"– Кидай посуд, іди за памперсами! Увечері домиєш, коли зі школи повернешся, – скомандувала Наталя. – Мамо, я не встигну! Я й так спізнююся, класна лається, – заперечила Яна. – Нічого страшного, якщо запізнишся на десять-п’ятнадцять хвилин! Я раніше школу зовсім прогулювала і нічого. Як бачиш, жива-здорова

 

"– Кидай посуд, іди за памперсами! Увечері домиєш, коли зі школи повернешся, – скомандувала Наталя. – Мамо, я не встигну! Я й так спізнююся, класна лається, – заперечила Яна. – Нічого страшного, якщо запізнишся на десять-п’ятнадцять хвилин! Я раніше школу зовсім прогулювала і нічого. Як бачиш, жива-здорова

– Янко! Ян, ну ти чого стала, як вкопана?! Давай швидше, бо в кіно запізнимося! Ще за попкорном збиралися… – гукнула Яну подруга Оксана.

– Га?! – Яна стривожено подивилася на подругу і відчула, як сильно закалатало серце.

– Та що з тобою? Ходімо швидше! Хлопці там уже зачекалися! – трохи роздратовано сказала Оксана.

– Оксано, слухай, мені правда щось недобре. Ти йди сама, а я в гуртожиток повернуся, – відповіла Яна.

– Може, швидку викликати? Ти зблідла вся, – стурбувалася Оксана.

– Ні, ні… Вибачся там перед Славком, гаразд? – Яна намагалася зробити голос спокійнішим, але в неї не виходило.

– Ну, давай тоді. Іди полеж. Може, через іспити нерви розхиталися ? – припустила Оксана.

– Так, мабуть, – усміхнулася Яна.

Оксана пішла, обернувшись кілька разів. Яна присіла на лавочку, дістала пляшку води, зробила кілька ковтків і протерла обличчя. Стало легше.

Яна не зізналася подрузі, що її так схвилювало. Справа була не в іспитах. За кілька хвилин до цього по доріжці пройшла жінка, явно з великим животом, з візком та двома дітьми.

Оксана, мабуть, не звернула уваги на багатодітну матір, але Яна… Дівчина потерла щоки та подумки перенеслася на десять років тому…

– Янко, ти чого з посудом затягуєш? Давай швидше. Я тебе ще за памперсами хотіла відправити, – скомандувала мати, увійшовши на кухню.

Яна випустила тарілку. Вона голосно брязнула у мийку. З кімнати почувся плач місячного Юри.

– Ну, що ти за косорука?! Іди гойдай тепер! Я тільки вклала, а ти розбудила! Руки не тримають, чи що? – закричала мати.

– Зараз… – хрипко промовила Яна і пішла до дитячого ліжечка.

Яна була старшою дитиною в сім’ї, де батько пішов, коли їй не виповнилося й двох років. Мати міняла залицяльників і від кожного мала дітей. На Яну покладалися всі домашні справи та турбота про молодших: Настю, Марину, Іллюшу та Юру.

– Ну що, заснув? – спитала Наталя, відчиняючи банку з варенням.

– Угу… – тихо відповіла Яна і пішла домивати посуд.

– Кидай посуд, іди за памперсами. Увечері домиєш, коли зі школи повернешся, – скомандувала Наталя.

– Мамо, я не встигну. Я й так спізнююся, класна лається, – заперечила Яна.

– Нічого страшного, якщо запізнишся на десять-п’ятнадцять хвилин! Я раніше школу зовсім прогулювала і нічого. Як бачиш, жива-здорова, – відповіла Наталя.

Яна пішла в крамницю. Повертаючись із памперсами, зіткнулася з однокласницями, які їли морозиво.

– О, Катька, дивіться – наша матуся йде, – сказала одна дівчинка.

Прізвисько «матуся» закріпилося за Яною, коли вона катала візок із молодшими. Їй хотілося бути, як усі: гуляти, ходити в кіно, читати книжки та обговорювати хлопчиків, а не тягати памперси. Вона любила молодших, але ображалася на матір.

…У вісімнадцять років Яна мріяла про свободу: вступити в університет, переїхати в обласний центр. Після закінчення декрету із Юрою мати вийшла на роботу.

…Теплого травневого ранку Яна побачила зблідлу матір.

– Мамо, тобі зле? – Запитала Яна.

– Ага. Погано. Яєчню посмажити хотіла на сніданок. На їжу дивитися не можу, вивертає… – хрипко сказала Наталя.

– Що з тобою? – тремтячим голосом спитала дівчина.

– Янко, ну ти, як маленька! В положенні я. У нас із дядьком Льошею дитина буде, – відповіла Наталя.

– Навіщо, мамо? Тобі ж вже сорок… – розгублено запитала Яна.

– Думаєш, мені треба? Льошка вперся. Він, до речі, невдовзі до нас переїде. Доведеться потіснитися. Іди смаж яєчню, – відповіла Наталя.

…Яна твердо вирішила: вступить і поїде. У серпні вона успішно склала іспити та поїхала зі скандалом.

У місті почалося нове життя. Яна влаштувалася на підробіток, завела подруг. Вона пообіцяла собі ніколи не заводити дітей та жити для себе.

– Дівчино! Ви мене чуєте? – повернув Яну зі спогадів чоловічий голос.

– Га? Що, вибачте… – відповіла вона.

– Вам погано, дівчино?

– Погано? Ні-ні, просто втомилася, не виспалася напевно…

– Не виспалися? Може, тоді вип’ємо по філіжанці кави для бадьорості? Тут неподалік є затишна кав’ярня, – привітно запропонував хлопець.

Яна погодилася. Незнайомого парубка звали Андрій. Вони порозумілися, та відчули симпатію один до одного, й почали зустрічатися.

Але чим довше тривав їхній роман, тим сильніше Яна занурювалася в незрозумілий розпач. Вона, можливо, й хотіла заміж, але думка про дітей викликала паніку.

Якось увечері Андрій запросив Яну в ресторан і натякнув на серйозну розмову. Дівчина передчувала, що він запропонує одружитися, і заздалегідь вирішила відповісти відмовою.

За столиком Андрій дістав червону оксамитову коробочку з обручкою.

– Яно, я тебе дуже люблю і хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Але перш ніж ти погодишся, я маю сказати тобі щось важливе, – почав Андрій.

– І що ж? – спитала Яна, відчуваючи, як каблучка розпливається перед очима через сльози, що навернулися.

– Яно, я не можу мати дітей. Це точно. Якщо ти погодишся вийти за мене заміж, я хотів би, щоб між нами не було недомовок. Навряд чи я зможу прийняти усиновлену дитину… – голос Андрія трохи тремтів.

– Я згодна, – відповіла Яна, не в змозі більше стримувати сльози.

– Яно, ти добре подумала? – перепитав Андрій.

– Добре. Я теж маю тобі дещо розповісти про своє життя, але не тут і не зараз. Скажу тільки одне – я не хочу і не захочу ніяких дітей. Ніколи!

Яна та Андрій одружилися. Незабаром вони переїхали в інше місто. Мати та молодші брати з сестрами навіть не знають, де тепер живе Яна. Вона обірвала всі зв’язки із сім’єю і насолоджується життям із коханим чоловіком.

…Нарешті Яна здобула щастя. Комусь воно може здатися дивним, але, як то кажуть, щастя для кожного своє.

У їхньому затишному будинку завжди тепло і спокійно. Андрій працює у великій компанії, а Яна відкрила невелику мистецьку студію, про яку давно мріяла.

Вечорами вони часто сидять на балконі, п’ють чай та діляться думками. Їхнє життя просте і спокійне, позбавлене драм і потрясінь. І хоча деякі знайомі не розуміють їхнього вибору, Яна знає – це саме те, про що вона мріяла.

Іноді вона згадує своє дитинство, але тепер спогади не викликають болю. Вони стали частиною її історії, яка призвела до сьогоднішнього щастя. І дивлячись на Андрія, що усміхається, Яна розуміє – вона зробила правильний вибір.

А ви що скажете з цього приводу? Ставте вподобайки, висловлюйте свої думки в коментарях.

"