"Вона забула зняти каблучку… але це був не мій подарунок" 💍🚨

Весілля – це день, коли обіцянки виголошуються щиро, а почуття сяють у поглядах молодят. Я був переконаний, що знайшов свою ідеальну жінку. Ми готувалися до цієї події кілька місяців, продумуючи кожну деталь.

Але одна деталь змінила все.

Під час церемонії, коли настав момент обміну обручками, я вперше помітив це. Її безіменний палець уже прикрашала інша каблучка.

Я застиг, відчуваючи, як кров відступає від обличчя.

— "Що це?" – запитав я, намагаючись не видати хвилювання.

Вона глянула на мене здивовано, потім – на свою руку. В її очах промайнув жах, але вона миттєво стиснула пальці, ніби хотіла заховати каблучку від усього світу.

— "Я… я можу пояснити," – її голос здригнувся.

Зал завмер. Хтось прошепотів щось на вухо сусіду, а священник напружено дивився на нас, не знаючи, що робити далі.

Я зробив крок назад, відчуваючи, як у мене підкошуються ноги.

— "Це не моя каблучка, правда?"

Вона мовчала, її руки затремтіли.

— "Від кого вона?!" – мій голос лунав гучніше, ніж я планував.

Тиша.

А потім її подруга, що стояла поруч, раптом злякано відвела погляд. Я помітив це.

— "Ти знала?" – запитав я вже не тільки у своєї нареченої, а й у подруги.

Вона схилила голову.

І тоді я зрозумів.

— "Ти ще не розлучена, так?" – моє запитання було більше схоже на констатацію факту.

Вона затримала подих, а потім… кивнула.

У залі пролунав шокований гул. Я міцніше стис обручку в руці, яку мав надягти їй на палець.

Але замість цього я просто поклав її на стіл перед собою.

— "Здається, це не моя роль у цьому спектаклі."

Я розвернувся і, не чекаючи пояснень, пішов геть із власного весілля. 🚪💔

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– А я свого чоловіка не кохала.

– А я свого чоловіка не кохала. – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися. – І як же це – не кохала?… …На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові. – Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті. – Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки. Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала: – А я свого чоловіка не любила. Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася: – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися. – І як це – не любила, коли стільки років разом… – Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся. Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і… – І що? – Ох! Трохи не втекл...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі