Перейти до основного вмісту

- Вродила дитину, коли самій вже майже 50! Ти чим думала? - дорікали рідні у слухавку.


Мені 46. Місяць тому я народила двійнят – хлопчик Артурко та дівчинка Оленка. Передати словами не можу, що я відчуваю, коли дивлюся на своїх діток. Щастя, радість, сльози, тепло всередині. Ну аж розпирає, чесно.


Тільки от ні моя мама, ні рідна сестра не приїхали навіть на виписку. Родичі зі сторони чоловіка також проігнорували народження наших діток. А все через наш вік. 


Я колись не думала про дітей, чесно. Була молода, насолоджувалася безтурботним життям, ходила у клуби на дискотеки. А що ще треба юній дівчині для щастя? Море коктейлів, залицяльники, нічні гулянки. Душа просто співала від щастя. 


Але у 22 я зустріла Остапа. Такий весь з себе красень, борода, окуляри. А як він смішно жартував. Ну за ним дівчата табунами бігали, але він вибрав мене. Зізнаюся, що це мені неабияк підняло самооцінку. У Остапа була квартира, машина, сімейний бізнес. Його батьки мали декілька магазинів з одягом у місті, заробляли чималі гроші. 


Я гадала, що зустріла свого принца на коні. Остап – мій квиток у щасливе, безтурботне життя. Я вже марила весіллям, що хочу мати красиву сукню, полетіти у медовий місяць кудись в Єгипет. 


Однак, для Остапа це не були серйозні стосунки. Я прожила на його квартирі тільки місяць, а потім він змінив замок та виніс всі мої речі геть. Просто так, коли я була в салоні та робила манікюр! Єдине, що я від нього почула – ми з інших світів та ти мені не підходиш. Ніби я не дівчина, а якийсь чобіт до пари! 


Через це розлучення я дуже переживала. Схудла на 15 кілограмів, ходила, як та мумія. Волосся дуже випадало, я носила перуки або ж капелюшки. Звісно, здоров’я мені ой як погано відгукнулося. Різке схуднення дало свої плоди по жіночому. Я робила операцію, пила ліки, навіть якісь травички та настоянки. Але все марно. 


Тому я вирішила сфокусуватися на власній кар’єрі. Дуже любила малювати нігті, тому стала майстром манікюру. На щастя, клієнтів було багато і мені щедро платили. Я взяла кредит та купила собі невеличку двокімнатну квартиру. Потім ще відклала гроші на машину. А в 33 здійснила мрію – власний салон краси. Зі мною працюють ще молоді дівчатка. 




І два роки тому я зустріла Дмитра. Він працював поруч, якось випадково зайшов у салон, аби поміняти 500 гривень. І тоді я знову закохалася. Ми досить швидко почали жити разом, розписалися. І звісно, почали думати за діток. 


Нічого не виходило у силу нашого віку. Тому я наважилася на штучне запліднення До того постійно молила Бога, аби він послав мені дитинку, аби я стала найкращою матусею. 


І Бог почув мої молитви. Я народила двох здорових діток, пологи минули легко 


– Ти збожеволіла? Які діти в твоєму віці? Ти головою думала про це? – дорікала моя мама у слухавку.


– Боже, та в мене скоро самої онуки будуть, а ти вирішила дитину вродити? Сестро, ти вже застара для цього! – кричала сестра.


Ніхто з родичів нас не підтримали. Тому біля пологового будинку на мене чекав тільки Дмитро і фотограф. Ми зробили декілька пам’ятних знімків та поїхали додому. 


Діткам вже місяць. Ні моя мама, ні сестра не хочуть приїздити у гості. Кажуть, що я спозорила їх на все місто. Бо мала право народити дитину в такому зрілому віці.


Але хіба я винна, що захотіла мати свою родину? Хіба це такий гріх? 


Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. 

Коментарі

  1. Ніхто не має права вирішувати судьбу інших людей.Здоровя батькам і дітям!

    ВідповістиВидалити
  2. Дякувати Богу, що наділив Вас таким щастям!!!

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Ми за грошима!

 "– Ми за грошима! – оголосила мама Віктора. – За якими? – Як за якими? Які ми вам на весілля давали! Вам же дарували! Ось і поверніть борги! – не зважаючи на невістки, жінка пройшла до кімнати, звідки вийшов Віктор з уже готовою пачкою грошей. – Та годі тобі! Ну чого ти? Ну, з ким не буває? – Віктор винно дивився на Олену. – Це було лише один раз! Обіцяю, ніколи більше цього не повториться! Дівчина байдуже дивилася убік. Ну, не могла вона пробачити таке! З Віктором вони зустрічалися рік. Їх називали найкрасивішою та закоханою парою. З першого дня вони були разом. Буквально за тиждень Віктор переїхав до неї жити. Олена жила в квартирі, що дісталася їй у спадок від тітки. У тітки не було дітей, тому свою квартиру у Києві заповідала племінниці – дочці брата. Такий розкішний подарунок виявився дуже доречним. Олена закінчила школу і примудрилася вступити на “бюджет” до одного з київських інститутів. Віктор навчався у тому ж інституті, що й Оксана, лише на платному відділен...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...