"– А-а, вам аби швидше мене на той світ спровадити? Ну дякую, онученько! Так і знала, що ви всі сидите і чекаєте, коли мене вперед ногами винесуть!

 

"– А-а, вам аби швидше мене на той світ спровадити? Ну дякую, онученько! Так і знала, що ви всі сидите і чекаєте, коли мене вперед ногами винесуть!

– Совісті в тебе немає, Юля! Бабуся твою маму виховала, людиною зробила, а ти її тепер хочеш на вулицю виставити, житло забрати!

Юля здивовано моргнула. Вона навіть не зрозуміла, хто їй дзвонить.

– Що?.. На яку вулицю? Ви хто?

– Я, Віра Володимирівна, сусідка твоєї бабусі! Не прикидайся ганчір’ям, вона мені все розповіла!

Віра Володимирівна. Юлі довелося напружити пам’ять, щоб зрозуміти хто це. Здається, бабусина подруга, яка пекла дуже смачну шарлотку.

– Тітко Віро, зачекайте, – Юля зітхнула, заплющила очі та потерла перенісся. – Нікого я нікуди не виставляю.

– А от і не бреши! Ти сказала Любі, що не допомагатимеш їй, поки вона квартиру не перепише! Та це ж шантаж чистої води! Ростиш їх, ростиш, а вони тобі потім…

– Так! Стривайте. Я лише сказала, що я не можу оплачувати комуналку за все її «багатство». Ви взагалі знаєте, що в неї три квартири?

– У мене тільки на свою комуналку та їжу йде половина зарплати. По-моєму, буде цілком справедливо, якщо вона віддасть мені хоча б одну квартиру, якщо їй потрібна допомога.

– Та як ти можеш! Вона все життя заради вас поклала, у всьому собі відмовляла, а ви… Тільки й можете останнє відбирати у старих!

– Та ця пані багатша за нас усіх! – обурено подумала Юля, але озвучувати це не стала.

Сперечатись із бабусиним легіоном подруг і далеких родичок було не просто марно, а й небезпечно для психіки.

Найприкрішим було те, що бабуся не погана людина. Вона справді у всьому собі відмовляла і, можливо, навіть бажала їм добра, але, як відомо, добрими намірами вимощена дорога в пекло.
Поки що Любов Миколаївна лише заганяла всю сім’ю у борги.

Тривожні дзвіночки з’явилися ще давно. Років десять тому не стало діда. Бабуся вже тоді почала скаржитися на важке життя та нестачу грошей. Мовляв, одна пенсія – не дві.

– Мамо, ну, продай свою трикімнатну, – запропонувала їй Людмила, мати Юлі. – Купи меншу, однокімнатну. Тобі все одно стільки місця не треба. Різницю поклади у банк. Разом із пенсією цілком вистачить на життя.

– Ти що? Нарвусь ще на шахраїв! – обурювалася бабуся так, ніби в неї прямо зараз намагалися відібрати квартиру. – Та й банки теж гарні…

– Можуть розоритись, обдурити. Всі ці цифри та папірці – це так, нісенітниця. А ось квартира – це свої стіни. Їх доторкнутися можна. Це кут свій, його ніхто не забере. Я ж для вас намагаюся, це вам все буде.

Мама зітхала, але ставилася з розумінням і посильно допомагала бабусі. Ну що з неї взяти? Старе покоління, недовірливе.

Але згодом ситуація лише посилилася. У бабусі були дві сестри. Так склалося, що ніхто з них не мав спадкоємців. Одна сестра бездітна, за станом здоров’я.

Друга двадцять років жила з чоловіком, у якого була дочка від першого шлюбу, та ось тільки вони розлучилися. У результаті бабуся успадкувала обидві квартири від сестер.

Здавалося б, живи та радуйся: здавай зайве житло, отримуй за це гроші, живи, як кіт в маслі на старості років. Але ж ні. Бабуся стала в позу.

– Не буду я нікого до себе пускати! Бачила я, як квартиранти себе поводять. Пожежі влаштовують, відкриті крани залишають.

– Воно ж як не своє, то не шкода! Ні, хай так стоять. Ось вам дістануться, тоді й здавайте кому хочете. Або живіть там. Ще згадаєте мене.

До речі, бабуся була готова пустити доньку чи онуку у своє «хом’яче царство» хоч зараз. Ось тільки все її майно знаходилося у крихітному містечку.

Знайти там пристойну роботу було тією ще проблемою, і це не рахуючи огидних доріг, комунікацій, що розвалюються, постійних відключень води та світла.

Та й нерухомість там була дешевою. Але й це Любов Миколаївна перетворювала на аргумент.

– Мам, якщо тобі так тяжко одній, продавай ти все і переїжджай до нас. Тут хоч я й онуки. Ми тобі з продажем допоможемо, юриста наймемо…

– Ага. І що я у вас за ці гроші куплю? Собачу будку? У вас ціни – просто жах якийсь! – палко заперечувала бабуся. – Тут я хоч у тиші та спокої живу, у своїй хаті. І знаю, що в разі чого є куди тікати.

Так і стояли бабусині квартири зачинені, а квитанції тим часом справно приходили. Пенсії жінці не вистачало навіть на власні потреби, не кажучи вже про три комуналки. Тоді й почалися дзвінки то Людмилі, то Юлі, то другій онучці – Світлані.

– Дівчата, мені потрібна допомога, їсти нічого…

І хтось із «дівчаток» обов’язково переказував гроші. Суми були не захмарними, але, якщо скласти все разом… До того ж для бабусі це вже стало шкідливою звичкою. Вона могла розв’язати проблему й сама, але категорично не хотіла.

Першою із замкнутого кола вирішила вирватися Юля. Вона б, може, допомагала і далі, але була вже на шостому місяці. Попереду – декрет, постійні витрати. Стало не до оплати чужої впертості.

– Бабуль, у мене до тебе зустрічна пропозиція, – сказала вона якось у відповідь на чергове прохання допомогти. – Відпиши одну квартиру на мене. Ось прямо зараз.

– Ти ж кажеш, що все одно нам дістанеться, так що я не бачу перешкод. І тобі буде легше, і мені. Я цю квартиру відразу здам і ще й тобі з цих грошей допомагатиму.

– А якщо квартиранти щось навернуть – то це вже будуть мої проблеми, мені доведеться розбиратися.

Але бабуся чомусь сприйняла це в багнети.

– Я відпишу вам усе, а сама потім ні з чим залишусь, десь на вокзалі!? Хіба мало таких історій? Ні, нехай при мені поки будуть!

– Господи… – зітхнула Юля. – Ну ти ж все одно з цими квартирами носишся, як із валізою без ручки. Нести тяжко, й кинути шкода.

– Ну, навіщо тобі їх стільки? На той світ все одно не віднесеш. А тягнемо все це ми! І ще невідомо, скільки будемо тягнути. Ні кінця ні краю не видно!

Можливо, Юля була не найделікатнішою людиною, але вона говорила, як є, без прикрас. Бабуся явно не збиралася якось виправляти ситуацію, її все влаштовувало, так що вся комунальна ноша лежала безстроковим вантажем на плечах сім’ї.

Бабусю ж така практичність зачепила. Вона зрозуміла все по-своєму.

– А-а, вам аби швидше мене на той світ спровадити? Ну дякую, онученько! Так і знала, що ви всі сидите і чекаєте, коли мене вперед ногами винесуть!

Виправдовуватися було марно. Бабуся не слухала. Спершу висловила все, що думає, а потім кинула слухавку.

У цей день Юля дізналася, що вона «завжди була жорстокою та безсердечною дівчинкою». Звичайно, було неприємно, але жінка намагалася не загострювати увагу. Літня людина, гостро на все реагує.

Бабуся не дзвонила Юлі цілий місяць. Тільки Людмилі вимовляла:

– Як твоя донька могла таке рідній бабці сказати?

Але коли прийшов новий комплект квитанцій, бабця знову вийшла на зв’язок, як ні в чому не бувало.

– Юлю, рятуй, хоч трохи… Зовсім папірцями цими душать, уже в мінуса загнали…

Але Юля була непохитна. Вона вже розпланувала бюджет на місяць. Їм треба було купити ліжечко та візок.

– Ні, бабусю. Я вже озвучила тобі свої умови. Якщо ні – розбирайся зі своїми хоромами сама.

– Значить, ось як… Ну-ну. Ось час і показав, хто і як до мене ставиться…

Час показав, що сестра Юлі, Світлана, теж не в захваті від того, що відбувається. Вона надихнулася прикладом і теж відмовила у допомозі.

– Вона тепер усі суми на нас із мамою розкидає. А ми й до цього ледве впоралися, – скаржилась Світлана. – Я за свою досі виплачую, а в неї їх аж три, і дві без діла стоять. Перекладає зі здорової голови на хвору.

У результаті все фінансове навантаження лягло на Людмилу. Вона тепло ставилася до матері та терпіла її чудасії, але тягар виявився непосильним.

А коли комуналка справді пішла у відчутний мінус, Любов Миколаївна теж вирішила відступити. Вона нарешті перебралася до дочки й навіть здала дві квартири із трьох. Свою власну вона «віддати на поталу квартирантам» не змогла.

– Захочу я повернутись, а там каменя на камені не залишиться, – сказала вона.

Однак навіть за такого розкладу всім полегшало. Тепер Любов Миколаївна сама оплачувала комуналку, ще й залишалося на себе.

Людмилі з матір’ю під боком стало не лише простіше, а й спокійніше. Світлана та Юля забули про дзвінки з проханнями.

Відносини між бабусею та Юлею так і залишилися прохолодними. Ситуацію не виправила навіть правнучка.

Бабуся із захопленням сюсюкалося з дівчинкою, але побачивши Юлю, невдоволено підтискала губи. Однак це виявилося не такою високою ціною за спільний спокій і мир у сім’ї. Як кажуть, – помоглося нашій мамі…

Ставте вподобайки, висловлюйте свої думки в коментарях!

"