Перейти до основного вмісту

Люди, зупинітьcя і не вимітaйтe з мaгaзинiв вcю сiль, щoйнo повідoмили, що з дня на день в Україні на Львівщині сoлeвaрня збільшить oбсяги виробництва – вистaчить всім



Вже невдовзі солі вистачить всім. Не варто вимітати полиці магазинів та супермаркетів в надії зробити місячні чи навіть річні запаси. Влада звернулася до українців з хорошою звісткою

Вже ні для кого не секрет , що із зупинкою виробництва найбільшого в Європі заводу з виробництва солі “Артемсіль” в Україні виник ажіотаж і дефіцит цього товару.

Але вже сьоодні стало відомо, що дрогобицька солеварня, яка залишилась фактично єдиним в Україні виробником солі, працює на повну потужність. Найближчим часом завод планує збільшити виробництво на 20 тонн, проте це не зможе задовільнити попит навіть Львівської області.

Заступник директора Дрогобицької солеварні Ігор Нащочич розповів, що минулого тижня на заводі поставили додаткову панву (ванну для виварювання солі), її зараз випробовують, це має збільшити обсяги виробництва солі. Якщо раніше підприємство місячно виробляло 31-32 тонни, то тепер очікує отримувати до 53-55 тонн.

Це максимально, що наразі може випускати солеварня, хоча запит на її продукцію є значно більший. Для збільшення кількості виробництва солі завод потрібно модернізувати на всіх етапах. Оскільки солеварня є державним підприємством, тому фінансувати її модернізацію має держава.

“В нас нема таких потужностей. Можемо взяти 50 кубів соленої ропи на день, не більше. Щоб збільшити виробництво, треба проводити газ, ставити великі ванни 10х12 м, сушильний барабан, транспортери. Це дуже великі кошти”, – каже в.о. директора солеварні.

Спосіб виробництва солі у Дрогобичі відрізняється від традиційного видобутку, як це було у Соледарі. Тут з надр викачують соляну ропу, далі її виварюють на дровах у спеціальних ваннах – панвах. Цей виробничий процес складніший і дорожчий. Тому і вартість дрогобицької солі майже вдвічі перевищувала ціну товару “Артемсолі”.

Проте від початку війни попит на продукцію Дрогобицької солеварні значно перевищує промислові потужності заводу. Зараз її закупляють великі торгівельні мережі Львівщини – “Арсен”, “Рукавичка” і “Сільпо”. Заступник директора зазначає: все, що зробили – одразу на наступний день віддали. Весь товар розподілений наперед.

Софія Канцедал, яка допомагала заводу з промоцією, наголошує на тому, що раніше Дрогобицька солеварня позиціонувала себе як виробник крафтового товару. До війни її купували ресторани з Києва, Харкова, Львова.

“Замовляли ресторани, які розумілися на тому, якою має бути сіль. Казали, що вона ідентична, а може й краща, ніж імпортна мальдон, що втричі дорожча”, – каже Софія Канцедал.

Директор солеварні Олег Петренко, коли очолив підприємство, паралельно з виробництвом анонсував розвиток туристичного напрямку і торік вдалося реалізувати кілька грантів для туристичного ознакування і мощення території для екскурсій. Крім економічної вигоди, підприємство має ще й історичну цінність. Адже це найстаріше підприємство Європи, яке працює без зупинок виробництва від XIV століття за давньою технологією – виварюванням з природної ропи.


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

Ми за грошима!

 "– Ми за грошима! – оголосила мама Віктора. – За якими? – Як за якими? Які ми вам на весілля давали! Вам же дарували! Ось і поверніть борги! – не зважаючи на невістки, жінка пройшла до кімнати, звідки вийшов Віктор з уже готовою пачкою грошей. – Та годі тобі! Ну чого ти? Ну, з ким не буває? – Віктор винно дивився на Олену. – Це було лише один раз! Обіцяю, ніколи більше цього не повториться! Дівчина байдуже дивилася убік. Ну, не могла вона пробачити таке! З Віктором вони зустрічалися рік. Їх називали найкрасивішою та закоханою парою. З першого дня вони були разом. Буквально за тиждень Віктор переїхав до неї жити. Олена жила в квартирі, що дісталася їй у спадок від тітки. У тітки не було дітей, тому свою квартиру у Києві заповідала племінниці – дочці брата. Такий розкішний подарунок виявився дуже доречним. Олена закінчила школу і примудрилася вступити на “бюджет” до одного з київських інститутів. Віктор навчався у тому ж інституті, що й Оксана, лише на платному відділен...

Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець.

"– Слухай мене уважно, – вів далі співмешканець. – Або твоя дочка віддає мені машину, або хай з’їжджає! Я не житиму в будинку, де мене не шанують! – А куди ж вона подінеться? – Не твоя проблема! Доросла вже. Час самостійною ставати… Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину. – Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом? Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати. – Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра. – Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі? Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вон...