Невістка мені не сподобалася і я вголос про це сказала синові, але він вибрав її і перестав спіклуватися зі мною. Тепер мені приходиться через неї шукати з сином спільної мови – то є справедливо?

 Не знаю, кому невістки подобаються, може тим, у кого вони багаті і гарні. А мені моя чим мала сподобатися? Одні очі на худому обличчі і така ж статура. А мій син красень і високий, і розумний. Я сама його ростила, дуже довгоочікувана дитина, ми вже з чоловіком і не сподівалися на таке щастя.

Але Бог нам його подарував і той день став одним з череди щасливих днів, доки ця не влізла.

– Ти на що там полакомився, – голосно спитала я сина, – То нема кращих дівчат?

А він буркнув, що любить її. Та знаю я тут любов, через місяць мине, але нащо одружуватися? Коли ми ввійшли в кімнату, то Ольги вже не було.

– Не йди за нею, то доля, – сказала я синові, – Якби тебе любила, то знайшла б спільну мову зі мною.

– Якби ти мене любила, то теж би знайшла спільну мову з нею, – відказав син і закрив двері до моєї квартири і більше не приходив.

Весілля пройшло без мене, бо вона не захотіла мене на ньому бачити. Уявляєте? Що я їй такого сказала, ну, правду, то що тепер? А синові наче що на очі впало, матір забути рідну і батька, бо у нього дружина? Я вирішила, що так зі мною не буде, не буде та жінка мною крутити і ще подивимося чи не прибіжить син додому.

Минув рік і син не прибіг з однієї простої причини – та вже була при надії. казала, видно, що як він піде до матері, то вона не дасть йому бачитися з дитиною, бо інакше я не розумію, чому син навіть не телефонує мені?

За однією дитиною пішла друга і третя, я бачила сина на вулиці і він став схожим на неї – великі невиспані очі і худорлявість.

Хотіла побігти йому на зустріч і обійняти, але не змогла. Надто сильно він мене образив і я не могла пробачити нівелювання моєї материнської жертовності.

Мій чоловік був містком між нами і його невістка приймала та дозволяла бавитися з онуками. Знаю, що він підкидав грошенят синові, але не заперечувала, хай допомагає, бо ж стільки дітей ростити, то ж сил не вистачає.

Звістку, що син важко занедужав приніс мені чоловік. Я йому телефонувала, але він просто кидав слухавку, від мене кидав слухавку! Я, мати, мала просити у нього пробачення за що? За те, що не прийняла її?

– Ніно, він дуже слабкий. Йди до неї і проси аби тебе помирила з сином, щоб потім не шкодувати, – казав мені чоловік.

Я пішла. Переступила поріг їхньої квартири з таким безладом, як я й уявляла. Вона не змінилася, діти гарні, подарунки взяли.

– То тебе я маю просити аби ти мене з сином помирила? Ти його у мене забрала і бозна-що в вуха наплела, а тепер ще й мирити нас не хочеш?

– Я такого не робила, то ви в тому винуваті.

– Та зараз. Ти винна і тепер нас мири як хочеш, бо я тобі і твоїм дітям не допоможу, якщо сина не стане. Ти мене зрозуміла? Я достатньо для тебе зрозуміло сказала?

Ми прийшли до нього на відвідини, наче дві подружки, син, як мені видалося, зітхнув з полегкістю. Говорив зі мною, наче не було між нами цих років. Але мені серце все одно стискалося, адже, виходить, що він мене зовсім не любив, раз так просто забув на п’ять років, не телефонував, а тут дали дозвіл і вже я йому мама. Як мені тепер бути, коли я вже й не знаю чи варто мені почати все з початку? Як би ви вчинили на моєму місці?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.