- Правильно, це ж своя донька – її шкода! А невістку навіщо жаліти? - Усміхнулася Даша. – А що тебе жаліти? Ти й сама себе дуже добре жалієш, – обурено відповіла свекруха Перейти до основного вмісту

- Правильно, це ж своя донька – її шкода! А невістку навіщо жаліти? - Усміхнулася Даша. – А що тебе жаліти? Ти й сама себе дуже добре жалієш, – обурено відповіла свекруха



– Дар’я, вставай! Вже пів на сьому, я тісто на млинці замішала, йди печі, – голос свекрухи був такий неприємний, що з ним міг зрівнятися тільки скрегіт заліза по склу.


– Ніно Михайлівно! Дайте поспати, я до четвертої ранку від задухи заснути не могла, – благала Даша.


– Вставай, я тобі кажу, – прошипіла свекруха, намагаючись не розбудити Антона, що спав поруч із Дашею. – Встигнеш вдень виспатися, а Антон має добре поснідати перед роботою.


Даша вилізла з-під легкого махрового простирадла, подумки проклинаючи й Ніну Михайлівну, і млинці, а головне – спеку, яка стоїть у місті вже цілих два тижні.


Надвір вийти неможливо. Промені сонця відбиваються у вітринах крамниць, дзеркальних вікнах офісних будівель, та сліплять перехожих.


Асфальт плавиться під ногами та колесами машин. У повітрі чутно запах гарячого бетону та пилу, змішаний із легкими нотками квітучих у парках рослин.


Вдома теж задушливо. Ще минулого року Даша просила чоловіка встановити кондиціонер, але Ніна Михайлівна не дозволила:


– Ми вже двадцять років живемо у цій квартирі, і це не перше спекотне літо, але ніхто ще не задихнувся.


– А кондиціонери – це головна причина застуди. Ось купіть свою квартиру – встановлюйте там все, що хочете.


Своя квартира – як Даша на неї чекала! Вони з Антоном розраховували, що свого первістка принесуть із лікарні до нової квартири.


Але здачу будинку відклали ще на три місяці, потім ще, а потім оголосили, що новосели отримають ключі лише до Нового року.


Так що жити у квартирі свекрухи доведеться ще пів року. Це було складно, але Даша терпіла.


Вчора після обіду вона пішла в парк – там було кафе із системою туманоутворення. Даша замовила собі каву та десерт і провела цілих пів години у благодатній прохолоді.


Сьогоднішній день обіцяв бути таким самим задушливим – це було видно навіть уранці.


Даша відчинила вікно, але жар від плити та пательні, на якій пеклися млинці, не дозволяв проникнути на кухню легкому ранковому вітерцю.


Антон зайшов на кухню, коли Даша знімала зі сковорідки останній млинець.


– Тобі до млинців сметану чи варення? – Запитала вона чоловіка.


– Даша, ну які млинці в таку спеку?


Антон відчинив холодильник, налив собі склянку холодного молока.


– В офісі кави вип’ю, – сказав він і пішов на роботу.


– І для кого я ці млинці пекла? – Вигукнула Даша.


– Ти що горланиш? – зазирнула на кухню Ніна Михайлівна.


– Антон не став снідати, сказав, що надто спекотно, – відповіла Даша. – Тож ви даремно мене з ліжка витягли. Я ще могла поспати.


– Виспишся ще – у тебе цілий день попереду. І не огризайся. Тобі шкідливо нервувати. Хоча я не розумію, чому тебе так рано у декретну відпустку відправили. У тебе і живіт ще зовсім невеликий, – сказала свекруха.


– Вчасно мені декретний дали, – заперечила Даша. – Як усім – на тридцятому тижні.


– А в наш час… – почала Ніна Михайлівна.


– У ваш час у декрет відправляли так само як і зараз, – перервала її Даша.


– Але від домашніх справ тебе ніхто не звільняв, – зауважила свекруха. – Тож ти, Дар’є, попрасуй сьогодні постільну білизну. А то вона в тебе вже цілий тиждень лежить у шафі не прасована.


– Я не візьмуся за праску, доки спека не спаде, – відповіла Даша. – Краще зараз у душ піду. А взагалі, ми з Ариною сьогодні у торгівельний центр збиралися – мені треба ще дещо купити для дитини.


– Тобі аби вештатися десь. А у квартирі підлога не мита. Замість того, щоб торговими центрами розгулювати, краще б прибирання зробила, та вечерю приготувала.


Антон на роботу пішов, не поснідав. Прийде голодний – картоплю з м’ясом потушкуй, – веліла свекруха.


– Ну, що ви все до мене чіпляєтесь? Я, доки не була в положенні, вашу квартиру щотижня натирала – і по вікнах, як білочка, стрибала, і по плінтусах повзала. А зараз мені тяжко!


– До речі, Антон сказав, що він сам підлогу в суботу вимиє. А на вечерю я сьогодні зроблю холодник. У таку спеку ніхто картоплю з м’ясом їсти не захоче.


– Ну, ти, Дар’я, зовсім знахабніла! Антон буде мити підлогу?! А ти в цей час сидітимеш на дивані?


– Прасувати вона не буде, підлогу мити – їй важко, приготувати чоловікові нормальну вечерю – їй ліньки! А про те, що твоє цікаве положення не хвороба, ти чула?


– Чула. А ось Антон мені розповідав, що коли ваша Аня була в положенні, ви до них мало не щодня бігали: і підлогу мили, і прали-прасували, і пиріжки тазиками тягали.


– І на лікарняному її майже весь термін протримали – добре, що сімейний лікар – ваша подруга. Так? Правильно, це ж своя донька – її шкода! А невістку навіщо жаліти? – Усміхнулася Даша.


– А що тебе жаліти? Ти й сама себе дуже добре жалієш, – відповіла Ніна Михайлівна та пішла збиратися на роботу.


Ніна Михайлівна, крім Антона, мала ще старшу доньку – Ганну. Вона одружилася сім років тому і жила у квартирі чоловіка. У них уже було двоє дітей – шестирічна Ксюша, та трирічний Артем.


Ганна нещодавно віддала молодшого сина до дитячого садка і вийшла на роботу. Ніна Михайлівна це не схвалювала, вона вважала, що дочка має звільнитися і займатися лише будинком та дітьми.


Вона навіть із зятем через це мало не посварилася:


– Олег, ти хіба не в змозі утримувати сім’ю? Чому ти відправляєш Аню на роботу?


– Ніно Михайлівно, працювати їй чи ні, вона вирішить сама. Якщо ви хочете знати мою думку, то її підтримую – вона й так довго сиділа вдома, їй хочеться бути серед людей, а не обмежувати своє життя лише каструлями та пательнями.


– Але вона стомлюється, бо цілий день на роботі, потім діти, домашні справи.


– Я думаю, ми розв’яжемо ці проблеми у сім’ї, – сказав Олег. – Але якщо ви захочете нам допомогти, ми будемо раді.


– Цікаво, а за мене твоя мама так само переймається? – Прошепотіла Даша Антону.


– Не перегинай, – відповів їй чоловік.


Відповідь на своє запитання Даша отримала за три дні.


Ніна Михайлівна після вечері не вийшла, як завжди, з кухні, залишивши невістку наодинці з посудом, а заявила, що у неї до Даші серйозна розмова.


– І наскільки серйозна? Може, Антона покликати? – Запитала Даша.


– Ні, нехай він відпочиває. Це жіноча справа, – сказала свекруха. – Річ у тім, що дитячий садок, куди ходять діти Ганни, зачиняється на півтора місяця.


– Вона лише нещодавно вийшла на роботу, відпустку їй не дадуть. У Олега відпустка у жовтні. З дітьми сидіти нема кому. Аня сказала, що вони найматимуть няню. Але ж це дуже дорого.


– Я сама посиділа б з онуками, але мене на півтора місяця ніхто з роботи не відпустить. Батьки Олега також працюють. Залишаєшся тільки ти.


– Термін у тебе наприкінці серпня, тож ти цілком можеш посидіти з племінниками. Треба тільки вирішити, чи ти приїжджатимеш до них, чи Олег зранку стане дітей завозити до нас.


– Антоне, – покликала чоловіка Даша. – Іди сюди!


– Що тут у вас трапилося? – Запитав він, заходячи на кухню.


– Та ось Ніна Михайлівна пропонує мені до кінця декрету попрацювати нянькою в Ганни – сидіти з її дітьми, – пояснила чоловікові Даша.


– Мамо, ти довго думала? – спитав Антон.


– А що тут такого? Ксюша вже велика, з нею клопоту не буде. Артем – так, замалий, але нехай твоя дружина потренується, як з дітьми поводитися.


– І врешті-решт – що тут такого складного? Годувати, переодягнути, погуляти. Які проблеми? – Запитала Ніна Михайлівна.


– Справді? Які проблеми? Тільки пам’ятаю, коли у квітні Аня та Олег виїжджали на два дні на ювілей діда, а тебе залишили з дітьми, ти після цього заявила, що більше ніколи більш як на дві години з онуками не проведеш!


– Пам’ятаєш, як ти скаржилася, що вони тебе замотали? – спитав Антон. – А зараз ти пропонуєш це Даші? Аня знає про це?


– Ні. Вони хочуть няньку брати. Але це так дорого! – вигукнула Ніна Михайлівна.


– І ти вирішила зберегти їх гроші шляхом нервів Даші, та здоров’я нашої майбутньої дитини? Чудово ти вигадала!


– Нічого мені тут вимовляти! Не зламалася б твоя Даша, якби допомогла, – ображено сказала синові Ніна Михайлівна.


Вона пішла у свою кімнату і весь вечір звідти не виходила.


– А ти говорив “не перегинай”. Не буде твоя мама за мене перейматися, – посміхнулася Даша. Як кажуть, не близько лежало – не дуже боліло…


Знову будете говорити, що намовляю на свекрух? А невістки, я гадаю, зі мною погодяться, що саме так і буває! Донька ж своя, а невістка – чужа. Своя ж сорочка ближче до тіла…


Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Якщо сподобалося, ставте вподобайки.

Коментарі

Вам також може сподобатися

Знайди мене, мамо!

Каті розповідали в дитячому будинку, як її знайшли. Загорнута в дитячу байкову ковдру, лежала на ганку міської лікарні. Їй було кілька днів від появи на світ, вся така чистенька, доглянута, хоч і в стареньких пелюшках. У записці, вкладеній у ковдру, нечіткими літерами було написано: «Пробач мені, доню!». У Каті завжди наверталися на очі сльози, коли вона це чула. Якось попросила показати їй цю записку, що зберігалася в особистій справі. Так зворушилася, що навіть понюхала листок, думаючи, що він пахне мамою. Після того, як новонароджену знайшли, на неї чекала доля більшості підкидишей: будинок малюка, дошкільний дитячий будинок, школа-інтернат для дітей-сиріт. Яким болем відгукувалася в ній кожна щаслива історія, коли хтось із ровесників знаходив сім’ю! Особливо заздрила, якщо знаходилася рідна мама. Ночами часто плакала в подушку. Плакала не вона одна, але показувати свої переживання не було прийнято, тому тримали їх у собі. Коли Катя засинала тривожним сном, бачила одну й ту...

– Мамо, дай свекрам у борг 10 тисяч євро! Для тебе ж це дрібниці! – У мене ледь мову не відняло, коли я це почула від доньки.

На заробітки я вирушила ще два десятиліття тому. Життя наше було нелегке. Чоловік постійно заглядав у пляшку, а я працювала на двох роботах, аби якось утримати родину. У нас було двоє дітей — син Ілля і донечка Інна. Саме заради них я й трималась. І коли зрозуміла, що в Україні борги лише зростають, а виходу немає — вирішила поїхати до подруги в Іспанію. Діти на той час щойно закінчували школу, вже були досить самостійні. Хоч подруга й підтримувала мене у всьому, легко не було. Роботу змінювала не раз. Але з часом звикла до нової країни і людей, і навіть полюбила це місце. Якби не діти, можливо, й не повернулася б. Пройшли роки. Я розлучилась із чоловіком, придбала свою квартиру, а трохи згодом — ще дві однокімнатні для дітей. Постійно їм допомагала. Спершу Ілля закінчив навчання, одружився. Потім Інна теж знайшла свою пару. Я профінансувала обидва весілля. Родина зятя мені не допомагала зовсім, тоді як батьки невістки — навпаки, підтримували у всьому. Але я на це вже не зважала — го...

Знаєш, Юро, вона тобі сестра, а я – дружина. І я вже більше не можу дивитися на те, як ти забираєш від наших дітей і несеш все Олені. Юрій і сам розумів, що дружина має рацію, але по-іншому вчинити не міг. Коли сестрі була потрібна допомога, він першим подавав свою руку, і так було завжди, ще з дитинства. – Юро, я не проти, щоб ти допомагав Олені. Але коли щоразу ти береш від нашого сімейного бюджету – це вже не підтримка. Це збитки для нас. – Я все розумію. Але я не можу інакше

– Знаєш, Юро, вона тобі сестра, а я – дружина. І я вже більше не можу дивитися на те, як ти забираєш від наших дітей і несеш все Олені. Юрій і сам розумів, що дружина має рацію, але по-іншому вчинити не міг. Коли сестрі була потрібна допомога, він першим подавав свою руку, і так було завжди, ще з дитинства. – Юрчику, подай мені цвях, – гукала семирічна Оленка, стоячи на табуретці біля старої повітки. – А навіщо тобі цвях? – насторожився дев’ятирічний брат. – Та будку для кота зроблю. – Знову?! Минулого разу як я тобі допоміг її зробити, він у ній не спав, а ти тиждень ображалась. – Цього разу вийде, бо я її обшити тканиною хочу. Так вони і росли – як два паростки на одному корені. Мама працювала на заводі, тата не стало рано. Юра, хоч і малий, узяв на себе роль чоловіка в домі. Навчився ремонтувати велосипед, міняти крани, гріти вечерю. – Юрчику, а як ти думаєш, я виросту і стану актрисою? – Ти вже актриса. Коли вчора впала і почала ридати, а потім їла варення з усмішкою – то був справ...

– Якщо рахувати за прожитковим мінімумом, у нас щомісяця по двадцять тисяч має залишатися! – Що ти цим хочеш сказати? – Що жінки не вміють правильно витрачати гроші! – Але невдовзі він пошкодував про свої необачні слова

Чоловік скуштував суп, скривився і став неохоче сьорбати, їсти ж після роботи хотілося. Дружина перехопила його погляд і роздратовано запитала: – Що знову не так? – Іра, знову суп із рибними консервами? Адже ти знаєш, що я його не люблю! – Олеже, до зарплати ще чотири дні. У мене останні п’ятсот гривень залишилося, а попереду два вихідні. – Дітей чимось годувати треба. Доведеться знову до бабусь відправляти, а Аліса там розповідає, що в нас вдома їсти нема чого. – Так економніше треба гроші витрачати! – Зарозуміло сказав чоловік. – Куди вже економніше. Ти двадцять отримуєш, я – п’ятнадцять, хай із копійками. А у нас двоє дітей. Ти не забув? Алісі – п’ять років, і Максиму вже три роки, їсти завжди просять. Чоловік дістав телефон, щось пошукав, щось порахував: – Якщо рахувати за прожитковим мінімумом, у нас щомісяця по двадцять тисяч має залишатися! – Що ти цим хочеш сказати? – Що жінки не вміють правильно витрачати гроші! – Це я не вмію? – У голосі дружини зазвучала образа. –...

Невістка мені не сподобалася і я вголос про це сказала синові, але він вибрав її і перестав спіклуватися зі мною. Тепер мені приходиться через неї шукати з сином спільної мови – то є справедливо?

 Не знаю, кому невістки подобаються, може тим, у кого вони багаті і гарні. А мені моя чим мала сподобатися? Одні очі на худому обличчі і така ж статура. А мій син красень і високий, і розумний. Я сама його ростила, дуже довгоочікувана дитина, ми вже з чоловіком і не сподівалися на таке щастя. Але Бог нам його подарував і той день став одним з череди щасливих днів, доки ця не влізла. – Ти на що там полакомився, – голосно спитала я сина, – То нема кращих дівчат? А він буркнув, що любить її. Та знаю я тут любов, через місяць мине, але нащо одружуватися? Коли ми ввійшли в кімнату, то Ольги вже не було. – Не йди за нею, то доля, – сказала я синові, – Якби тебе любила, то знайшла б спільну мову зі мною. – Якби ти мене любила, то теж би знайшла спільну мову з нею, – відказав син і закрив двері до моєї квартири і більше не приходив. Весілля пройшло без мене, бо вона не захотіла мене на ньому бачити. Уявляєте? Що я їй такого сказала, ну, правду, то що тепер? А синові наче що на очі впало, м...