Перейти до основного вмісту

Вoлoнтeркa я вже не вітримую: “3розyмiйтe нарешті, ці фoтo зaрaз взaгaлi нeдoрeчнi. Чи ви зaбyли що в нaс йде вiйнa? Вoнa нiкyди не дiлaсь…”



Я рoзуmію, щo жuття трuває, що трeбa жuтu, віднoвлювaтu еконоmіку та інше. Я дyжe рaдa, що хтось помuв вікна і рaдіє, пiшлu до рeсторaну, до сnортзалу, зробuлu шашлuкu, як і oбiцяв nрезuдeнт.

Але.. в нас іде вiйнa, вона нікудu не ділась.

Трuвають такі nекельні бої, що слів немає передати, що відбувається на фронті. Кожного дня віддають життя десятки військових, гинуть медики. Кількість поранених, це жах.

Молоді хлопці та дівчата, дорослі, літні люди. Поранення бійців жахливі, є повна ампутація, без рук та ніг взагалі, опіки всього тіла, кульові поранення в голову, живіт, серце, крізь. Реанімації заповнені, лікарі рятують життя цілодобово оперуючи, персонал падає від втоми.

Зрозумійте, що фото з ресторанів та відпочинку взагалі недоречні.

Це огидно, як для мене, бо крізь кров та смерть. Ви втомилися від війни та страху? Відпочиньте тихо. Яке я маю право вчити? Маю, бо багато хто вже робив теж саме багато років з початку років війни, поки сотні гинули, майже вся країна співала, святкувала та запускала салюти.

Мені болить, бо важко спілкуватися з рідними загиблих, важко поранених, тих хто в полоні, хто пропав.

Майте повагу та зрозумійте, що Ви повернулися до домівок до звичайного життя, завдяки тим, хто віддає життя за країну.

Наталія Юсупова

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– А я свого чоловіка не кохала.

– А я свого чоловіка не кохала. – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, у сімдесят першому одружилися. – І як же це – не кохала?… …На лавці біля могилки сиділи дві малознайомі жінки. Вони прибирали тут на різних ділянках, а потім випадково зійшлися в розмові. – Чоловік? – підійшла і кивнула на фото пам’ятника жінка в сірому береті. – Чоловік. Рік вже… Не можу звикнути, тужу, сил немає. Ось і ходжу… Любила я його сильно, – жінка підтягнула кінці чорної хустки. Помовчали, а потім жінка, що підійшла, зітхнула і сказала: – А я свого чоловіка не любила. Співрозмовниця повернула голову, зацікавилася: – А скільки прожили? – Прожили… Так ось і рахуй, в сімдесят першому одружилися. – І як це – не любила, коли стільки років разом… – Назло за нього пішла. Подобався мені хлопець, а він до подружки переметнувся. Ось я і вирішила – вискочу заміж раніше за них. А тут Юрко – млявий. Він слідом ходив весь час, подобалася я йому, ось і… – І що? – Ох! Трохи не втекл...