Історії Серця

Сьогодні на картку переказали зарплату, сімнадцять тисяч. Анна йшла додому в гарному настрої: «Зазвичай виходить менше, а цього місяця, разом з авансом, вийшло більше тридцяти. Ще начальник дві тисяч премії виписав. Так я в кінці місяця два дні по дві зміни відпрацювала, — мимоволі подивилася на свої руки. — Які страшні! Чавун в’ївся, вже не відмиєш. У всіх жінок у сорок манікюр на пальцях, а у мене лише порізи. Так все життя свердлильницею і пропрацюю. Що поробиш? Дочку треба піднімати. Вона перший курс інституту вже закінчила. Іншою доріжкою в житті піде. Буде у відділі працювати. Заміж вийде. Я все життя без чоловіка прожила. Так нехай хоч дочка щаслива буде». Накупивши в магазині продуктів, повернулася додому. Дочка щось готувала на кухні. — Нам сьогодні гроші на картку переказали! — радісно повідомила мати. — Добре, — буркнула дочка у відповідь. — Василина, ти що така похмура? — Нічого. Сідай їсти! — На, наріж шинку і сир! Хоч поїмо нормально, — Анна почала в...

Світло горіло у всій квартирі. Телевізори теж були увімкнені і в обох кімнатах, і на кухні. Віра Матвіївна завжди так робила вечорами. Тоді їй відразу здавалося, що вона вдома не одна. Тим більше, що останній місяць року зазвичай найпохмуріший і найтемніший. Можна весь день світло не вимикати. Цей місяць вона особливо не любила, у Віри Матвіївни були на це свої причини. Дзвінок у двері пролунав несподівано. Жінка підійшла і відкрила, навіть не питаючи, хто там. Була впевнена, що це сусідка, бо до неї більше ніхто і не заходить. Та й взагалі боятися їй у її шістдесят один вже нічого. Багатств вона не нажила, все життя на швейній фабриці працювала і відкласти майже нічого не вдалося. А вік у Віри Матвіївни вже такий, що на неї навіть безхатьки уваги не звертають, коли вона сміття виносить. Та й видно знають, що в її смітті нічого цікавого не знайти… Вона радісно відчинила двері, думаючи, що хоч з Валентиною трохи поговорить. Але там стояв абсолютно їй незнайомий чоловік з...

— Толя, а ти пам’ятаєш, що наступних вихідних до нас твій брат з дружиною приїде? — Та годі! — Що «та годі», ти що, забув? Твій брат Генка з Жанною приїдуть. Вони ж зазвичай щороку до нас на дачу приїжджають на Трійцю. — От халепа! Та я пам’ятав, що на Трійцю. Але не подумав, що він вже ось зараз буде. Наша Катька вчора дзвонила, вони дітей у табір відправляють на море. Поїздом з вожатими, в ніч на неділю. Катька з Єгором хочуть у п’ятницю до нас приїхати. Шашлики посмажити, покупатися. А ввечері в суботу вони поїдуть дітей проводжати. Адже від нас до вокзалу ближче. — Ну і добре, Катя з Єгором з дядьком Геною поспілкуються, вони давно не бачилися, що тут поганого? — Ну ти ж знаєш, Іра, не люблю я, коли народу в будинку багато. — Толя, ну це ж твій брат. Він до нас один раз на рік приїжджає. — Один раз, та на три дні, Іра. Ти ж пам’ятаєш, як це минулого року було? — Краще й не згадуй! Ну кажуть, що двічі в одну воронку не потрапляє. Думаю, цього разу все буде норм...

— Діма, я більше не буду прибирати у твоєї мами! – рішуче сказала Аня чоловікові. — М-м, а що так? Ні, я не наполягаю, просто цікаво. — Вона поводиться по-хамськи, грубіянить мені, ніби вона королева, а я її служниця. Я ще готова терпіти таке від реальних клієнтів, але від неї не збираюся! Даремно ти їй реальні розцінки не назвав. Краще б вона не думала, що мені за клінінг чотириста гривень платять… …— Віолетта В’ячеславівна, ми ж за тим і подарували вам цей пилосос, щоб я могла свій не возити з собою! — обурено сказала Аня, дивлячись на незадоволену свекруху. — Ну, мій — це мій. Ти ж сюди, як на роботу ходиш! До інших клієнтів ти ж береш з собою весь інвентар. Чим я гірша? – Віолетта В’ячеславівна, я у вас не працюю. За роботу мені гроші платять, а у вас все на добрих засадах… – І не соромно тобі? Чотириста гривень свекрусі затиснула? – Я не затискала, я у вас вже другий місяць прибираю раз на тиждень, Віолетта В’ячеславівна, якщо ви не забули! — І я тобі за це дуже ...

– Нам потрібно поговорити! – через тиждень після приїзду дружини заявив чоловік. – Чому так серйозно? – здивувалася Алінка і пожартувала: – Невже хочеш розлучитися? – Спочатку хочу з’ясувати, де ти була! – не сприйняв жарту чоловік. – Ходила з Ларкою в торговий центр! – знизала плечима дружина. – Ні, я хотів запитати – куди ти нещодавно їздила?… … Вони познайомилися випадково в кафе: імпозантний сивий чоловік з незвичайним ім’ям Арнольд звернув увагу на ніжну красуню, яка чомусь нудьгувала на самоті. І все пішло за класикою: «Найбільше на світі я люблю пиріг з яблуками, статних чоловіків і ім’я А…!» Красива двадцятидворічна Алінка клюнула на Арнольда. До свого віку вона вже встигла вийти заміж і розлучитися: все це відразу розповіла дівчина кавалеру, який запросив її на «медляк». Що, мабуть, давало йому зелене світло: “бачиш — я абсолютно вільна!” І у неї вже була дворічна донька Ларка: зараз з нею залишилася мама, яка приїхала погостювати із Вінниці і відпустила донь...

— У тебе є дочка. Їй сім років. Кирило ледь не випустив телефон з рук. Голос Тані — після восьми років мовчання. — Таня? Це ти? — Так. Нам потрібно зустрітися. Терміново. — Але… яка дочка? Про що ти? — Приїжджай в кафе на Центральну. Через годину. Я все поясню. Гудки. Кирило стояв посеред офісу, наче грім його вразив. Дочка? Від Тані? Але вони розлучилися вісім років тому! Зателефонував додому — сказав, що затримається на роботі. Іра звично невдоволено буркнула щось про вечерю. Тимофій, напевно, знову сидить за комп’ютером. П’ятнадцять років хлопцеві, а цікавлять тільки ігри. У кафе Таня сиділа біля вікна. Схудла сильно. Під очима кола. Хустка на голові. — Привіт, Кирило. — Привіт. Ти… що з тобою? — Рак. Четверта стадія. Жити залишилося місяця два, може, три. Кирило сів навпроти. У горлі ком. — Господи, Таня… — Не треба жалю. Я не для цього покликала тебе. У мене дочка. Кіра. Твоя дочка. — Як моя? Ми ж… ми захищалися! — Не завжди це працює. Дізналася п...

— Льоша, ти сьогодні брав мою картку? — запитала Марина, заходячи на кухню, де чоловік ліниво гортав новини на планшеті. Олексій підвів очі з легким роздратуванням. Тільки встиг влаштуватися з чашкою кави, як уже починаються питання. — Так брав, ти ж сама дала її вранці, — він знизав плечима і знову втупився в екран. — На продукти. Марина поклала сумку на стілець і дістала телефон. Її обличчя напружилося, між бровами з’явилася глибока зморшка. — І багато накупив? — холодно запитала вона. Олексій знову відірвався від планшета. — Як завжди, за списком: хліб, молоко, сир, овочі для салату. — Він кивнув на холодильник. — Все там. Марина відкрила банківський додаток і відразу повернула екран до нього. — А це що? Тринадцять тисяч, зняті через банкомат. Теж на продукти? Олексій завмер. Його погляд спрямувався на екран телефону, а потім убік. Він повільно поставив кухоль на стіл і випростався. — Слухай, я не знаю, про що йдеться. Може, тобі прийшло якесь помилкове повідомленн...

— Мамо, можна увійти? — Ігор стояв на порозі з двома валізами. Посміхався винувато, як у дитинстві, коли приходив додому з двійкою. Галина Петрівна остовпіла. Рік не бачила сина. Дзвонив раз на місяць — «як справи, мамо, вибач, ніколи». На день народження — букет від кур’єра, найдешевший. — Ігорю? Ти чого тут? — Олена вигнала. Квартира її виявилася. До шлюбу купувала. Сорок років чоловікові, а стоїть як побитий пес. — Заходь, — Галина Петрівна відступила вбік. Ігор затягнув валізи. Озирнувся. — Нічого не змінилося. — А що має змінитися? — Не знаю. Думав, ремонт зробите. — На які гроші? Пенсія у нас з батьком мінімальна. — А, ну так. Пішов у свою кімнату. Колишню свою — тепер там стояла швейна машинка, Галина Петрівна підробляла шиттям. — Мамо, а мої речі де? — На антресолях. П’ятнадцять років там лежать. — Дістану потім. Можна я тут поживу? Тимчасово! — Живи. Що ще скажеш? Син все-таки. Рідний. Єдиний. Перший тиждень Ігор облаштовувався. Розклав речі...