Каті розповідали в дитячому будинку, як її знайшли. Загорнута в дитячу байкову ковдру, лежала на ганку міської лікарні.
Їй було кілька днів від появи на світ, вся така чистенька, доглянута, хоч і в стареньких пелюшках.
У записці, вкладеній у ковдру, нечіткими літерами було написано:
«Пробач мені, доню!».
У Каті завжди наверталися на очі сльози, коли вона це чула. Якось попросила показати їй цю записку, що зберігалася в особистій справі.
Так зворушилася, що навіть понюхала листок, думаючи, що він пахне мамою.
Після того, як новонароджену знайшли, на неї чекала доля більшості підкидишей: будинок малюка, дошкільний дитячий будинок, школа-інтернат для дітей-сиріт.
Яким болем відгукувалася в ній кожна щаслива історія, коли хтось із ровесників знаходив сім’ю! Особливо заздрила, якщо знаходилася рідна мама.
Ночами часто плакала в подушку. Плакала не вона одна, але показувати свої переживання не було прийнято, тому тримали їх у собі.
Коли Катя засинала тривожним сном, бачила одну й ту саму жінку, яка лагідно гладила її по голові та шепотіла:
— Доню, рідна моя кровинка!
Марення було таким виразним, що після сну літала немов на крилах, і була впевнена, що мама її пам’ятає, і вони обов’язково зустрінуться з нею.
Одна з виховательок, літня Ганна Петрівна, дуже співчувала Каті. Якось увечері, розмовляючи з дівчинкою, запропонувала:
— Катюша, а давай напишемо листа до газети. Може, мати прочитає і знайде тебе.
У Каті спалахнули очі, замість відповіді кинулася Ганні Петрівні на шию. Разом склали текст, а вранці, йдучи з роботи, жінка занесла листа до редакції.
Його помістили на видному місці з фотографією дівчинки та яскравим заголовком:
«Знайди мене, мамо!».
Після публікації до школи-інтернату почали ходити гості. Одні приходили просто з подарунками, інші хотіли стати Каті прийомними батьками.
Катя відмовлялася навідріз. Чекала на маму!
Мама, її звали Олександрою Павлівною, жила у глибинці. Сім’ї вона не мала. Близьких подруг теж, власне, у селі не до подруг, надто багато роботи для одних жіночих рук.
Жила скромно, але в будиночку було чисто та затишно. І ніхто не знав, скільки безсонних ночей провела, скільки сліз виплакала в подушку, згадуючи, як мама вмовила залишити новонароджену доньку на ґанку міської лікарні.
— Ти не впораєшся, — переконувала вона, — а я не можу допомогти, сама хвора, батько п’є. Якщо привезеш дитину додому, вижене нас обох. А так, може, дівчинка потрапить у гарну сім’ю, і її виховують добрі люди.
Олександра, Шурочка, як її тоді звали, чинила опір. Але виходу не бачила – навчалася у технікумі, жила на одну стипендію і сама ледве зводила кінці з кінцями.
Кавалер випарувався задовго до появи дитини, сказав, що не готовий до такої відповідальності, а до його батьків Шурочка побоялася йти – мама не шанувала подружку сина, і за першої зустрічі продемонструвала своє «фі».
До гуртожитку з дитиною не пустили. З лікарні забирали дві однокурсниці, які мешкали на орендованій квартирі, і Шура у них провела з донькою кілька днів.
А потім з’явилася господиня (хтось із сусідів повідомив, що чують дитячий плач) і наказала Шурочці забиратися. Хотіла і квартиранток виставити, але тим удалося вмовити її змінити гнів на милість.
У розпачі молода мама написала записку прямо на лавці у лікарняному сквері, вклала у пакунок із дочкою та підійшла до лікарні. Озирнувшись, поклала спокійно сплячу доньку на ганок і, обливаючись сльозами, втекла геть.
Зупинилася за парканом, неподалік, і коли побачила, що до ґанку підходить жінка, повільно пішла геть, не бачачи перед собою дороги.
Олександра сподівалася, що зможе забрати доньку. Закінчить навчання, влаштується в житті та знайде її.
Про те, що дівчинку можуть удочерити, чомусь не думала взагалі. А ще вона їй снилася, уві сні гладила її по голові, шепочучи одну й ту саму фразу:
«Доню, рідна моя кровинка!».
Час минав, розшукати доньку наче щось заважало. Спершу не пощастило з роботою. Відпрацювавши встановлений термін, змушена була поїхати якомога далі від містечка, куди направили за розподілом.
Батьків на той час уже не було: мама пішла з життя через хворобу, батько згорів через гульки. Згорів не в переносному значенні – влаштував пожежу та врятувати його не встигли.
Зрештою за безцінь придбала будиночок у дальньому селі, влаштувалася листоношею.
Того ранку, сортуючи пошту, упустила обласну газету. Вона розкрилася, і погляд вихопив заголовок
“Знайди мене, мамо!”.
З фотографії дивилося обличчя її доньки – Олександра впізнала б його із тисячі осіб, дівчинка була схожа на неї.
Перед очима все попливло, і вона ледве встигла притулитися до стіни. Підбігла колега:
— Олександро Павлівно, що з вами?
Працювати того дня не змогла. Керівництво поштового відділення пішло назустріч, підписавши заяву на кілька днів за сімейними обставинами, і Олександра почала збиратися в місто, де знаходилася школа-інтернат.
Рейсовий автобус уже пішов, добре, що зупинилася машина і водій узяв попутницю.
Дізнавшись, куди й навіщо їде, підвіз до школи-інтернату. У жінки підгиналися ноги, коли ступила за хвіртку. До вікон підішли кілька осіб, розглядаючи незнайому тітоньку.
Каті не було серед них. Її трохи пізніше запросили до кабінету директора. Увійшла та одразу впізнала її – жінку зі своїх снів.
– Мамо!
– Доню!!! – кинулися одна одній назустріч…
Мама все просила у Каті вибачення, а вона, почувши драматичну історію, відповідала:
— Матусю, я тебе не звинувачую, у тебе просто не було виходу.
…Минули роки. Катя виросла, вийшла заміж. Має гарну сім’ю, дбайливого чоловіка, сина. І весь цей час поряд була мама, для якої Катюша як світло у віконці.
Допомагаючи дочці з малюком, Олександра Павлівна ніби надолужувала те, що втратила. За своєю помилкою, вини чи дурниці це вже не мало значення.
А ще не переставала дивуватися дочці, яка була вдячна долі навіть за випробування, пояснюючи, що за щастя треба платити.
Обидві заплатили сповна. Що їм лишалося? Правильно – бути щасливими!
Катя, зараз уже доросла жінка, все пам’ятає до дрібниць. І через роки ні в чому не звинувачує свою маму, якої вже нема. Вона в неї була і потім довго була поруч, і це вважає головним.
Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі!
Коментарі
Дописати коментар