Історії Серця

  "– Я витратила майже всю пенсію на цей вечір! Думала, ти цінуєш мене! А ти просто шукав, хто за тебе заплатить у ресторані? Дякую, Вітю! І прощавай Лідія стояла перед дзеркалом і розглядала нову сукню. Синю, скромну, але елегантну. Витратила на неї дві тисячі. Чимало для пенсіонерки. Але Віктор обіцяв особливий вечір. Казав, що приготував для неї сюрприз. Значить, не можна було вдарити обличчям у бруд. Жінка провела рукою по тканині. Давно вона не купувала собі нічого нового. Все збирала на ліки, на комуналку. Жила одна, рахувала кожну гривню. А тут раптом захотілося відчути себе гарною. Чотири місяці тому вони з Віктором познайомились у поліклініці. Він стояв у черзі до кардіолога, скаржився на тиск. Вона поспівчувала, порадила гарного лікаря. Розговорилися. Він виявився привабливим, веселим. Запропонував зустрітись ще раз. Потім були прогулянки у парку, чаювання в кафе. Щоправда, платили завжди навпіл. Віктор щоразу пояснював: – Ти ж знаєш, Лідо, як у мене туго з гро...

  – Чому я мушу вас жаліти? Ви ж мене не пожаліли, – відповіла Тася В останній рік мама дуже часто хворіла. У ті дні, коли вона лежала в лікарні, Тася залишалася вдома з вітчимом – дядьком Мишком. Він, як завжди, багато працював: йшов з дому о сьомій ранку, повертався о восьмій вечора. Тож Тася, вважай, жила сама. Михайло давав їй трохи грошей, щоб дівчинка могла обідати в школі. На те, що залишалося, вона купувала макарони, гречку, картоплю, іноді – дешеві сосиски та готувала з цих продуктів вечерю. Але якось наприкінці листопада Тася прийшла зі школи й застала вітчима вдома. Він сидів на кухні, спершись ліктями на коліна і дивлячись у підлогу. Коли дівчинка увійшла, він підійняв голову і сказав: – Все, Тасю, немає більше нашої мамки. Дівчинка нічого не сказала і пройшла до своєї кімнати. Тасі було тринадцять років, вона знала, що з такою хворобою рідко хтось живе довго, але чомусь сподівалася, що мама житиме. Вони разом з нею будували плани про те, як Тася закінчить д...

"— Мене, між іншим, турбує, що ти живеш як пані, а мій молодший син ледве на життя наскрібає! Анна навіть не встигла витерти руки після миття посуду — дзвінок у двері пролунав наполегливо, ніби хтось спеціально натискав на кнопку, не даючи ні секунди на перепочинок. Дмитро, як зазвичай, на роботі. Нікого вона не чекала. І все одно серце неприємно кольнуло — хтось стояв за дверима. Вона глянула у вічко — і внутрішньо видихнула, хоча й не з полегшенням. Галина Петрівна. Знову. Анна повільно відчинила двері, натягнувши ввічливу посмішку. — Добрий день, Галино Петрівно. — Аню, люба! — свекруха, не чекаючи запрошення, ступила до передпокою і почала знімати пальто. — Як ви тут? Дмитро на роботі, так? — Так, ще не повернувся. Проходьте на кухню, я чай поставлю. Свекруха пройшла вглиб квартири, по дорозі уважно оглядаючи все — ніби це не квартира сина, а виставковий зал. Затримала погляд на новій картині у вітальні. — У вас тут усе змінюється, — зауважила вона сухо. ...

  "І Люба дочекалася! Повернувся Федір і одружився з Любою… От тільки з іншою, з тією, яку привіз з того міста, де службу проходив… – Любочко, ти жінка гарна, справна, що ж ти в дівках засиділася?! – говорили колежанки Любі на роботі. – Ти дивися, так і залишишся сама. Визначатись тобі треба якнайшвидше, роки йдуть, не молодієш же ж, тридцять скоро… Жінки, де працювала Люба, щиро переживали за свою колежанку. Люба цього разу нічого не відповіла, тільки похитала головою на знак згоди. А що тут скажеш? Мають рацію вони, короткий жіночий вік… Від самотності Любі було лячно. А причиною її самотності був Федір. Закохалася в нього Люба ще сімнадцятирічною дівчиною. Федір на неї не одразу подивився, майже два роки дівчинці довелося чекати взаємності. Зустрічалися вони недовго, невдовзі хлопець пішов на службу. Той єдиний боязкий поцілунок на прощання Люба згадувала й дотепер… – Ти ж мене дочекаєшся? – закохано запитував Федір, заглядаючи Любі в очі. – Дочекаюся, звісно, кох...

— І знаєш, Мариночко, я тут перебрала твою шафу, — продовжувала Людмила Петрівна за вечірнім чаєм. — Там стільки речей старих! Я склала окремо, що можна викинути. Ця кофтинка сіра — вона ж уся в ковтунцях, навіщо зберігати? І джинси ті сині — вони тобі зовсім не личать, повнять. Краще носити темні кольори, ти ж знаєш. А сукні твої… Ну, Мариночко, які сукні? Вище коліна! Незручно ж перед людьми Марина застигла біля під’їзду з двома пакетами продуктів, дивлячись на знайомий силует у вікні третього поверху. Широка спина у бежевій кофті, характерний нахил голови. Серце гупнуло вниз, наче хтось висмикнув з-під ніг килимок. Свекруха. Знову. Вона підіймалася сходами повільно, немов на ешафот. Ноги гуділи після дев’ятигодинної зміни у відділі продажів, у голові стукало від голосу начальника («Марино, це неприйнятно, клієнти чекають, ви ж розумієте…»), а тепер ось це. Ключ повертався у замку зі зрадницьким скрипом, видаючи її присутність раніше, ніж вона встигла морально підготуватися. — ...

"– Так проспав, що немитий побіг? У брудній сорочці? Повернувся, щоб прийняти душ і сорочку змінити? А ліжко заправив? Встиг! Треба ж! А сніданок? Чайник холодний, взуття брудне, – зате чистий. – Я не розумію тебе. Я просто проспав! Запізнююсь! – Зате я все розумію. Тебе не було вдома! Люба поверталася додому після нічного чергування. На мокрий асфальт тихо падав і одразу танув легкий сніг. Було холодно, але ще не морозно. Скоро ожеледиця, роботи буде багато. Не бережуть люди себе, бігають, падають, ламають собі кінцівки. Особливо старі, могли б удома пересидіти кілька днів, а вони біжать в магазин за акціями, в аптеку за вітамінами. Де їх діти, де доставка продуктів? Діти! Різні діти, та й не вміють старі доставкою користуватися. Думки Люби були пов’язані з професією – медсестра у травматології. Навіть сьогодні видалася непроста ніч – три дорожні пригоди, п’ять постраждалих, усі живі. Люба подивилася на годинник і подзвонила мамі, вона вже точно не спить. Зараз вона трохи...

"– Мені потрібна машина! Зараз! Я подарувала тобі дитину. Я заслужила! – Заслужила? – голос Максима став жорсткішим. – Аліно, ми обидва хотіли дитину. Це не подвиг, за який потрібно платити машиною! – Не подвиг? – невістка майже закричала Надія стояла на кухні та різала овочі для супу, коли почула голос невістки з кімнати. Гучний, збуджений, майже істеричний. – Максиме, я більше так не можу! Ти розумієш? Не можу! Жінка дослухалася. – Аліно, давай спокійно, – голос сина звучав стомлено. – Що трапилося? – Що трапилося? Я весь день тягаюся з цим візком проклятим по району. Потім їду в поліклініку автобусом. Дитина репетує, люди косяться. Потім у магазин. Сумки важкі, руки відвалюються. А ти питаєш, що трапилося? Надія скривилася. Ось знову почалося. Третій тиждень поспіль Аліна влаштовувала чоловікові сцени. То їй важко, то вона втомилася, то життя не те. – Аліно, я ж допомагаю, – сказав Максим. – Увечері з Левком гуляю, готую вечерю. – Допомагаєш, – невістка гірко за...

  "— Невдячна! Ми тебе ростили, годували, а ти нас до суду тягнеш?! Наталя поклала слухавку. Руки тремтіли — але не від страху. Від злості. Від того, що нарешті перестала мовчати Наталя побачила фото у стрічці випадково. Віка біля нової іномарки — білої, з червоним бантом на капоті. Підпис: «Дякую батькам! Тепер до діток швидше!» Кісточки побіліли. Наталя затиснула телефон. Набрала маму. — Алло? — Що за машина у Віки? — А, бачила? Красива, так? Ми допомогли. — Звідки у вас гроші? Пауза. — Дачу продали. Наталя не зрозуміла відразу. — Яку дачу? — Твою. Яку подарувала. Вирішили — навіщо вона нам? Спина болить, не їздимо. А Віці з дітьми машина потрібна. Ти ж розумієш? Навколо — гул лікарняного коридору, чийсь сміх. Хтось гукнув її, вона не обернулася. — Наташ, ти чого мовчиш? Не проти ж? Вона твоя сестра. Ми батьки, нам видніше. Наталя поклала слухавку. П’ять років тому вона продала бабусину квартиру — ту, що заповіли тільки їй. Додала всі заощадження. К...

"– Ти ще приповзеш до мене на колінах! Благатимеш! – Сказав Матвій Ірі й, взявши ключі від машини, вийшов із квартири. – Нізащо, – відповіла Іра, але чоловік уже не чув – Та ти ще до мене на колінах приповзеш, — промовив Матвій, з презирством дивлячись на Іру. – Не дочекаєшся… – Зажерлася ти, Ірко, і чого тобі тільки не вистачало? – Вставила свої три копійки Настя, сестра Матвія. Мати ж Матвія мовчала, але дивилася на Іру так, що було видно: думала вона так само. – Хай думають, що хочуть! – Вирішила Іра. Попри уявне щастя їхнього спільного життя, ніхто і ніщо не могло вплинути на її тверде рішення розлучитися з Матвієм… …- Та ти людське життя врятувала! І може навіть не одне, – палко промовила подруга Іри, Людмила. – Вони цього не розуміють! Як сліпі зі своїм коханим Матвійчиком, – махнула рукою Іра. – Вони в один голос стверджують, що у мене психологічна травма з дитинства і тому я неадекватна істеричка. А насправді нічого страшного не трапляється. – Ну… Травма й п...