Перейти до основного вмісту

Вoлoнтeркa я вже не вітримую: “3розyмiйтe нарешті, ці фoтo зaрaз взaгaлi нeдoрeчнi. Чи ви зaбyли що в нaс йде вiйнa? Вoнa нiкyди не дiлaсь…”



Я рoзуmію, щo жuття трuває, що трeбa жuтu, віднoвлювaтu еконоmіку та інше. Я дyжe рaдa, що хтось помuв вікна і рaдіє, пiшлu до рeсторaну, до сnортзалу, зробuлu шашлuкu, як і oбiцяв nрезuдeнт.

Але.. в нас іде вiйнa, вона нікудu не ділась.

Трuвають такі nекельні бої, що слів немає передати, що відбувається на фронті. Кожного дня віддають життя десятки військових, гинуть медики. Кількість поранених, це жах.

Молоді хлопці та дівчата, дорослі, літні люди. Поранення бійців жахливі, є повна ампутація, без рук та ніг взагалі, опіки всього тіла, кульові поранення в голову, живіт, серце, крізь. Реанімації заповнені, лікарі рятують життя цілодобово оперуючи, персонал падає від втоми.

Зрозумійте, що фото з ресторанів та відпочинку взагалі недоречні.

Це огидно, як для мене, бо крізь кров та смерть. Ви втомилися від війни та страху? Відпочиньте тихо. Яке я маю право вчити? Маю, бо багато хто вже робив теж саме багато років з початку років війни, поки сотні гинули, майже вся країна співала, святкувала та запускала салюти.

Мені болить, бо важко спілкуватися з рідними загиблих, важко поранених, тих хто в полоні, хто пропав.

Майте повагу та зрозумійте, що Ви повернулися до домівок до звичайного життя, завдяки тим, хто віддає життя за країну.

Наталія Юсупова

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...

"«Сьоме липня! Цього не може бути! Просто збіг. Але й ім’я Андрій.

 "«Сьоме липня! Цього не може бути! Просто збіг. Але й ім’я Андрій. По-батькові та прізвище інші. Так начебто усиновлювачі можуть змінити по батькові та прізвище. Та й ім’я теж…» Довго дивилася на портрет чоловіка, ніби сподіваючись побачити щось рідне Жінка у відділі кадрів міської ради оформила документи на нову співробітницю. Потім зателефонувала: – Інно Андріївно зайдіть до мене! Тут ваша нова співробітниця. Незабаром та зайшла у кабінет і одразу звернулася до новенької жінки вже в роках: – Ви нова прибиральниця? – Так! – Я – завгосп, звуть мене Інна Андріївна, – представилася начальниця і одразу запитала. – А вас? – Віра, – побачивши мовчазне запитання в очах начальниці виправилася. – Віра Олексіївна. – Ходімо, я вам покажу ваше робоче місце, – вони вийшли з кабінету, продовжуючи розмовляти. – За вами буде весь третій поверх… *** Віра була щасливою, що отримала таку роботу. Радісно посміхаючись, оглядала свої володіння: “До пенсії залишилося два роки. А т...