ГОДИННИК, ЩО ЙДЕ НАЗАД: ЧАС, ЯКИЙ НЕ МОЖНА ЗУПИНИТИ ⏳

Коли Владислав отримав старовинний годинник від діда, він навіть не підозрював, яким величезним впливом цей предмет матиме на його життя. Годинник був важким, із металевою рамою, покритою темною патиною. Але те, що вразило Влада, було не тільки в зовнішньому вигляді, а в тому, що цей годинник ніколи не відставав, але… почав йти назад.

Перші кілька днів Влад навіть не помічав цього. Вони просто користувалися годинником, як звичайним предметом інтер'єру. Але одного разу, під час обіду, він звернув увагу на те, що стрілки рухаються назад, ніби час починає йти в зворотному напрямку.

Це було так дивно, що він вирішив перевірити його механізм. І з кожним днем годинник йшов назад на все більші проміжки часу. Спочатку це було лише кілька хвилин, потім — години, а згодом і дні. У якийсь момент годинник повернув час назад до подій, що вже сталися.

Влад вирішив перевірити, чи це справді так. І ось одного вечора, коли він знову помітив, що годинник йде назад, він повернувся в той самий день кілька днів тому. Він бачив ті ж самі обличчя, чував ті самі слова, і навіть чинив ті ж самі дії.

Це була загадка, яка поставила його перед вибором: чи можна змінити щось у своєму житті, просто повернувши час назад?

Влад почав експериментувати з годинником, намагаючись змінити свою реальність. І все йшло добре, поки одного разу він не спробував відвернути важливу подію — запобігти аварії, яка сталася кілька років тому. Тоді, коли годинник повернув його до того моменту, він зрозумів, що кожне втручання у час має наслідки.

Що станеться, якщо він змінить важливі моменти в своєму житті? Чи це допоможе йому уникнути помилок, чи, навпаки, зробить їх ще більш драматичними?

👉 Чи варто змінювати час? І що відбудеться, якщо годинник знову почне йти назад? ⏳

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Ми за грошима!

"– Ми за грошима! – оголосила мама Віктора. – За якими? – Як за якими? Які ми вам на весілля давали! Вам же дарували! Ось і поверніть борги! – не зважаючи на невістки, жінка пройшла до кімнати, звідки вийшов Віктор з уже готовою пачкою грошей. – Та годі тобі! Ну чого ти? Ну, з ким не буває? – Віктор винно дивився на Олену. – Це було лише один раз! Обіцяю, ніколи більше цього не повториться! Дівчина байдуже дивилася убік. Ну, не могла вона пробачити таке! З Віктором вони зустрічалися рік. Їх називали найкрасивішою та закоханою парою. З першого дня вони були разом. Буквально за тиждень Віктор переїхав до неї жити. Олена жила в квартирі, що дісталася їй у спадок від тітки. У тітки не було дітей, тому свою квартиру у Києві заповідала племінниці – дочці брата. Такий розкішний подарунок виявився дуже доречним. Олена закінчила школу і примудрилася вступити на “бюджет” до одного з київських інститутів. Віктор навчався у тому ж інституті, що й Оксана, лише на платному відділен...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі