"– Так проспав, що немитий побіг? У брудній сорочці? Повернувся, щоб прийняти душ і сорочку змінити? А ліжко заправив? Встиг! Треба ж! А сніданок? Чайник холодний, взуття брудне, – зате чистий. – Я не розумію тебе. Я просто проспав! Запізнююсь! – Зате я все розумію. Тебе не було вдома!

"– Так проспав, що немитий побіг? У брудній сорочці? Повернувся, щоб прийняти душ і сорочку змінити? А ліжко заправив? Встиг! Треба ж! А сніданок? Чайник холодний, взуття брудне, – зате чистий. – Я не розумію тебе. Я просто проспав! Запізнююсь! – Зате я все розумію. Тебе не було вдома!

Люба поверталася додому після нічного чергування. На мокрий асфальт тихо падав і одразу танув легкий сніг. Було холодно, але ще не морозно. Скоро ожеледиця, роботи буде багато.

Не бережуть люди себе, бігають, падають, ламають собі кінцівки. Особливо старі, могли б удома пересидіти кілька днів, а вони біжать в магазин за акціями, в аптеку за вітамінами.

Де їх діти, де доставка продуктів? Діти! Різні діти, та й не вміють старі доставкою користуватися. Думки Люби були пов’язані з професією – медсестра у травматології. Навіть сьогодні видалася непроста ніч – три дорожні пригоди, п’ять постраждалих, усі живі.

Люба подивилася на годинник і подзвонила мамі, вона вже точно не спить. Зараз вона трохи відпочине і з’їздить до неї. Увечері зателефонує донька. Звичайний розклад.

Поговоривши з мамою Люба увійшла в під’їзд. Юрій, чоловік, напевно, вже поїхав на роботу, його машину вона не помітила біля під’їзду.

У передпокої стояли кросівки чоловіка. Люба підійняла, подивилася на сирі підошви та поставила назад.

– Щось забув? Юро. Ти де?

Він був у ванній кімнаті.

– Повернутися, щоб прийняти душ? Дуже дивно. Я перетворююся з медсестри на детектива, – подумала Люба.

– Люба, ти вже вдома?

– Ти мене бачиш, значить, я вдома. Дивне питання. А ти чому ще вдома?

– Проспав, запізнююся. Де моя сорочка? Чиста.

– Так проспав, що немитий побіг? У брудній сорочці? Повернувся, щоб прийняти душ і сорочку змінити? А ліжко заправив? Встиг! Треба ж! А сніданок? Чайник холодний, взуття брудне, – зате чистий.

– Я не розумію тебе. Я просто проспав! Запізнююсь!

– Зате я все розумію. Тебе не було вдома!

– Звідки ти знаєш?

– Елементарно. Трохи логіки. І давно це у вас?

– Люба, це не те, про що ти думаєш!

– А ти про що?

– Відпочинь, тобі треба виспатися, а мені бігти час.

Люба прийняла душ і лягла спати. Думки не давали заснути, іноді вона провалювалася в сон, але й там вона думала про чоловіка. Щось було не так, вірніше – не так було все. Їй навіть снилася маленька дитина, ожеледиця, сніг.

Прокинулася Люба о четвертій годині, треба було готувати вечерю, Юрко повернеться о п’ятій. За вікном йшов сильний сніг, який уже накрив всю землю. Думки не покидали її голову.

Все було готове, а чоловіка не було. Від цього фантазія розігралася ще сильніше. Телефон Юрія був чомусь вимкнений. А потім сталося те, чого не було у фантазіях.

Юрій потрапив у дорожню пригоду, до лікарні його не встигли довезти. У машині був один. Люба вже шкодувала про те непорозуміння в останню їхню зустріч. Можливо, він просто підробляв, готував їй сюрприз.

Похорон, поминки. Вони з дочкою залишилися самі. Донька в іншому місті, ще студентка. Є ще мати, але вона в селі. Приїхали, поїхали, а вона лишилася сама. Тепер зовсім одна.

Люба багато працювала, брала додаткові чергування, гроші були потрібні, та й удома перебувати одній було важко.

Минуло два місяці. Люба збиралася відвідати маму, її вихідні збіглися з календарними. У двері постукали. На порозі стояла молода жінка з дитиною, яка мирно спала у візку.

– Люба, нам треба поговорити. Можна увійти?

– Увійдіть. – Після довгих роздумів відповіла господиня. – У вас зовсім небагато часу, я їду.

– Я намагатимуся швидко. Ми з Юрою давно…

Він збирався з вами розлучитися, але не встиг. Це його дитина. Скоро платити за орендоване житло, це завжди робив він, одразу за пів року платив, з премії. А тепер…

– Що? Ви пропонуєте зробити це мені?

– Я тут подумала, що при розлученні ви ділили б квартиру, адже вона спільна. Половина була б Юрію. Тепер доведеться спадок ділити. Для нас з Мишком цього мало, але нічого не вдієш.

– Можливо, ви мені дасте грошей в рахунок майбутньої спадщини. Мені багато не треба просто заплатити за квартиру на шість місяців.

– Ні!

– Чому? Ви хочете дитину вигнати надвір?

– Це не мої проблеми. Доведи, що дитина його. Я нікому нічого не винна!

– А як? Це ж займе час!

– Я не зобов’язана допомагати вам!

– У вас же є дочка. Ви медсестра. Виявіть милосердя. Це ж дитина Юри.

‐ Не вірю. Треба було думати, коли дорослого одруженого мужика до себе в ліжко тягла.

***

– Мамо, а раптом це мій брат? Що буде далі? Вона житиме тут?

– Ні. Якщо це так, то доведеться виплатити її частину. Та й пенсія дитині буде. А якщо ні, то ні.

– А чому у мене більше немає брата чи сестри?

– Просто не вийшло, доню. Ти вже доросла, маєш зрозуміти, так буває. Батько хотів сина, але…

Алла, так звали жінку, ще кілька разів приходила та вмовляла дати грошей на квартиру.

– Ви мені ніхто. Навіть, якщо це син мого покійного чоловіка, то він мені ніхто. Чекайте на суд.

…Сніг тихо падав і покривав землю, тільки то була вже не осінь. Весна. Незабаром він розтане. Люба вийшла із будівлі суду. Почуття були дивні.

Чоловік їй зраджував, але дитина не його. На душі було важко та легко одночасно. Тяжко від зради, легко, що все так обійшлося.

Алла теж вийшла. Вона з ненавистю глянула на Любу. А за що? За те, що нічого не вийшло? Як кажуть, – Бог шельму мітить! Не на ту натрапила, трясця її матері…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

"