хати не приносять!

Від його слів у Олени повітря вибило з легень. Вона мовчки дивилася на чоловіка, на його знайоме, улюблене обличчя, спотворене зараз роздратуванням.

Її “творчі пориви” – це дизайнерський бізнес, який вона намагалася підняти три роки, працюючи ночами після основної роботи бухгалтером. Дмитро завжди називав це “хобі”.

– Мої пориви,- тихо сказала вона,- минулого місяця принесли нам двадцять тисяч. На які, до речі, купили тобі нову зимову гуму.

Дмитро махнув рукою.

– Гаразд, не сваритимемося. Новий рік лише минув. Прийми планшет. Влітку, може, на ноутбук накопичимо.

Він обійняв її, обдавши звичним одеколоном. Олена стояла нерухомо, дивлячись у вікно на зимовий вечір.

Наступного дня вона зателефонувала свекрусі.

– Оленко, дякую вам за пиріг! І синові – за подарунок, – дзвінкий голос Галини Петрівни звучав бадьоро.

– А тобі він планшет подарував, так? Зручна штука, я своїй подрузі Ганні Степанівні такий же взяла, вона в ньому дивиться фільми.

– Так, зручний, – монотонно відповіла Олена. – А як вам новий ноутбук?

– Ой, золотце, просто чарівність! Такий тоненький, легенький! Я ще не можу розібратися, стільки всього. Дмитрик сказав – найкраща модель, для дизайну підходить. Я, звісно, не знаю, я лише фотографії з онуком туди закачала.

– Рада за вас, – видавила Олена. – Якось приїжджайте, чай поп’ємо.

Вона опустила слухавку і довго сиділа, дивлячись на свої руки. На палець, який роздряпала, коли готувала святковий стіл, на слід від ручки на середньому пальці – від нескінченних ескізів.

Ці руки працювали п’ять років без відпочинку: по дому, на основній роботі, за своєю “примхою”.

Увечері вона не стала готувати вечерю. Купила готові пельмені. Дмитро, прийшовши, здивовано підняв брови.

– Чому не приготувала?

– Втомилася, – коротко відповіла Олена.

Вони їли мовчки. Тиша була напружена.

– Ти ще на мене ображаєшся? – нарешті спитав Дмитро, відкладаючи виделку.

– Я думаю, – сказала Олена повільно, ретельно підбираючи слова. – Я думаю, чому твоїй матері можна купити дорогий ноутбук для спілкування та фотографій, а твоїй дружині для роботи, яка приносить гроші – ні?

– Це різні речі! – спалахнув він. – Мама одна! Вона мене виховала, витягла на собі після батька! Я їй завдячую!

– А я? – голос Олени був тихий, але в ньому з’явилася сталь. – Ми разом десять років. Я нічого не заслужила?

– До чого тут це? Ти поводишся, як розпещена дитина! Мати старіє, їй радості мало. А ти молода, здорова. Подумаєш, ноутбук! У тебе комп’ютер є, старий, але працює!

– Він ледве вмикається, Дімо! На ньому навіть новий графічний редактор не запуститься! Я тобі показувала! Я просила не як дружина із непомірними забаганками, а як партнер, як людина, чия праця приносить дохід сім’ї!

Дмитро встав із-за столу.

– Не розумію я цієї твоєї істерики! Поговорили, й вистачить! У мене завтра важлива нарада.

Він пішов у кімнату, грюкнувши дверима. Олена сиділа сама на кухні, у світлі самотньої люстри, і слухала, як завиває за вікном вітер.

Вона зрозуміла: справа не в ноутбуці та не в грошах. Справа у пріоритетах, розставлених так, що не залишалося сумнівів.

Вона – не перша. Вона зручна, звична, та, що завжди поруч. Та, що зрозуміє, пробачить, проковтне образу.

Її бажання – це забаганки. Її потреби – це “можна і почекати”. Її праця – це хобі.

А мама – святе! Маму треба балувати, мамі – найкраще, навіть на шкоду дружині.

Наступного ранку Дмитро, як ні в чому не бувало, поцілував її в верхівку перед тим, як вийти з квартири.

– Гаразд, образилась і вистачить. У вихідні сходимо кудись. У кіно хочеш?

Олена кивнула, не підводячи очей. Коли за ним зачинилися двері, вона взяла планшет, акуратно запакувала його назад у коробку, поклала у шафу на верхню полицю, а потім сіла за старий ноутбук.

Він, насилу завантажившись, жалібно гудів. Вона відкрила текстовий документ та почала друкувати.

В обідню перерву Олена поїхала в банк. Оформила окремий рахунок та перевела на нього свої сорок тисяч із хобі, плюс накопичення з минулих проєктів. Вийшла пристойна сума.

Потім вона зайшла в салон зв’язку, де продавали ту саму модель ноутбука. Подивилась, потримала його в руках.

– Беремо? – посміхнувся консультант.

– Ні, – сказала Олена. — Поки що ні.

Вона вийшла надвір. Мороз щипав щоки. Олена йшла сніговим містом, і в голові складався план.

Увечері жінка була спокійна. Вона приготувала вечерю, поговорила із Дмитром про його роботу, кивнула на плани на вихідні.

А вночі, коли він заснув, Олена встала, пройшла до вітальні і сіла біля вікна. Вона думала не про ноутбук, а про самоповагу та про межі, які дозволила стерти.

Вранці жінка розбудила Дмитра запахом кави.

– Діма, – сказала вона, ставлячи кухоль на тумбочку. – Я з’їжджу до мами на тиждень. Їй треба допомогти із документами.

Він, сонний, крякнув.

– Їдь. Тільки квитки дешевші шукай.

Вона не стала говорити, що квитки вже куплені і що до мами во

на поїде лише на три дні.

А на наступні чотири найме студію у місті, де зможе працювати. На вокзалі, вже стоячи біля вагона, вона отримала повідомлення від Галини Петрівни.

Фотографія: свекруха сидить із чаєм біля нового ноутбука, на екрані – заставка з онуком.

– Приїжджай, золотце, чайку поп’ємо на новому дивані! Теж подарунок Діми!

Олена повільно видихнула і набрала відповідь:

– Обов’язково, як повернуся.

А потім додала Дмитру: “Виїхала. Ключі у сусідки” і відправила.

Потім жінка зайшла у вагон, знайшла своє місце, вийняла старий ноутбук і ввімкнула його.

Дмитро зателефонував за пів години. Його голос звучав із надривом. Він суворо запитав:

– Чому ти так написала про ключі?

– Бо не повернуся…

На тому кінці дроту запанувала тиша. Чоловік перетравлював отриману інформацію.

– Як це? Причина у ноутбуці? Ти серйозно?

– Так, – холодно відповіла Олена.

– Повернися додому і поговоримо, – попросив Дмитро, пом’якшившись.

– Ні, у тебе була купа можливостей, але ти ними не скористався… – стомлено відповіла жінка. – Я сама подам на розлучення.

Їх розвели через три місяці. Весь цей час Дмитро упирався і не хотів розлучатися, але йому таки довелося це зробити. Як кажуть, силою не будеш милою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

"