Уже інший? Галина хоч би подумала, що люди скажуть, – перешіптувалися сусіди, які побачили у вдови на дворі чоловіка. У селі, де всі одне одного знають: хто кому кум, хто коли копав картоплю, а хто скільки разів розлучався щось приховати неможливо. Саме тому, коли вдова Галина через два роки після того, як не стало чоловіка привела в дім нового чоловіка, всі мовчки шепотіли: «От і не вдержалась». Але вголос ніхто нічого не сказав – бо Галина була жінка працьовита, порядна, та ще й сама двох дітей ростила

– Уже інший? Галина хоч би подумала, що люди скажуть, – перешіптувалися сусіди, які побачили у вдови на дворі чоловіка.

У селі, де всі одне одного знають: хто кому кум, хто коли копав картоплю, а хто скільки разів розлучався щось приховати неможливо. Саме тому, коли вдова Галина привела в дім нового чоловіка, всі мовчки шепотіли: «От і не вдержалась». Але вголос ніхто нічого не сказав – бо Галина була жінка працьовита, порядна, та ще й сама двох дітей тягнула.

Андрій з’явився в їхній хаті восени. Мовчазний, з міцними руками, що знали сапу й молоток, і спокійними очима, які дивилися на дітей не зверхньо, а якось із думкою, що все владнається. І хоч Марічці було вже дев’ять, а Миколці – дванадцять, батька вони майже не пам’ятали: його не стало, коли ще діти в перший клас ішли.

Перші тижні Марічка дивилася на вітчима з-під лоба.

– Мамо, а він довго в нас буде? – якось спитала.

– Як Бог дасть, доню. Він добрий чоловік. – відповіла Галина й тихо додала: – Я втомилась усе сама.

– А ми ж тобі помагали, – обурився Миколка.

– Помагали. Але ви діти. А жити хочеться не тільки в клопотах, а й у теплі.

Андрій не ліз зі словами. Чекав поки до нього звикнуть. Просто щоранку рубав дрова, лагодив тин, а якось увечері приніс молодих курей у кошику:

– Треба господарство знов піднімати. Та й дітям яйця свіжі будуть.

– А ти чого це все робиш? – Марічка дивилась насторожено, але курчата їй сподобалися.

– Бо я з вами тепер. І хоч не рідний, але жити разом – значить, ділити й роботу, й добро.

– А мій тато теж мав курей?

Андрій зам’явся, а потім сказав:

– Твій тато був добрий чоловік. Я його знав. Ми з ним разом на елеваторі працювали. Він багато про тебе говорив. Ти в нього – копія.

Марічка мовчки сіла на східцях і дивилась, як Андрій дає курям води. І вперше подумала: “Він не хоче замінити тата. Він хоче бути поруч”.

Взимку Андрій почав вчити Миколу столярити.

– Оце рубанок. Не як у телефоні грати – тут руки мають знати, що роблять.

– Я не граю! – буркнув Микола.

– Та я не сварюсь. Просто з чоловіка руки роблять чоловіка. І голова.

– А ти чого не сваришся ніколи?

Андрій усміхнувся.

– Бо знаю, що воно нічого не дає. Краще раз пояснити, ніж сто разів голос підвищити.

Навесні в селі була толока – розчищали джерело біля лісу. Микола й Марічка не хотіли йти.

– Хай молодь іде! – буркнув хлопець.

– А ми хто, старці? – Андрій засміявся. – Ідіть, бо все життя будете чекати, що хтось інший зробить. А людина сильна тим, що бере лопату, навіть коли не змушують.

На толоці діти вперше почули, як дядьки кажуть Андрієві: “О, це ті твої – хлопець і мала?”. І Андрій просто відповів: “Мої. Свої вже”.

Марічка тоді стиха штовхнула Миколу:

– Ти чув?

– Чув.

– І що?

– Ну… якось тепло. Він наче нічого.

Одного разу Микола прийшов зі школи дуже засмучений, коли його мати почала розпитувати – що сталося, він зізнався, що сильно посперечався з хлопцями.

– За що? – спитала Галина, ледве стримуючи сльози.

– Бо я сказав, що Андрій мені як батько. А вони – “То ти приймак, тебе чужий чоловік виховує”. Я сказав, що краще чужий добрий, ніж рідний, якого нема.

Андрій мовчав. Підійшов до Миколи, сів навпроти.

– Я не прошу, щоб ти кликав мене татом. Але знай, синку: я тебе не залишу. Хоч би що там ті діти казали.

– Та я не проти. Просто… важко сказати “тату”, коли не звик.

– І не треба спішити. Слово “тато” – як хліб: його не їдять абияк. До нього дозрівають.

Минуло два роки. Микола закінчував дев’ятий клас. У селі говорили, що піде в технікум на механіка. Якось увечері сиділи на подвір’ї: зорі, жаби квакали, пахло чебрецем.

– Андрію… — сказав раптом Микола. – Я на виступ готую промову. Про того, хто для мене – приклад. Я хочу сказати про тебе. Можна?

Андрій прокашлявся й кивнув.

– Тільки не перебільшуй, – тихо додав.

– Не вмію перебільшувати, як говорю від серця.

На випускному Микола говорив про “чоловіка, який не був зі мною з пелюшок, але став мені як справжній рідний батько”. А Галина плакала. І в натовпі сільських жінок хтось прошепотів:

– От і кажи потім, що вітчим – то чужа людина. Як душа близька – то й рідний.

На Андрієве 50-річчя Марічка подарувала йому вишиту сорочку й листа:

“Тату, дякую тобі за дрова, курей, терпіння, і за те, що навчив нас не чекати добра – а самим його творити.
Ти наш тато не тому, що мусив. А тому, що захотів. І за це ми любимо тебе ще більше.”

Андрій довго сидів з тим листом. Мовчки.

А тоді сказав Галині:

– От і виросли. Не чужі.

Галина усміхнулась:

– Бо ти їх ніколи не вважав чужими.

Щоб стати татом, не завжди треба бути біологічним батьком. Іноді любов, доброта й щоденні справи важать більше ніж біологічна спорідненість. Бо родина – це те, що ми самі творимо.

Фото ілюстративне.