🐈‍⬛⚠️ Чорний кіт, який приходить перед бідами! Зловісний знак чи захисник?

Петро завжди скептично ставився до забобонів. Але після одного випадку він більше ніколи не ігнорував чорного кота, що раптово з’являвся біля його будинку…

🔹 Перша зустріч
Одного осіннього вечора він повертався з роботи, коли помітив біля свого під’їзду чорного кота. Той сидів і пильно дивився на нього, ніби попереджав про щось.

Наступного дня Петро запізнився на автобус. Він сердився, що доведеться чекати наступний, але згодом дізнався, що автобус, на який він мав сісти, потрапив у страшну аварію…

🔹 Друге попередження
Минув місяць. Петро вже забув про той випадок, але одного вечора той самий чорний кіт знову з’явився. Він сидів біля будинку і голосно нявчав.

Наступного дня на роботі стався нещасний випадок – важка конструкція впала саме на те місце, де Петро мав працювати. Але того дня він випадково залишився вдома через погане самопочуття.

🔹 Останній знак
Через рік Петро зібрався у відрядження. Він уже був біля машини, коли раптом побачив, що перед ним сидить чорний кіт.

Тварина ніби навмисно не давала йому пройти – шипіла і вставала на задні лапи.

Петро вирішив не ігнорувати цей знак і залишився вдома. У дорозі сталася трагедія – автомобіль його колеги врізався у вантажівку…

🔹 Що це було?
Петро більше не сумнівався – цей кіт не передбачав біди, а рятував його від неї.

З того часу, коли він бачив чорного кота – завжди був обережним і дякував долі за шанс уникнути лиха.

💬 А ви б повірили в таке попередження? Чи продовжили б ігнорувати знаки? 🐈‍⬛👇

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Ми за грошима!

"– Ми за грошима! – оголосила мама Віктора. – За якими? – Як за якими? Які ми вам на весілля давали! Вам же дарували! Ось і поверніть борги! – не зважаючи на невістки, жінка пройшла до кімнати, звідки вийшов Віктор з уже готовою пачкою грошей. – Та годі тобі! Ну чого ти? Ну, з ким не буває? – Віктор винно дивився на Олену. – Це було лише один раз! Обіцяю, ніколи більше цього не повториться! Дівчина байдуже дивилася убік. Ну, не могла вона пробачити таке! З Віктором вони зустрічалися рік. Їх називали найкрасивішою та закоханою парою. З першого дня вони були разом. Буквально за тиждень Віктор переїхав до неї жити. Олена жила в квартирі, що дісталася їй у спадок від тітки. У тітки не було дітей, тому свою квартиру у Києві заповідала племінниці – дочці брата. Такий розкішний подарунок виявився дуже доречним. Олена закінчила школу і примудрилася вступити на “бюджет” до одного з київських інститутів. Віктор навчався у тому ж інституті, що й Оксана, лише на платному відділен...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі