Історії Серця

Поруч її дочка, сестра Матвія, вправно пересипала олів’є в інший лоток, швидкими рухами заповнюючи його доверху. На її обличчі не було ні збентеження, ні сумнівів — лише ділова зосередженість. Поліна завмерла з виделкою в руці. За столом запала тиша. Хтось із гостей ніяково відкашлявся, хтось крадькома переглянувся з сусідом. Матвій, що сидів поруч із дружиною, повільно підняв голову, немов не до кінця розчувши сказане. Він дивився на матір з виразом розгубленості, немов бачив це вперше. – Е-е… мамо? – невпевнено почав Матвій, встаючи зі свого місця. – Ми ж ще їмо. – І що? – щиро здивувалася Раїса Михайлівна. – Все одно залишиться, навіщо добру пропадати? Поліна відчула, як всередині щось стиснулося. Її святковий стіл, сервірований з такою любов’ю, її старання догодити кожному — тепер це просто запаси, які хтось без дозволу забирає, немов так і повинно бути. Вона хотіла щось сказати, але слова не йшли. Веселі розмови і сміх, які ще хвилину тому лунали в квартирі, затих...

– Михайле, я знову не бачу половини нашої зарплати на рахунку. Куди зникають гроші? Марина зупинилася на порозі спальні, стискаючи в руках виписку з банку. – Марино, відчепися зі своїми питаннями, – роздратовано відмахнувся Михайло, сидячи за комп’ютером. – Я все тримаю під контролем, не переживай. – Не переживати? – Марина кинула на нього здивований погляд. – Ми збирали на ремонт, а тут прогалини в бюджеті. Поясни, що відбувається! Він встав, хотів вийти з кімнати, але натрапив на дружину: вона не збиралася поступатися дорогою, поки не почує відповіді. Мовчання повисло тяжкою хмарою над ними… …П’ять років тому Марина, будучи студенткою, прийшла на одну зі студентських вечірок, де познайомилася з Михайлом — веселим, жвавим хлопцем, який умів красиво залицятися. Тоді він не був багатим, але здавався чесним і відкритим. За рік у них зав’язався роман, а через два пара вже зіграла весілля. Звичайна історія: скромний розпис, скромне свято, а після — життя в невеликій двокімнатні...

— Я подарую бабусину квартиру Сергію, коли отримаю спадщину, — оголосила мати. Він чоловік. Йому це потрібніше! Від цієї новини Маша ледь не впустила щелепу. — Чому квартира дістається йому? Я доглядала за бабусею! Годувала її з ложечки, коли вона стала зовсім слабкою! А він навіть до магазину за хлібом не міг сходити! — Ти — жінка! Піклуватися про родичів, про сім’ю — твій прямий обов’язок! — Зручно виходить! Сергій — завжди улюблений синочок. Завжди маленький. Всі повинні його жаліти, про нього піклуватися. А він заради своєї сім’ї палець об палець… — Досить! Квартира все одно дістанеться йому. Сергію треба одружитися і завести дітей. Куди він приведе наречену в разі чого? А онуків куди? — У тебе вже є онуки — мої діти! Чи вони спадщини не заслуговують, бо мої?! А Сергій, може, взагалі ніколи не одружиться і дітей не заведе! — Яка ти зла стала, доню! — Звичайно, зла! Ти завжди любила його більше, ніж мене. Через те, що він хлопчик, чи з якоїсь іншої причини… Н...

— Любий, привіт. А у мене така хороша новина… Ти проходь, давай руки мити — і за стіл… Ось ця її поведінка Бориса відразу насторожила. Тому що коли дружина починала буквально облизувати його з ніг до голови, це говорило лише про одне — зараз буде озвучено щось, що йому дуже сильно не сподобається. Наприклад, кілька місяців тому Оля так навколо нього викручувалася, коли випадково в’їхала на парковці в огорожу. І йому довелося купу часу провести по різних конторах, вирішуючи формальності. Ні, на дружину він за той випадок не злився. Вона була твереза, не під чим, не лихачила – просто не розрахувала трохи габарити… Ну, правда, з ким не буває. Та й страховка покрила всі витрати (правда, сума платежів за полісом передбачувано збільшилася), тому це, як казав відомий Карлсон, “справа життєва”. Але факт залишається фактом – коли Оля зустрічала чоловіка біля порога смачною вечерею та накритим столом, це могло означати тільки одне… Щось сталося і зараз жінка всіма силами намагаєтьс...

– Так і знала, що в холодильнику знову порожньо, – тихо промовила Римма в простір кухні. Вона обережно прочинила дверцята: дійсно, замість двох каструль із супом і гарніром залишилися лише жалюгідні залишки. Римма поклала долоню на бік, кинула швидкий погляд на запилений фікус біля вікна. «Це вже не смішно, – подумала вона. – Нам навіть на сніданок нічого не залишилося». У вітальні чулися приглушені звуки телевізора. Там напівлежав Ростислав – двоюрідний брат її чоловіка Кирила. Він всього два тижні тому з’явився, заявивши, що знайшов родичів через старі листи, в яких згадувалися «онуки бабусі Анни». Мовляв, шукав-шукав і нарешті з’ясував, що у нього є двоюрідний брат Кирило. – Так, я той самий Ростислав, – представився він тоді. – Ваші контакти відшукав через архів, через далеких сусідів. Мені б пожити тут тимчасово, роботи поки що немає. Кирило пожалів родича: «Адже не кидати ж людину на вулиці». Але ніхто не очікував, що Ростислав виявиться настільки великим любителем чу...

— Ось і добре, що ти подаєш на розлучення! — спокійно сказала Тетяна чоловікові, склаідаючи його речі у валізу. — Тільки сина забирай із собою. Дочка залишиться зі мною — вона тобі все одно не рідна, а ось Максим нехай живе з татом. Будеш сам його до школи збирати, уроки перевіряти, до лікарів водити. — Таня, ти що кажеш? — здивувався Віктор. — Як це “забирай”? Я ж працюю з ранку до ночі, у мене постійні відрядження… — А мене твої проблеми не стосуються, — відрізала Тетяна. — Хотів свободи — отримай з усіма наслідками. Віктор стояв посеред спальні і не вірив своїм вухам. Він думав, що дружина буде ридати і благати його залишитися, а вона спокійно пакує його шкарпетки і говорить про якісь обов’язки…   …Після першого розлучення Тетяна довго приходила до тями. Перший чоловік виявився справжнім тираном — контролював кожен крок, перевіряв телефон, не давав зустрічатися з подругами. Коли маленькій Олесі виповнилося два роки, Таня зрозуміла: так більше жити не можна. Піти ...

— Ви, напевно, помилилися адресою, — сухо сказала жінка, що стояла на порозі дачного будинку. — Сумніваюся, — відрізала Олена, мружачи очі. — Я шукаю дачу свого батька, Віктора Петровича. Повна і охайна, років шістдесяти, жінка продовжувала стояти в дверях. Олена помітила у неї спокійний погляд, майже відсутній страх перед незнайомкою. — Добре. Ідіть за мною, — сказала незнайомка, розвернулася і увійшла в будинок. — Зачекайте, я хотіла б дізнатися, хто ви, — не вгамовувалася Олена, але пішла слідом, намагаючись триматися впевнено. Незнайомка трохи затрималася в коридорі: — Якщо хочете судитися за майно, вперед. А якщо дійсно бажаєте зрозуміти, чому ваш батько заповів дачу мені, Вірі Михайлівні, то сідайте. Я заварю чай. Олена ще не знала, що ця розмова стане переворотом у її житті. Їй було тридцять два, вона викладала в коледжі, звикла покладатися лише на себе. З батьком вони майже не спілкувалися після її сімнадцяти років — він віддалявся, а вона не поспішала його пове...

Зустрічі з друзями завжди були для Ніни випробуванням. Не те щоб вона їх не любила. Просто в їх затишному, відокремленому світі з Васею, де діти давно виросли, а вони самі один до одного так прикипіли, що компанія була скоріше приємним доповненням, ніж необхідністю, на людях Ніна відчувала себе не в своїй тарілці. Їхні спільні інтереси, тихі вечори за переглядом фільмів з подальшим обговоренням, рідкісні походи в місцевий кінотеатр, а театр – раз на місяць, як рідкісні ласощі, – все це створювало їхній власний, камерний світ. Її Вася любив майструвати вдома, то стелаж, то столик на коліщатках для вечері перед телевізором. А Ніна в’язала іграшки, ляльок, звірів, светри з оленями для всієї родини на дачу. Ці светри, пов’язані з любов’ю, робили їх єдиною, яскравою командою. Але варто було їм опинитися в гостях у друзів по старій роботі, як Ніна губилася. Вона скромно одягалася, і їй здавалося, що вона бліда тінь поруч зі Світланою та її чоловіком Дмитром. Вони були галасливими...