Іване, ти мене зрадив, обманув мої почуття, розбив наше щастя, зруйнував нашу сім'ю, спаплюжив нашу любов, осквернив наш шлюб. Ти зрадив не тільки мене, а й наші спільні мрії, наші спогади, наші обіцянки. Ти зрадив те, що було для нас найціннішим, найсвятішим. А ми ж вінчалися, Іване. Невже ти забув про той день, про ті клятви, про ту віру, що ми розділяли разом? Невже ти забув про Бога, Який був свідком нашого союзу?

– Ти хоч дивилася на себе в дзеркало?

Іван заскочив додому на хвилинку, щоб забрати дружину на корпоратив. Але, побачивши її, миттєво передумав. І куди він дивився раніше? Вона ж просто жахлива! Боки обвисають, обличчя всіяне зморшками, і ця сукня старомодна, ще й сандалі без каблуків… Зовсім не відповідає рівню тих, хто там буде, навіть соромно з'являтися з такою.

– А що не так? – Наталя крутилася перед дзеркалом.

Цілком симпатична. Ну, трохи поправилася, але ж у неї були причини, та й хто не набирає зайву вагу? Нічого страшного, макіяж зроблений акуратно, одягла святкову сукню.

– Ти ще питаєш, що не так? Та ти ж товста! І сукня ця сільська, і зачіска…

Чоловік не став сперечатися, просто грюкнув дверима. Наталя хотіла побігти за ним, думаючи, що конфлікт вичерпано, але почула звук машини, що від'їжджала, і зрозуміла, що чоловік поїхав без неї. На очах з'явилися сльози від образи, і вона заплакала, присівши тут же в передпокої.

– Мамо, ти чого плачеш? Що сталося? Знову батько? – доньці було вже дев'ятнадцять, вона приїжджала додому тільки на вихідні.

Наталя не відповідала, було дуже прикро. Донька Ніка заспокоїла маму, підняла їй настрій і знову поїхала.

А Наталя залишилася вдома чекати чоловіка, вона ще не знала, що той подумки з нею розлучився.

– О, Іване Романовичу! Один, а де дружина? – колеги, новий колектив серйозних чоловіків і ділових жінок зустрічали чоловіка радісно.

– А в мене її немає. Хіба я вам не казав? Розлучився півроку тому, – широко посміхнувся Іван красивій жінці.

І додому він цього вечора так і не повернувся, дуже вже цікавою співрозмовницею виявилася вродлива жінка.

Іван з'явився наступного дня після обіду, подивився на дружину і скривився, давно треба було піти!

– Ти куди? – Наталя намагалася зупинити чоловіка.

Двадцять років прожили душа в душу, а тут, немов у нього хтось вселився. Став обзивати, ображати і говорити неприємні речі, відколи отримав керівну посаду у великій компанії.

– Йду від тебе, – з якоюсь огидою промовив він.

– Тобто, як це йдеш? – Наталя навіть на мить завмерла.

Вона чекала чого завгодно, але точно не такого повороту подій.

– Та ось так. Ти себе бачила? Подивися, товста, незграбна, недоглянута. З такою в магазин вийти соромно, не те що жити.

– Тобто ти стільки часу жив, і тепер я стала недоглянутою? – Наталі стало прикро від таких слів.

– Даремно жив, треба було давно розлучитися з тобою, – байдуже, немов замовляє піцу, сказав Іван.

– Ах так? Даремно жив, кажеш? – жінка вже не могла стримуватися. – Ну й вали. Чи ти думаєш, інша буде все це терпіти? Ти думаєш, я не розумію, де ти пропадав усю ніч? Вали-вали! – Наталя вже увійшла в азарт, і тепер їй хотілося зробити болючіше чоловікові.

– Плакати ніхто не буде. Тільки май на увазі, зрадників не прощають. Зворотного шляху не буде!

Іван грюкнув вхідними дверима, і Наталя опустилася на підлогу, її душили сльози й образа, яка наростала з кожною хвилиною.

Двері відчинилися, Наталя з надією підняла очі, очікуючи побачити чоловіка, який одразу ж зрозумів усе і передумав. Але на підлогу полетіли ключі від квартири.

Це був справжній розрив їхніх стосунків.

Іван отримав корпоративну квартиру в центрі недалеко від офісу і пізнав усі принади холостяцького життя. Довго одному прожити не вийшло, і через якийсь час у його шикарній квартирі з'явилася красива жінка. Молода зовсім, нещодавно двадцять виповнилося, практично ровесниця доньки, зате яка красива. Фігура, а очі…

Але дама виявилася не такою простою, за свої гарні очі хотіла дорогі подарунки. Почалося все цілком пристойно – квіти, каблучки, а коли співмешканка попросила нову машину…

Де грошей стільки брати? Та й узагалі, машина – це не той подарунок, який варто дарувати співмешканці.

Він дружині-то машину не купував, хоч і прожили разом двадцять років. І всередині щось кольнуло, згадав про дружину колишню. Адже вона нічого не просила, нічого не хотіла, навпаки, тільки віддавала.

Хотів зателефонувати, але її телефон був вимкнений.

– Усе, мамо, досить ридати. У мене поживеш, – наполягала донька. – Пішов, скатертиною йому дорога. Не дуже й треба було. Ти ще молода, красива. Встигнеш побудувати своє особисте життя, заміж тебе ще видамо.

– Я не красива і товста, так чоловік сказав, він принизив мене, свою дружину, – не вгамовувалася Наталка.

Але доньці вдалося її витягнути з квартири і відвезти до себе.

Там Ніка взялася за маму, не даючи їй зануритися в депресію. Відвела її до косметолога, до масажистів, загалом, усіма салонами краси провела, і за два тижні Наталю було не впізнати.

Нова коротка стрижка, яскраві очі, манікюр і новий гардероб.

– Ось бачиш, зовсім не даремно ти відкладала гроші, стали в пригоді. Ти така гарна. Зустріла б на вулиці, не впізнала! – захоплювалася мамою Ніка.

Наталя сама це помітила за поглядами чоловіків, але нічого не відповіла. Їй було дуже боляче після такої зради чоловіка.

– Тетяно, проходь, тут я живу, – Іван привів до квартири нову дівчину, трохи старшу за попередню.

– Ну нічого так, – дівчина, навіть не знімаючи своїх босоніжок, пройшлася квартирою, розглядаючи меблі й обстановку.

– Тут потрібно поміняти меблі, туди треба телевізор повісити, а тут мені тренажер поставити.

Іван задоволено кивав, для такої – та що завгодно. Тут же було все вибрано і замовлено, розставлено по своїх місцях, залишалося тільки жити і насолоджуватися життям.

Тим паче заробітна плата дозволяла.

– Танюшо, я прийшов, – вони жили вже разом два тижні. – Що на вечерю?

– Нічого, – байдуже відповіла дівчина, читаючи щось у телефоні.

– Як це нічого? Я голодний! – Іван розлютився.

Він старається, гроші заробляє, а вона навіть не подумала про вечерю для коханого чоловіка! Квіти, які він приніс, тут же полетіли в смітник.

– Чого нервуєш? Часу зовсім не було, – байдуже промовила Танюша. – Подруг зустрічала, на тренування ходила. Замовляй щось собі.

– А ти мені тоді для чого? – не стримався Іван. – Я для тебе все роблю, а ти навіть не можеш купити пельменів і зварити їх!

– Я ж тобі не хатня робітниця, – зухвало відповіла Танюша і, не гаючи часу, залишила квартиру.

Іван недовго думаючи зібрав її речі – з такою він точно жити не буде.

Тим часом Наталка нещодавно почала працювати в страховій компанії. Офіс був маленький – лише один кабінет, де працювали три співробітниці, а керівник приїжджав раз на тиждень, щоб забрати документи і дати вказівки.

Закінчивши робочий день, Наталя склала папери, вимкнула комп’ютер і вийшла на вулицю. Легкий літній вітерець навіяв сумні спогади: сьогодні вони з Іваном мали летіти у відпустку, про яку мріяли багато років.

Сльози мимоволі з’явилися на очах, і вона ледь стримувала себе, щоб не заплакати.

– Наталю, добрий вечір! – почула вона знайомий голос за спиною і обернулася.

Позаду стояв її керівник, чоловік трохи молодший за неї, привітно усміхаючись.

– Вибачте, не став заходити в офіс, щоб уникнути зайвих розмов колег.

– Добрий вечір, щось трапилося? – напружено спитала Наталя.

– Ні, не хвилюйтеся. Просто захотів вас побачити та провести додому. Дозволите?

Вона ніяково кивнула. Їй було приємно, тож відмовлятися не мала наміру. Вони гуляли до пізнього вечора, і Наталя поділилася з Максимом своєю історією про колишнього чоловіка.

– А ви одружені? – раптом запитала вона, усвідомивши, що може заважати його особистому життю.

– Ні, – відповів Максим. – Колись був, але дружина залишила мене. Відправив її одну у відпустку, бо сам не міг, а вона не повернулася. Сказала, що зустріла кохання. Казала, що з ним – свято, а зі мною – рутина і сірість.

– У мене було так само. Я йому просто не підходила, була для нього нецікавою, – з гіркотою підсумувала Наталка.

Максим рішуче заперечив:

– Не кажіть так! Ви прекрасна жінка. Якщо ваш чоловік цього не розумів, то він просто сліпий.

– Колишній чоловік, – уточнила вона.

Зустрічі з Максимом стали регулярними. Він радував Наталю милими подарунками, запрошував у кафе і навіть познайомився з її дочкою. Ніка оцінила його по-доброму.

– Мамо, не вигадуй. Подивися, як він на тебе дивиться. Це доля!

Наталка слухала доньку, та сумніви її не полишали. Вона ще не відпустила минуле і часто згадувала Івана.

А Іван тим часом зовсім не шкодував про розрив із Танюшею. Лише на мить згадав, що Наталка так би не вчинила, але швидко відкинув ці думки.

Тим паче, що він вже придивився до третьої дівчини – Маріанни, власниці кав’ярні, розташованої на першому поверсі. Вона була красива, господарська, розумна. Жінка мріяла про сім’ю, тож незабаром вони почали жити разом.

Але через місяць, коли Маріанна в суботу о восьмій ранку розбудила Івана словами:

– Підйом! Нам час!

Його ентузіазм щодо цієї жінки почав зникати.

– Куди? Навіщо?

– У клініку на аналізи, потім у РАЦС, а потім знайомство з моїми батьками. Ми ж домовлялися!

Іван не пам’ятав ніяких домовленостей про дітей і весілля. Він не хотів дітей. Він хотів спокійного життя.

– Знаєш що? Шукай собі молодшого. А мене залиш у спокої!

Іван залишив клініку, розуміючи, що знову помилився. Він просто шукав Наталю в кожній жінці, але нікого, схожого на неї, не знаходив.

Нарешті він наважився і подзвонив дочці:

– Ніко, мама в тебе?

– Ні, – холодно відповіла вона. – А навіщо вона тобі?

– Треба з нею поговорити.

– Ти запізнився, тату. Мама вже не одна.

Іван довго стояв біля її квартири, доки Наталя не повернулася додому з Максимом. Вона зустріла його здивованим поглядом.

– Привіт, – сказав Іван, стискаючи букет її улюблених півоній. – Пам’ятаєш, як я зривав їх для тебе на чужих дачах? А ти раділа, мов дитина. Я тоді думав, що красивішої за тебе немає у світі.

– А тепер що?

– Наталю, прости мене. Я все усвідомив. Давай повернемося? Я зроблю все для тебе. У відпустку разом поїдемо, як ти завжди мріяла. Може, навіть сина народимо.

Наталя уважно подивилася на нього. Якби він прийшов раніше, вона пробачила б. Але тепер щось змінилося.

– Іване, ти зрадив нашу сім’ю. А ми ж вінчалися. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Хочеш нове весілля?

– Ні. Ти зрадник, а зрадників не прощають.

Вона пройшла повз нього, навіть не глянувши в очі. Але, вже біля дверей, зупинилася:

– Іване...

– Ти передумала?! – з надією запитав він.

– Ні. Просто не забувай про доньку.

Іван отримав своє – залишився сам.