ГОДИННИК, ЩО ЙДЕ НАЗАД: ЧАС, ЯКИЙ НЕ МОЖНА ЗУПИНИТИ ⏳

Коли Владислав отримав старовинний годинник від діда, він навіть не підозрював, яким величезним впливом цей предмет матиме на його життя. Годинник був важким, із металевою рамою, покритою темною патиною. Але те, що вразило Влада, було не тільки в зовнішньому вигляді, а в тому, що цей годинник ніколи не відставав, але… почав йти назад.

Перші кілька днів Влад навіть не помічав цього. Вони просто користувалися годинником, як звичайним предметом інтер'єру. Але одного разу, під час обіду, він звернув увагу на те, що стрілки рухаються назад, ніби час починає йти в зворотному напрямку.

Це було так дивно, що він вирішив перевірити його механізм. І з кожним днем годинник йшов назад на все більші проміжки часу. Спочатку це було лише кілька хвилин, потім — години, а згодом і дні. У якийсь момент годинник повернув час назад до подій, що вже сталися.

Влад вирішив перевірити, чи це справді так. І ось одного вечора, коли він знову помітив, що годинник йде назад, він повернувся в той самий день кілька днів тому. Він бачив ті ж самі обличчя, чував ті самі слова, і навіть чинив ті ж самі дії.

Це була загадка, яка поставила його перед вибором: чи можна змінити щось у своєму житті, просто повернувши час назад?

Влад почав експериментувати з годинником, намагаючись змінити свою реальність. І все йшло добре, поки одного разу він не спробував відвернути важливу подію — запобігти аварії, яка сталася кілька років тому. Тоді, коли годинник повернув його до того моменту, він зрозумів, що кожне втручання у час має наслідки.

Що станеться, якщо він змінить важливі моменти в своєму житті? Чи це допоможе йому уникнути помилок, чи, навпаки, зробить їх ще більш драматичними?

👉 Чи варто змінювати час? І що відбудеться, якщо годинник знову почне йти назад? ⏳

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– А я свого чоловіка не кохала.

– А я свого чоловіка не кохала. – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися. – І як же це – не кохала?… …На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові. – Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті. – Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки. Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала: – А я свого чоловіка не любила. Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася: – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися. – І як це – не любила, коли стільки років разом… – Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся. Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і… – І що? – Ох! Трохи не втекл...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі