Про це має знати і побачити весь світ! Мама і 7-ми річний синочок… Вони просто приїхали у вінницьку клініку… ФОТО

Їх УБИЛА росія: Мама і синочок…

Вони просто приїхали у вінницьку клініку, а російські zвірі їх там убили…

Лікар-стоматолог Вікторія Рекута і 7-річний Максимко Жарій з села Мала Мочулка на Вінничині загинули в діагностичному центрі «Нейромед», який 14 липня російські мраzоти обстріляли ракетами.

Мої співчуття рідним…

На зображенні може бути: 2 людини, дитина, довге волосся, люди стоять, повітряна кулька та на відкритому повітрі

Можливо, це великий план 1 особа, дитина, стоїть та у приміщенні

На зображенні може бути: 1 особа, дитина, стоїть та у приміщенні

Надія Дзьобко

Страшна звістка сколихнула всіх жителів нашої громади…14 липня загинула жителька с.М.Мочулка,лікар-стоматолог нашої лікарні ВІКТОРІЯ АНАТОЛІЄВНА РЕКУТА та її синочок МАКСИМ.На час ракетного обстрілу,який завдали нелюди,рашисти по клініці ,,Нейромед”,Віка з сином Максимом на той час були в цій клініці.Рашисти забрали життя прекрасного лікаря,чудової матері,прекрасної людини та ї сина Максима.

В це не можливо повірити,але сталось непоправне.

Важко знайти слова,які б змогли зменшити біль,коли втрачаєш рідних людей,які віддавали свою любов,підтримували та завжди знаходились поруч.

Вічна пам”ять Вікторії та її синочку Максимку.

Рідним здоров”я та терпіння перенести втрату дорогих Вам людей.

Сьогодні тіла Вікторії та її синочка Максима привезуть до рідної домівки в с.М.Мочулка.

Співчуття рідним виносять:Друзі,рідні,знайомі,сусіди та жителі Теплицької ТГ.

Alina Bodnar

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Ми за грошима!

"– Ми за грошима! – оголосила мама Віктора. – За якими? – Як за якими? Які ми вам на весілля давали! Вам же дарували! Ось і поверніть борги! – не зважаючи на невістки, жінка пройшла до кімнати, звідки вийшов Віктор з уже готовою пачкою грошей. – Та годі тобі! Ну чого ти? Ну, з ким не буває? – Віктор винно дивився на Олену. – Це було лише один раз! Обіцяю, ніколи більше цього не повториться! Дівчина байдуже дивилася убік. Ну, не могла вона пробачити таке! З Віктором вони зустрічалися рік. Їх називали найкрасивішою та закоханою парою. З першого дня вони були разом. Буквально за тиждень Віктор переїхав до неї жити. Олена жила в квартирі, що дісталася їй у спадок від тітки. У тітки не було дітей, тому свою квартиру у Києві заповідала племінниці – дочці брата. Такий розкішний подарунок виявився дуже доречним. Олена закінчила школу і примудрилася вступити на “бюджет” до одного з київських інститутів. Віктор навчався у тому ж інституті, що й Оксана, лише на платному відділен...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі