"– З нас машина, а з вас квартира, – сваха говорила тоном, що не терпить заперечень. – Це ж справедливо?

 

"– З нас машина, а з вас квартира, – сваха говорила тоном, що не терпить заперечень. – Це ж справедливо?

– Вони з порожніми руками приїхали, – прошепотіла донька Ганна, дивлячись у вікно. – Навіть квітів не купили!

Марина поправила скатертину в альтанці. Перша зустріч із батьками нареченого – справа серйозна. Вона пів дня готувала, накривала на стіл, а вони…

– Ого, які хороми! – жінка в яскравій сукні увірвалася у хвіртку першою. – Скільки ж це коштувало?

Знайомство розпочалося саме так. Людмила – майбутня сваха – навіть не привіталася. Відразу почала вивчати ділянку, торкатися огорожі, заглядати у вікна.

– Самі будували? А де матеріали брали? – вона вже стояла біля ґанку, оцінюючи оздоблення. – Мабуть, кредити брали?

– Проходьте в альтанку, – Марина спробувала посміхнутися. – Стіл накритий.

– Спершу будинок покажіть! Ігорьок, дивись, як твоя наречена житиме. Зовсім інший рівень, так?
Наречений почервонів, Ганна опустила очі. А Людмила вже фотографувала на телефон альтанку.

– Подружкам покажу, не повірять, – пояснила вона. – У них палаців не водиться.

За столом стало ще гірше. Людмила розпитувала про роботу, доходи, плани. Кожна відповідь Марини викликала нові питання про гроші.

– А цей будинок ваш, чи в іпотеку? А машина яка? А відпустку де проводите?

Марина відповідала ухильно, але Людмила не вгамувалася. Зрештою заявила:

– Ну, дітям пощастило. Добре, коли є на кого спертися.

У цій фразі пролунало щось зловтішне. Не захоплення – розрахунок.

За два тижні задзвонив телефон. Марина готувала вечерю, коли почула знайомий голос:

– Марино, це Людмила. Настав час обговорити подарунки дітям.

Ніж завмер у руках.

– Слухаю.

– Дітей питати безглуздо – молоді, недосвідчені. Дорослі самі мають вирішити.

– І що ви пропонуєте?

– З нас машина, а з вас квартира, – Людмила говорила тоном, що не терпить заперечень. – Це ж справедливо?

Від нахабства перехопило подих.

– Яку машину ви збираєтесь дарувати?

– Нашу. На якій їздимо. Нам нова потрібна, а молодим й старенька зійде.

– Скільки років вашій машині?

– Років зо двадцять. Але нічого, колеса крутяться. А квартиру коли дивитися поїдемо? Я теж хочу брати участь – там мій син житиме.

Марина поволі опустила ніж. Значить так: розвалюху синові, собі нову машину, а від неї квартиру за мільйони?

– Я… подумаю.

– Що там думати! Все ж логічно. Телефонуйте, коли будемо їхати!

– Мамо, що сталося? – Ганна увійшла на кухню і побачила мамине обличчя.

– Твоя свекруха розподілила наші подарунки на весілля.

Переказавши розмову, Марина спостерігала, як дочка блідне.

– Вона серйозно?

– Цілком. І у виборі квартири брати участь хоче.

– Мам, може, вона просто… невдало виразилася?

– Двадцятирічна розвалюха в обмін на квартиру це невдало? Плюс контроль над вашим сімейним життям?

Ганна замислилась. Марина бачила, що дочка починає розуміти.

У суботу Людмила зателефонувала знову:

– Марино, як справи з квартирою? Ми вже машину придивилися, красуня з автоматичною коробкою!

– Людмило, ми ще не вирішили…

– Та що там вирішувати! У нашому районі двокімнатна продається, – не дорого. Поїдьмо сьогодні дивитися?

– Не вийде.

– Тоді завтра! Тільки швидше – добрі квартири розбирають. І бажано ближче до нас, щоб дітям допомагати було зручніше.

Марина відчула, як усередині все стискається. Наразі Людмила ще й район обирає?!

– Людмило, а ви не вважаєте, що забагато вимагаєте?

– Що я вимагаю? Просто думаю, щоб дітям було добре! Хіба погано, що бабуся поряд буде?
У неділю до хвіртки під’їхала знайома машина. Людмила з чоловіком та Ігорем вийшли з автівки.

– Вирішили відвідати! – Оголосила вона, проходячи у двір без запрошення.

За столом Людмила була особливо активною:

– А знаєте що? Може, дітям поки що з нами пожити? Гроші на оренду заощадять.

Ігор здивовано подивився на матір:

– Мамо, але ж ми хотіли окремо…

– Молодята не знають, що хочуть. Краще під наглядом спочатку.

Марина відчула, що її терпець урвався.

– Людмило, ви вже вирішили за дітей, де їм жити, яку квартиру купувати, у якому районі. А тепер бажаєте їх взагалі до себе забрати?

– Я хочу синові допомогти!

– Допоможіть! Купіть йому квартиру самі.

Людмила розгублено замовкла. Вперше за весь час хтось їй заперечив.

Наступного дня Марина ухвалила рішення. Подзвонила дочці:

– Ганно, приїжджай. Терміново.

Коли дочка приїхала, Марина була не багатослівна:

– Купую тобі квартиру. Оформляю на тебе до весілля.

– А Людмила?

– Людмила нехай займається своїми справами.

Увечері Марина набрала номер Людмили:

– Марино! Чудово! Я квартиру у нашому будинку знайшла! Дітки поверхом вище будуть!

– Людмило, квартиру я вже купила. Оформила на дочку.

Довга тиша.

– Як… без мене?

– Без вас.

– Але ж ми домовлялися!

– Ви вимагали! А я купувала власним коштом.

– А Ігор? Це нечесно!

– Ваша двадцятирічна розвалюха проти квартири – це чесно?

Людмила задихнулася від обурення:

– Як ви смієте! Я хотіла допомогти дітям!

– Ви хотіли сину квартиру за мої гроші, та контроль над молодими. Тепер допомагайте своїми засобами.

Людмила повісила слухавку.

Два тижні тиша. Марина купила Ганні однокімнатну у хорошому районі – не там, де хотіла Людмила.

Коли Ганна розповіла Ігореві, він здивувався, але не обурився:

– Головне, що власний будинок буде.

А ось Людмила вибухнула. Надзвонювала щодня, вимагала пояснень, погрожувала весілля скасувати.

– Нехай скасовує, – сказала Марина. – Краще дізнатися про характер свекрухи до РАЦСу.

Але Ігор виявився сильнішим за матір.

За тиждень до одруження Людмила з’явилася на порозі. Одна, розгублена.

– Марино, давайте помиримося.

– Заходьте.

– Я не хотіла сваритися, просто про сина думала…

– І як думали? Зваливши витрати на мене?

– У нас немає грошей на квартиру…

– На мої плани будували?

Людмила помовчала:

– Може, почнемо знову?

– Можете. Але майте на увазі, що своїми грошима розпоряджаюся я. І лише я!

Весілля пройшло красиво. Людмила усміхалася, але холодно. Марина знала – це перемир’я, не мир.

Через місяць пролунав дзвінок:

– Марино, може, таки подружимося? Ми ж родина тепер.

– Людмило, сім’я будується на повазі. А повага починається з кордонів.

– Я зрозуміла. Більше не втручатимуся.

– Подивимося.

Марина повісила слухавку і визирнула у вікно. Цвіли троянди, які вона садила багато років тому. Кожна квітка була вирощена працею, кожен камінчик доріжки покладено з любов’ю.

І ніхто – ніхто! – не мав права просто взяти й вимагати це собі.

Людмила здобула урок: чужі гроші не стають твоїми від того, що ти їх дуже хочеш. А кордони існують не для того, щоб їх порушувати, а щоб їх шанувати.

Іноді найкраще виховання – це тверде “ні” у потрібний момент. І Людмила це “ні” отримала по заслугах.

Марина посміхнулася і пішла поливати квіти. У хаті пахло свіжою випічкою, за вікном співали птахи. Життя тривало – спокійне, розмірене, захищене надійними кордонами.

Таке, яким воно й має бути.

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.

"