— Мамо, я передзвоню! — Ігор кинув телефон, вивернув кермо вправо і натиснув на гальма.

— Мамо, я передзвоню! — Ігор кинув телефон, вивернув кермо вправо і натиснув на гальма.

Старенька тойота різко вивернула вбік, після чого, проїхавши трохи, завмерла біля узбіччя.

Водії, що проїжджали повз, — всі, як один, почали незадоволено сигналити: мовляв, треба їздити обережніше.

Один навіть зупинився, відкрив передні двері з боку пасажирського сидіння і прокричав: «Ти де права купив?»

— Де треба, там і купив! — крикнув у відповідь Ігор, виходячи з машини. Не було йому зараз часу на розмови.

Він швидким кроком пішов уздовж узбіччя, не зводячи очей із собаки, яка лежала на пильній землі і важко дихала. Її біла шерсть була забарвлена в червоний колір.

«Так і знав, що це погано закінчиться…» — в душі думав Ігор, наближаючись до собаки.

Він ще здалеку помітив, як двоє чоловіків, тримаючи її за лапи, віднесли на узбіччя, кинули, як мішок з картоплею, після чого застрибнули у великий чорний джип і поїхали.

Це був той самий джип, який незадовго до цього промчав повз нього на величезній швидкості і навіть вилетів на зустрічну смугу, ледь не створивши аварійну ситуацію.

Він ще тоді голосно вилаявся, бо сам збирався йти на обгон, але встиг зреагувати.

А вилаявся, бо розумів, що від таких лихачів чого завгодно можна очікувати і, як правило, нічим хорошим їх поява на дорозі не закінчується.

Ігор хоч і не бачив на власні очі того, що сталося, але був упевнений, що собаку збив водій цього джипа.

Більше нікому. Не встиг загальмувати – ось тобі і результат. Сумний результат, звичайно…

Він присів навпочіпки і обережно провів спітнілою долонею по її голові:

— Як же ти так?

Собака підняла свої очі і винувато подивилася на Ігоря. У нього аж мурашки побігли по шкірі.

Як людина дивилася вона. Людина, яка розуміє, що їй «недовго залишилося».

Так, він тисячу разів чув, що не потрібно олюднювати тварин. «Собака – це всього лише собака…»

Але як не олюднювати, коли ти дивишся собаці в очі і бачиш там людські емоції: біль, смуток і… пронизливу самотність. Як не олюднювати, якщо ось вона, «старенька», яка прожила непросте життя і була покинута на узбіччі.

Не потрібна нікому. Але ж вона нічим від людини не відрізняється. Вона теж хоче жити. Хоче любові, уваги, підтримки. Хоче відчувати себе потрібною.

Та від цього погляду самому хочеться скиглити. Однак ніхто не скиглив: ні собака, ні Ігор.

Вони просто мовчки дивилися один на одного. І в її погляді, крім усього іншого, Ігор зміг помітити крихітний вогник надії: «А раптом люди допоможуть…»

Раптом знайдеться хоча б одна людина, яка не пройде повз. Яка, якщо не допоможе, то просто побуде поруч.

Доторкнеться до неї востаннє, скаже ласкаве слово на прощання…

— Не переживай, все буде добре, — сказав Ігор після тривалої тиші. — Я тебе тут не залишу, чуєш? Ти тільки тримайся, не здавайся…

Собака кілька разів з трудом вильнула хвостом, подивилася на Ігоря з вдячністю і закрила очі.

— Гей, не смій!

Ігор, змахнувши сльози, що виступили на очах, і не втрачаючи більше ні хвилини, побіг до своєї тойоти, дістав з багажника чисту ганчірку, швидко повернувся до собаки.

Обережно переклав її з землі на ганчірку, взяв на руки і поніс до машини.

А через лічені секунди він уже міцно тримав кермо, вдивляючись у лобове скло, і вдавлював педаль газу в підлогу.

Точніше, один раз вдавлював і більше не відпускав, зосередивши всю свою увагу на дорозі.

Він був правильним водієм і ніколи раніше не порушував швидкісний режим. Але зараз ситуація була така, що зволікати не можна. Життя цієї собаки в його руках.

«Я повинен встигнути… Повинен встигнути», — думав він і періодично кидав погляд на екран навігатора, де був побудований маршрут до ветеринарної клініки.

Їхати залишалося зовсім небагато. Трохи більше десяти кілометрів.

Собака так і не відкрила очі, але вона все ще дихала. Значить, надія ще є. Тільки б встигнути…

Коли він уже під’їжджав до міста, звідки не візьмись з’явилася поліцейська машина на узбіччі і чоловік із своїм жезлом.

Він махнув ним вальяжно, як якийсь чарівник паличкою, а Ігор… Йому в той момент хотілося голосно лаятися.

«Ось звідки ти тут взявся? Чому ти мене зупиняєш, а не чорний джип, водій якого уявив себе королем на дорозі? Чому саме зараз?»

У Ігоря була думка проігнорувати вимогу поліцейського і поїхати далі, але він прекрасно розумів, що, якщо не зупиниться, буде тільки гірше. Набагато гірше.

Тому, важко зітхнувши, він почав зменшувати швидкість, притискаючись до узбіччя.

— Офіцер Макаров! — представився той, коли підійшов до машини. — Куди це ви так поспішаєте, шановний? Знаки обмеження максимальної швидкості для кого стоять?

— Вибачте, — сухо відповів Ігор. — Просто розумієте, у мене така ситуація…

— Так-так, розумію. Ситуація… — посміхнувся капітан. — Тут у кожного другого ситуація: у когось дружина народжує, хтось на поїзд спізнюється. А у вас що?

— Подивіться на заднє сидіння.

Офіцер подивився на заднє сидіння і від побаченого його брови «поповзли» вгору. А через кілька хвилин у бік міста мчали дві машини: машина поліції з увімкненими мигалками і старенька тойота.

Пощастило, що той виявився розуміючим:

— У мене самого собака є… — сказав він після того, як зголосився супроводжувати Ігоря до ветеринарної клініки. — А собачники повинні допомагати один одному. Тим більше в таких ситуаціях.

Коли вони доїхали до будівлі з вивіскою «ДоброВет», інспектор послужливо притримав двері, поки Ігор діставав з машини собаку, а потім побажав успіхів їм.

І додав:

— А власника чорного джипа я неодмінно знайду. Він на камеру в будь-якому випадку потрапив.

— Дякую! — відповів Ігор небайдужому офіцерові, після чого почав швидко підніматися сходами до головного входу у ветеринарну клініку, сподіваючись у глибині душі, що ще можна щось зробити, щоб ця собака жила.

***

З того самого дня, коли Ігор повертався з чергового відрядження додому і зупинився, щоб допомогти собаці, минуло кілька місяців. На щастя, собаці дуже пощастило.

Так, слово в слово, сказав лікар-ветеринар після того, як кілька хвилин уважно розглядав рентгенівські знімки.

— Явних переломів немає, хребет не пошкоджений. Удар, звичайно, сильний, але жити буде. От якби вона залишилася лежати на узбіччі, шансів би у неї точно не було.

Близько двох тижнів собака пробула у ветеринарній клініці під постійним наглядом фахівців, а потім Ігор забрав Жульку додому для подальшого відновлення.

Дружині він так і сказав:

— Марино, якщо я прийняв рішення допомогти їй, то повинен йти до кінця. Їй потрібен ще деякий час, щоб відновитися. Сподіваюся, ти не будеш проти.

— Та я не проти… Просто хто буде з нею сидіти? У мене робота, ти постійно у відрядженнях.

— Тут ти, звичайно, права. Але ми ж придумаємо щось? Ми ж не кинемо її зараз, коли їй потрібна наша допомога? Крім нас, про неї більше ніхто не подбає.

— Ні, не кинемо.

Жулька йшла на поправку, але йшла дуже повільно. Це й зрозуміло: лікар сказав, що собаці більше десяти років.

«Вік, самі розумієте. Обійшлося, слава Богу, без серйозних травм, але відновлення може затягнутися. Тому рекомендую вам набратися терпіння».

Ігор уважно слухав і кивав у відповідь. А сам кожну вільну хвилину думав, що робити з собакою.

Взяти відпустку за свій рахунок він не міг. Та й Марина теж. Адже рік тому вони оформили іпотеку і тепер працювали з ранку до вечора, щоб якомога швидше розрахуватися з банком.

Тягати на своїх плечах цей тягар цілих десять років бажання не було, тому що потрібно було ще й про дітей подумати.

Подружжю було вже майже по тридцять років, тому їм «потрібно було рухатися». Ось вони і крутилися, як білки в колесі.

Ігор навіть до своєї матері в село майже не приїжджав. Тому що не було часу.

— Може, ви на вихідні приїдете до мене в гості? Я вже й пельменів наліпила, в морозилці лежать. А хочеш, можу борщ зварити або котлет рибних насмажити? — говорила мама по телефону.

— Мамо, вибач, але на ці вихідні приїхати не вийде. На наступні теж. Роботи багато.

— Шкода… — сумно відповіла мама. — Я дуже за вами скучила. Але, як вирішите приїхати, обов’язково зателефонуйте мені, щоб я встигла накрити стіл до вашого приїзду.

— Домовилися.

Але минали тижні, місяці, а Ігор з Мариною так і не приїжджали. Працювали.

З матір’ю він спілкувався тільки по телефону. Але недовго, бо за день так втомлювався, що сил ніяких не залишалося.

Звичайно, він розумів, що так неправильно, що мати у нього одна і іншої не буде. Що повинен приділяти їй увагу. Але іншого виходу у нього поки не було.

Дуже хотілося скоріше розібратися з цією іпотекою. Щоб, коли з’явиться дитина, вони могли жити спокійно.

Того дня, коли він повертався з відрядження, мама знову зателефонувала йому і слізно просила привезти їй скляні банки.

— Мені ж закатки робити треба, щоб було потім, що вам з Мариною передати.

І він навіть погодився, оскільки в найближчі пару днів термінової роботи не було, проте собака, яку Ігор підібрав на узбіччі, внесла корективи в його плани.

Не вийшло у нього знову приїхати. Довелося передавати банки разом з таксистом.

Мама, звичайно, подякувала синові за те, що той виконав прохання, але не дуже зраділа, бо банки — це був лише привід, щоб побачити Ігоря.

Уже майже рік як вони не бачилися. А час йде, і вона теж не молодіє.

— Мамо, я постараюся приїхати найближчим часом, — втомленим голосом говорив Ігор по телефону.

Але і потім цілий місяць він не міг дотриматися своєї обіцянки, тому що Жульку не можна було надовго залишити вдома одну.

Треба було постійно міняти одноразові пелюшки, готувати їй рідку їжу, бо вона ще не могла нормально жувати.

Добре, що Марина працювала недалеко від дому і прибігала протягом дня перевірити, як там собака себе почуває.

А коли у неї не виходило, приїжджав Ігор. Коли на машині, коли на метро, щоб не стояти в пробках.

Загалом, спільними зусиллями подружжю вдалося забезпечити їй нормальний догляд.

Коли Жулька одужала і вже могла самостійно пересуватися, Ігор почав шукати їй господарів.

Він, звичайно, дуже прив’язався до неї, але розумів, що не зможе зробити її щасливою. Рано вранці він з Мариною йде з дому, а повертається тільки пізно ввечері.

Хіба це щастя для собаки – цілими днями сидіти в квартирі і дивитися на вхідні двері? Ось тільки знайти їй господарів ніяк не виходило. Нікому не була потрібна стара собака після ДТП.

А хтось просто не міг її взяти, тому що у самого вже були «проблемні» тварини.

Увечері Ігор сидів на дивані перед телевізором, ліниво перемикав канали і думав, як йому правильно вчинити.

Про те, щоб просто залишити її на вулиці, не могло бути й мови. Хоча на роботі йому саме це і радили зробити: «Ну собака ця раніше якось жила на вулиці? І зараз виживе!»

«Ні, не виживе, — подумки відповідав Ігор. — Вік вже не той, і травма ще свіжа»

Жулька відчувала, що людина, яка подарувала їй життя, хоче її віддати, і дуже сумувала.

Правда, цей смуток можна було побачити тільки в її очах. А так всім своїм виглядом і своєю поведінкою вона показувала, що дуже рада прожити з Ігорем і Мариною ще один день.

— Ігор, а чому ти Жульку мамі не хочеш відвезти? — запитала дружина, коли зайшла до вітальні.

— Мамі?

— Ну так… Твоя мама живе одна і, напевно, не буде проти. Та й Жульці в селі буде краще, ніж у місті.

— Слухай, а це ж правда… Як я відразу про це не подумав! — надихнувся Ігор.

У найближчий свій вихідний Ігор, Марина і Жулька їхали на машині до мами в село.

А мама тим часом поралася на кухні — варила борщ, пельмені, смажила щось. Вона з радістю погодилася прихистити у себе собаку, але ще більше зраділа тому, що зможе, нарешті, побачити сина з невісткою.

Ігор з Мариною провели у матері цілих три дні замість одного, як планувалося спочатку. Але вони анітрохи не пошкодували про це.

Навпаки – отримали море позитивних емоцій, а ще відпочили від міської метушні.

Коли вони зібралися їхати назад до міста, мама вийшла за хвіртку разом із собакою, щоб провести їх. Довго вони там стояли. Стояли і мовчки дивилися вслід машині, що від’їжджала.

Ігор тоді ще подивився в бічне дзеркало і побачив ці очі. Очі своєї мами і Жульки.

У їхніх поглядах він прочитав всього два слова: «Буду чекати». І так добре йому стало на душі від того, що є місце, де його завжди чекають і завжди йому раді.

— Слухай, Маринка, а давай мамі зробимо сюрприз? — сказав він дружині через тиждень.

— Сюрприз?

— Ну так. Приїдемо до неї в гості без попередження. М’ясо з собою привеземо, шашлики на свіжому повітрі посмажимо. Упевнений, що не тільки мама, але і Жулька зрадіє.

— Ідея, звичайно, хороша, — посміхнулася Марина. — Але ти впевнений, що тебе відпустять?

— Я вже про все домовився. Відпустять. Так, трохи втратимо в грошах, але знаєш… Не в них же щастя.

— Згодна. Тоді я теж подзвоню дівчаткам, попереджу, що мене не буде кілька днів.

***

Коли Ігор під’їжджав до будинку, то дуже здивувався, побачивши маму і Жульку на дорозі біля хвіртки. Він, нічого не розуміючи, швидко вийшов з машини:

— Мамо, щось сталося?

— Привіт, синку. Ні, нічого не сталося. Ми вас чекаємо.

— А звідки ти…

Він подивився на дружину, але та була здивована не менше. Та й не було їй ніякого сенсу дзвонити і попереджати матір про те, що вони збираються приїхати.

— А звідки ти дізналася, що ми приїдемо сьогодні? — запитав Ігор, підходячи до матері і міцно обіймаючи її.

— Так Жулька розповіла, — посміхнулася Ольга Миколаївна. — Я вранці вийшла у двір, а вона біля хвіртки сидить. Я хвіртку відкрила, а вона вийшла на дорогу і дивиться туди, — мама махнула рукою в той бік, звідки щойно приїхав Ігор з Мариною.

— Ну треба ж… — засміявся Ігор, присідаючи навпочіпки поруч із собакою. — А ми вам сюрприз хотіли зробити. М’ясо купили, щоб шашлики посмажити на свіжому повітрі.

— Ну так посмажиш ти свої шашлики, — посміхнулася мама. — Але тільки ввечері. А зараз прошу до столу. Я вам стільки всього приготувала…

З тих пір Ігор і Марина стали приїжджати до матері в село на кожні вихідні. Так, йому було дуже соромно, що він не робив цього раніше.

А останнім часом стільки всього сталося, і найголовніше — Ігор зрозумів, що всіх грошей все одно не заробиш.

А ще зрозумів, що поки ще живі його улюблені «старенькі», він повинен бути поруч. Адже вони чекають на нього…

"