Люба сиділа в кімнаті й підраховувала майбутні витрати. Чоловік Валера казав, що з цієї зарплати треба купити його мамі нові туфлі. У неї кісточка випирає, тож потрібно було купити туфлі з м’якої шкіри, щоб не боляче ходити.
Ну, звичайно, купити потрібно і, природно, за свої гроші, не брати ж гроші за подарунок. Свекру треба купити нову сорочку, він обносився.
А оскільки розмір у нього великий, потрібно буде в спеціальну крамницю їхати, а там ціни не малі. Та й віддати свекрусі гроші за квартплату, свою частку, на продукти, як і домовлялися.
Залишалося зовсім нічого, а Любі треба було обов’язково сукню купити. Вона закінчувала навчання на вечірньому і мала отримувати диплом в урочистій атмосфері.
На роботу вона могла ходити й в старому, все одно зверху халат і ніхто не бачить, а от за дипломом піти саме і нема в чому.
Валерці вони купили минулого місяця хороші джинси та пуловер тонкий, а ось їй грошей і не вистачало.
Коли чоловік прийшов із роботи, вона розповіла про свої проблеми.
– Люба, ну що за проблеми, може, у мами що візьмеш? Вона погладшала, багато гарних речей висить ненадіваних. Ти ж розумієш, тобі раз одягти треба, а мамі ходити нема в чому.
– Так, я розумію. Але я якось просила у неї блузочку, вона сказала, що ще рано її ховати, сама носитиме.
Валері подобалася його молода дружина, хоча в неї й не виходило бути такою чудовою господинею, як його мама, та й батькові вона не дуже подобалася.
Ну, можливо, всьому й навчиться у мами. Мама в нього мирова, усі сусідки так кажуть. Мовляв, Любі пощастило зі свекрухою. Та й скандалу у них за два роки жодного разу не було.
Ну, приготувала дружина щось не те, що батько любить, мама швиденько вилила в унітаз і приготувала своє. І все вирішилося тихо та мирно.
А сукня так, потрібна Любі. Ну що ж, заощадять обидва на обідах, може яку недорогу і знайдуть. Про те, щоб поговорити з мамою та купити туфлі коштом мами й в думках не було. Який же це подарунок тоді?
У суботу сукню знайшли на стоку. Звичайно, синтетика, спідниця у неї трохи розширена, але зверху дуже непоганий вигляд мала.
– Надягну намисто яскравіше, добре, що колір сірий, нейтральний, підійде будь-яке, – заспокоювала себе Люба. Сукня їй не дуже подобалася, зате сподобалася ціна.
Вона трохи одужала після процедури позбавлення малюка. Свекруха як дізналася – одразу заохала:
– Боже, для себе не встигли пожити й дитина! Він плакатиме, а Матвій Єгорович психуватиме. Квартира у нас маленька, ваша кімната зовсім вузька.
– Ні – ні, переривай, я й лікаря знайомого знаю. Зробить все у кращому вигляді. Любі всього дев’ятнадцять, тож мама не стала її навіть питати.
Її батько сказав, що якщо повернеться додому і не уживеться з чоловіком, у квартиру не пустить, бо він знає, що винна буде тільки Люба. Адже у доньки дуже запальний характер. Був запальний.
Ось і сходила до лікарні. Не все було гладко, термін був критичний, потім удома температура була. Але терпіла, мовчала, пройшло само.
Здобула Люба диплом, принесла додому. Свекруха торт купила, привітала. Матвій Єгорович щось буркнув, сказав, що він торт не любить, краще біленької.
Після чаю з тортом свекруха пішла з Любою в її кімнату, щоб поговорити:
– Люба, я твоїй матері обіцяла, що ти диплом отримаєш і слово своє дотримала. Але на цьому все, моя люба. Збирай свої речі та давай додому їдь.
– Не пара ти моєму сину, не пара. Його хочуть бачити зятем набагато пристойніші люди, ніж твої батьки. Добре, що ти малюка позбавилася, послухалася мене, ні собі, ні сину життя не зіпсувала.
То справді був реальний удар. Люба не знала, що їй відповісти. Вона тільки роззявляла і затуляла рота, ніби повітря не вистачало. Потім вона заплакала:
– Не виганяйте мене, куди я поїду? Мене тато додому не прийме.
– Ти не вигадуй, нікуди він не дінеться, прийме. Завтра підіть і подайте заяву на розлучення.
Люба все робила на автоматі. Найголовніше, що вона бачила, що Валера не хотів сам розлучення, але не міг не послухатися маму.
Наприкінці свекруха зажадала віддати обручку, яку Валера одягнув їй у РАЦСі. Лаятися і заперечувати Люба не захотіла і не вміла. Поїхала додому.
Батько її зустрів добре, слова поганого не сказав:
– Та ти що, думала, що я серйозно? Це я так налякав, щоб характер не показувала. А те, що дитину втратила – їм прощення немає.
Минули роки, Люба вийшла заміж і волею долі приїхала на роботу знову в місто свого розчарування, звідки вигнали її через непотрібність. Зустрілася з подругами, з якими навчалася у коледжі на вечірньому, розговорилися.
Виявилося, що не прожив “її” Валера життя, а промучився. Двічі був одружений, ніяк мама ціну синові скласти не змогла.
Спився зовсім, підібрала його вже третя і то заради квартири. Рівно через три місяці, як розписалися, його зненацька не стало. Батьків уже давно не було.
А Люба прожила життя пристойно. Вийшла заміж, хоча великого кохання до чоловіка в неї не було, але була повага, та розуміння.
Двоє дітей виховали, працювали, як могли, особливо у дев’яності було складно. Але вистояли. Нині перебралися в місто її молодості, діти переїхали раніше та підшукали роботу батькам.
Попросила чоловіка поїхати на місцевий цвинтар, знайшла могили першого чоловіка та його батьків.
Могили недоглянуті, фарба облупилася. Вона поклала на надгробок квіти й сказала:
– Дякую вам, що ви тоді мене вигнали…
А ви як вважаєте, їй пощастило, що її вигнали? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
Коментарі
Дописати коментар