— Кать, це, — Толік м’явся, переступаючи з ноги на ногу, — загалом це…

— Кать, це, — Толік м’явся, переступаючи з ноги на ногу, — загалом це…

— Що? У сауну з чоловіками сходити хочеш?

— Ні, — Толік похитав головою

— А що? На риболовлю?

— Та ні…

— А що тоді, Толь?

— Та це… мама приїжджає. Не надовго, Кать. Поки ти у відрядженні, вона тут це… і потім поживе… пару місяців.

— Що? — Катя сіла на стілець, — Які пару місяців? Ти що? Збираєшся зі мною розлучитися?

— Ні, Кать, ну чого ти. Що ти таке говориш, ну?

— Ти ж знаєш, ти чудово знаєш, що я не можу ужитися з твоєю мамою, з нею ніхто не може ужитися.

Я розумію, що твоєму татові потрібен відпочинок, але я до чого тут?

У тебе ще два брати, ось нехай до них і їде на пару місяців. Якраз до кожного по місяцю.

— Та вона вже у Валерки два місяці прожила, там Томка речі зібрала його, ну і мамині відповідно і виставила. Вони до Вітька поїхали.

— Хто?

— Ну Валерка з мамою…

— Тааак, ііі…

— Ну ти ж знаєш Ніну, вона ж спокійна…

— Угу, далі, — зловісним шепотом сказала Катя, — Далі що? Твої обидва брати разом з мамою їдуть жити до нас?

— Та ні, Вітька Ніну сильно любить, а вона речі зібрала, дітей взяла і поїхала, він їх виставив, ну Валерку з матір’ю.

Валерка додому повернувся, а мама… вона до нас.

— Загалом номер як з Валеркою не пройде? Мені тебе гнати нікуди. Як я розумію, як у Ніни у мене теж не вийде, ти мене не настільки любиш…

— Ти що Катька, я тебе знаєш як люблю!

— Угу, бачу, любиш.

— Кать, ну вона ж мама.

— Ти мені поясни, а якого дідька, твоя мама не їде до себе додому?

— Вона з батьком посварилася і розійшлася… здається.

— Ууу, а тато ваш в курсі, що вона з ним розійшлася?

Толік знизав плечима.

— Я з ним вчора розмовляв, він тільки помітив, що матері немає. Все в своїх книжках. А їжу йому ж бабуся готує.

— Ах так. Адже твоя мама не може ужитися зі своєю свекрухою, тому вона вирішила зіпсувати життя своїм невісткам. Ну що ж, подивимося, хто кого.

— Кать, ти чого?

— Я? Ні, нічого. До речі, у відрядженні я буду три дні! Цілих три дні відпочинку!

— Кать, ну блін.

Приїхавши з відрядження, Катя застала тишу в квартирі.

Якщо три дні тому, малий Стьопка возився з собакою Рафом на килимі, Настя дивилася мультики, Толік лежав на дивані і дивився по планшету біатлон, надівши навушники, тепер була тиша.

Раф, великий бордоський дог, який завжди мчить назустріч до Катерини, і той боягузливо сховався десь у глибинах квартири.

— Ау, народ, я вдома.

З сутінків обережно виринув Раф, за ним мовчки Стьопка, слідом перелякана Настя і винуватий Толік.

— А ви чого без світла сидите?

Діти втягнули голову в плечі, Раф заскиглив і подав лапу господині, ніби випрошуючи забрати його звідси.

— Бабуся спить, — пошепки сказали діти.

— Іііі? По-перше, чому вона спить о п’ятій годині вечора? А по-друге, — Катя подивилася на чоловіка, — Я не збираюся сидіти і тремтіти у своїй власній квартирі, ясно! І не моргай мені, ні на які компроміси я не піду!

Гості вважаються три дні. А як залишаються на довше, це вже не гості, а такі ж співмешканці і виконують всі правила, які заведені в цій родині. Тому! — Катя голосно крикнула, — Раф, хто швидший, Стьопка чи ти?

Собака, скрикнувши, впав на підлогу, дурнувато дригаючи ногами і висовуючи язик, таким чином показуючи своє щастя, радіючи тому, що мама вдома.

Стьопка з Настею повисли на мамі, Толік, переминаючись з ноги на ногу, метушливо обійняв дружину і ткнувся в щоку.

Катя пройшла у вітальню, увімкнула світло. Іграшки самотньо лежали в куточку, телевізор був вимкнений, всюди гнітюча тиша.

— А, де Зоя Петрівна, — запитала Катя.

— Мама там, — кивнув Толік.

— О, а я думала, що тато у нас великий хлопчик і не спить вже з матусею, — підморгнула Катя дітям.

— Кать, ну що ти.

Катерина пройшла до своєї спальні, увімкнула бра, свекруха спала на їхньому з чоловіком ліжку.

Ну не любить Катя, коли хтось лежить на їхньому ліжку, не любить, навіть дітям не дозволяє. Переодяглася, тихо вийшла і прикрила двері.

Почався звичайний вечір. Катя готувала вечерю, Толік допомагав у міру сил і вони базікали про минулий день

— Толік? Що це таке? Ти чистиш картоплю? Що це ще?

— І вам доброго дня, Зоя Петрівна.

— Катерина це вище всяких… всіх… Це немислимо!

— Ви про що? Ах, так, дорогий, мама права! Візьми овочечистку, ножем шкірка виходить занадто товста. Ви вже не лайте його, він не зі зла стільки картоплі зіпсував.

Зоя Петрівна, а ви часник почистіть, в холодильнику лежить, та не там, у відділенні з овочами. Ви що, за три дні не вивчили, де що лежить?

Зоя Петрівна, цибулю почистіть ще. Толік? Толіку теж роботу знайду. У сенсі мужик? А мужик, не людина що, на вашу думку? Толік, підсунь сюди, будь ласка, чашку.

Зоя Петрівна, що ви в непритомності стоїте? Будете часник з цибулею чистити? Або йдіть до Стьопки математику перевірте, а заодно і етику.

А то складає п’ять яблук і три груші, а у нього виходить вісім вишень.

— Ну правильно, вісім, — каже здивовано Толік.

Катя дивиться на здивовану від такого натиску свекруху. Зоя Петрівна стоїть і відкриває, закриває рот, безглуздо витріщивши очі.

Між іншим, вона хотіла сказати Катерині…, вона багато чого хотіла сказати! Наприклад, що це не чоловіча справа, на кухні товктися і їжу готувати!

Нормальний мужик не повинен навіть підозрювати, де лежить пательня, і як робити засмажку для супу!

А Толік! Толік стоїть і тре моркву! На тертці! Чистить картоплю! Та так вправно. Що за сини у неї! Думала, що хоча б Толік…

І з логікою у хлопця того… Яблука з грушами складає вишні, отримує, з іншого боку, він же правильно відповів.

“Степан точно в Толіка”, — подумала та посміхнулася свекруха.

Катя все ж хабалка, замучила бідного хлопчика, ах мій синочку, мій бідний синочку… Тільки відкрила рот Зоя Петрівна, щоб свої заперечення сказати, невістці хабалістій.

Та вперед рот відкрила і накази дає, що той міністр. Повернулася Зоя Петрівна, і пішла мовчки перевіряти у Стьопки уроки з математики, і пояснювати йому, що яблука і груші мають загальну назву, фрукти.

Катя з Толіком спільними зусиллями приготували вечерю, за стіл всіх покликали. Зоя Петрівна рвонула стрибками, щоб синові улюбленому смачніші шматочки вибрати.

Дивиться, той вже з ополоником в руках, компот дітям наливає, ті на стіл ставлять склянки, від старанності язики висунувши. Та що таке-то а?

— Катя, — встигла ввернути Зоя Петрівна.

— А?

— Барана на, ну непристойно це!

— Що? Зоя Петрівна. Що таке? Хто що непристойне робить? Толік, ти в трусах знову по дому шастаєш?

Або Стьопка повітря зіпсував? Тільки від них вся непристойність йде. Чи, Настя, ти що, щось викинула?

Чоловік з дітьми стояли, знизуючи плечима.

— Не придурюйся, ти прекрасно зрозуміла, про що я!

— Ні, не зрозуміла, — невістка нахабно дивилася в очі Зої Петрівні, — Не зрозуміла, поясніть. Що не так?

— Все не так! Ти Катерина погана господиня, нікчемна дружина і нікчемна мати!

— А ви, подивлюся, така “кчемна”!

— Немає такого слова!

— А мені плювати є чи ні, у мене буде!

— Хабалка!

— Від хабалки чую!

Зоя Петрівна підскочила до сина, вирвала у нього ополоник з рук, шльопнула його в каструлю, обдавши при цьому світленькі штори і стіну кухні червоним компотом.

— Ах ти зараза! — закричала Катя, при цьому підморгнула переляканим дітям, ті враз опустили підняті плечі і посміхнулися тихо, зрозумівши, що мама зовсім не злиться і не лає бабусю, а просто… виховує!

— У вас що, руки не з плечей ростуть? Ви знаєте взагалі, скільки Толіку довелося горбатитися на ці шпалери? А на штори? На цей компот?

Ви що собі дозволяєте? А ну швидко пройшла на місце і сіла! Швидко, я сказала, розкомандувалася вона тут. Вдома будете командувати. Сісти, я сказала!

А ти чого витріщився на мене? Ще доведете мене, я і битися почну, бігом всі за стіл!

Зоя Петрівна, дрібно тремтячи від злості і обурення, вирішила ретируватися з кухні, але Катя випередила свекруху.

Вона встала у неї на дорозі і, поставивши руки в боки, кивком голови показала на стіл.

— Бі-гом! Всі сіли? Смачного, всім їсти.

Зоя Петрівна демонстративно відсунула тарілку і дивилася ображено в стіл.

— Діти! Що буває, коли хтось не їсть їжу?

— Мама за комір висипле, — бадьоро сказали вголос дітлахи, подивилися на маму, яка приховувала посмішку, і почали старанно працювати столовими приборами.

— Їж, бабуся, — прошепотіла Настя, — Вона мені котлету раз поклала і макарони. Їж!

— Угу, а мені тефтелі з гречкою, — з іншого боку прошепотів Стьопка.

Зоя Петрівна почала мляво колупати в тарілці і непомітно все з’їла. Доївши, вона, намагалась єхидно запитала у Каті дозволу вийти, та милостиво дозволила.

Вони грали ввечері в ігри, дивилися разом кіно, Зоя Петрівна демонстративно мовчала і хмурилася.

Свекруха виходила в туалет або ванну кімнату, голосно там сякалася і схлипувала, всіляко намагаючись привернути до себе увагу.

Проходила з червоними, заплаканими очима і сідала в крісло, відвертаючись до вікна.

Вранці вона встала раніше, хотіла напекти млинців синові. Але на кухні сиділа розпатлана Катя, а Толік… Намазував їй тост! Сам! Їй!

— Мамо, доброго ранку, сідай чай пити.

— Доброго ранку, Зоя Петрівна, сідайте пити чай з тостами, у Толіка вони дуже смачні виходять.

Зоя Петрівна було відкрила рот, але осіклася і вийшла з кухні.

Так тривало тиждень. Катя лаялася, строїла всіх, при цьому діти і чоловік були попереджені.

Дітям це здавалося грою, Толіку діватися було нікуди. Або він виставляє маму, якщо не хоче, то розпадається сім’я, або терпить те, що робить Катя.

— Анатолій, що це таке? Ти чому дозволяєш таке ставлення до себе? — палаючи праведним гнівом, запитує мати, — Ти ганчірка, Анатолій!

— Мамо, а краще буде, якщо сім’я розпадеться? — запитує син.

— І нехай, нехай, — вперто відповідає мати.

— Як це нехай? Я люблю Катерину, люблю дітей, ти що? Мене все влаштовує!

— Зате мене не влаштовує, на що ти перетворився? На що? Ти! Ти! Ах, яка прекрасна дівчинка була Олеся!

— Угу, то-то ти гнала її від мене. На коліна вставала, щоб я з нею не зустрічався, в непритомності падала…

— А Люба?

— Мамо, яка Люба? Що ти несеш?

Знову ображена мама пішла в кімнату.

— Катерина, нам потрібно поговорити!

— Давайте!

— Катерина, мені не подобається те, що відбувається в родині мого сина!

— Якого? Того, де вас виставили разом з тим сином? Або де ви мало не розбили знову ж родину?

Чого ви хочете? Чого домагаєтеся? Ну зберіть своїх синів, відвезіть їх, посадіть під замок і радійте.

Вони у вас хворі якісь? Або що з ними не так? Навіщо ви їх дурнями виставляєте?

— Що? Що? Я??? Та я! Та я тільки добра своїм синам бажаю!

— Вам самій не смішно? Свою сім’ю не зберегли, на старості років маєтеся по чужих кутках.

В одного сина сім’ю мало не розбили, другий сам додумався, погнав вас в шию, до третього приїхали. Не соромно вам?

— А що? Не маю права до синів в гості приїхати?

— Маєте, ще й як маєте! Але в гості! Не господинею прийти, по кутках шарити, та закони свої встановлювати, а в гості.

Приїхали щасливі та веселі, посиділи пані, з онуками пограли, їсте те, що подадуть, спите там, де покладуть, питаєте, чим допомогти. Питаєте, а не лізете в шафу свій порядок наводити.

Будьте ласкаві, поважайте господиню, яка тут живе. Навіть якщо вам і не подобається щось, мовчіть. Це не ваш осередок, а вашого сина і його сім’ї.

Мовчіть, не суньтеся з непроханими порадами та допомогою. І тоді ви будете найкращою свекрухою на світі. Шкода, що не ви мені, а я вам це кажу! Дуже шкода!

— Мамо, — до кухні, де підвищеним голосом розмовляли жінки, заглянув Толік. — Мам, тато тобі дзвонить. Чому ти трубку не береш?

— Прокинувся? Не хочу з ним говорити, нехай з матусею своєю живе, якщо на сім’ю йому начхати.

Катя розсміялася.

— Алло, так я. Так, у Анатолія. Так, мені тут чудово. Діти мене люблять і шанують, онуки просто обожнюють.

А ти … ти сиди їж мамині оладки, на самоті. Мені набридло! Все, Дмитро, я не хочу з тобою розмовляти. Мамі привіт.

Катерина збентежено дивилася на свекруху. Їй шалено стало шкода цю маленьку жінку. Все життя прожила з чоловіком — ледарем, з його мегеристою матір’ю.

Виростила дітей. Доля не подарувала їй дочки, хлопці пішли до чужих жінок. З дому її практично вижила чужа, старіюча тітка. Куди їй податися?

— Зоя Петрівна, а залишайтеся з нами.

— У якому сенсі?

— Ми робимо ремонт в однокімнатній квартирі, так, ми купили однокімнатну, поки що одну. Нам про дітей треба подбати.

Ось давайте вас там поселимо. Ви дітей будете зі школи і садка зустрічати, ми вам гроші платити будемо. Все ж краще, ніж чужій людині. А? Залишайтеся.

Зоя Петрівна раптом заплакала, закривши обличчя руками.

— Думаєте, мені самій приємно? Ні, те, що Катя сказала, та я, та мені ніхто в житті такого не говорив! Я від рідних дітей такого не чула.

Дякую, Катенька. Думаєте, добре мені на старості років по чужих кутках блукати? Думаєте, я не хочу на своєму дивані лежати? На своїй кухні свою кашу варити і їсти?

Сил моїх немає, все життя тільки й чую, яка я недотепа, така сяка, село, сільпо, хлопчикові життя зіпсувала.

Все життя мене тикає. Дітей не так виховала, погано за Дімочкою доглядала. А той Дімочка без мами кроку не зробить.

Квіти, квіти на восьме березня, з відома мами дарував все життя. Якби мама не дозволила так і бути мені без квітів, — плакала Зоя Петрівна.

— Квартиру в одному будинку купили, щоб маму доглядати, а вона… вона… мене вижила з моєї ж квартири, уууу.

— Зоя, Зоя, пробач мене дурня. Зоя приїжджай додому, — пролунало в трубці Толікового телефону, який Зоя Петрівна поклала на стіл і не вимкнула, забула. — Вибач, Зоя.

— Ало, добрий день Дмитре Анатолійовичу, знаєте що, я не віддам вам Зою Петрівну, ось! Сама буду мучити, а вам не віддам.

Нікому вона не потрібна! Ви всі її шпиняєте. І взагалі я її заміж віддам, за хорошу людину. У нас Борис Миронович по сусідству живе, правда, Толь?

Толік відчайдушно закрутив головою.

Через три години в дверях квартири Анатолія і Катерини стояв Дмитро Анатолійович з величезними букетами у руках, як виявилося, з трьома.

Для коханої жінки, для невістки Каті і маленької Насті.

— Діма?

— Зоя, пробач дурня, га?

— А як же мама? Вона тебе відпустила одного чи…

— Зоя, пробач. Мама більше не буде до нас ходити, я все висловив. Сказав, що сам буду до неї приходити.

Або ми поїдемо до хлопців, продамо квартиру, а адресу їй не скажемо. Вона літня, Зоя. Їй важко зрозуміти, але вона начебто погодилася.

— Мамо, ви прабабусі кота заведіть. Нехай вона про нього піклується…

 

… Вони всі зустрілися, коли у прабабусі був ювілей, вісімдесят років.

Бадьора старенька спробувала знову маніпулювати невісткою і дружинами онуків. Але отримала відсіч. А Катя пообіцяла оселитися у неї в квартирі і навчити життя.

Ювілей добре відсвяткували. Подарували прабабусі кошеня і маленьку таксу.

Тепер з дому тільки на прогулянки з Глашею, таксою. А то Мурзик нудьгує сам.

І по гостях ніколи ходити, довелося навчитися їсти Зойкину стряпню, вона звичайно не дуже, але все ж…

Пиріжки у неї нічого так, та й млинці, і салати, ну і м’ясо запікає та котлети. Чого ж, пощастило Дмитру з дружиною…

 

… — Діти, а я давно хотіла запитати, коли це я вам котлети з макаронами за комір висипала?

— Сама просила підіграти.

— Аааа…

"