Анна Сергіївна, документи готові.

— Анна Сергіївна, документи готові. Хто буде супроводжувати вас додому? — медсестра уважно подивилася на тендітну жінку, чиє бліде обличчя обрамляли тіні під очима.

— Я… сама впораюся, — відповіла Анна, намагаючись надати голосу впевненості.

Медпрацівниця стурбовано окинула поглядом її фігуру. Тиждень після складних пологів, а поруч — порожнеча.

Чоловік так і не з’явився жодного разу. Лише короткий дзвінок: «Не витрачай час на мене».

Анна дбайливо взяла Лізоньку на руки, влаштувавши крихітку в зігнутому лікті. З другою дитиною — Дмитриком — допомогла медсестра.

Два маленьких згортка, дві нові людини, за яких вона тепер несе повну відповідальність. Сумка лягла через плече, а пакет з пелюшками довелося затиснути в правому лікті.

— Впевнені, що зможете донести? — медсестра все ще вагалася. — Може, викликати машину?

— Не потрібно, до автобусної зупинки недалеко.

Недалеко. Всього кілометр по лютневій засніженій дорозі, з двома новонародженими і швами, які нили при кожному кроці.

Але просити допомоги було нікого. А коштів на таксі… Ледь вистачить на молоко і хліб до кінця місяця.

Кроки були маленькими, обережними. Вітер кидав в обличчя колючі сніжинки, пакет відтягував руку, спина нила.

Однак крізь тонкі конверти вона відчувала тепло своїх дітей. Воно зігрівало краще за будь-який одяг.

На зупинці довелося чекати. Перехожі поспішали повз, ховаючись від вітру. Ніхто не запропонував допомогу, лише кидали зацікавлені погляди — молода жінка, одна, з двома немовлятами.

Коли під’їхав автобус, літня пасажирка допомогла їй піднятися, поступившись місцем.

— До чоловіка їдете? — запитала жінка.

— Так, — збрехала Анна, опустивши очі.

У глибині душі вона сподівалася, що Іван просто злякався. Що, побачивши своїх дітей, він усвідомить свою помилку. Прийме їх, полюбить.

Адже вони говорили про це, будували плани. Два роки тому, коли він зробив пропозицію, він сам заговорив про дітей: «Хочу сина і дочку, точні копії тебе».

Доля виявилася прихильною — подарувала обох відразу.

Будинок зустрів її гучною тишею і затхлим повітрям. Немитий посуд у раковині, недопалки в банці на столі, порожні пляшки.

Вона акуратно поклала малюків на диван, поклавши під них чистий рушник. Відкрила вікно, пропускаючи свіже повітря, скривилася від болю внизу живота.

— Ваня? — покликала вона. — Ми вдома.

Зі спальні почувся шурхіт. Іван вийшов, зав’язуючи халат. Його погляд пробіг по дітях, сумках, Анні — байдужий, холодний. Ніби перед ним були чужі люди.

— Галасливі, — кинув він, кивнувши на сплячих двійнят. — Напевно, всю ніч кричали?

— Вони хороші, — вона зробила крок вперед, прагнучи знайти хоч краплю тепла. — Майже не плачуть. Діма тільки, коли голодний, а Ліза завжди тиха. Подивись, вони такі красиві…

Іван відсторонився. У його очах промайнуло щось схоже на відразу або страх.

— Знаєш, я подумав… — почав він, потираючи шию. — Мені це не підходить.

— Що? — Анна завмерла, не розуміючи.

— Діти, пелюшки, постійні крики. Я не готовий.

Анна дивилася на нього, приголомшена. Як можна бути не готовим до власних дітей? Дев’ять місяців. Дев’ять довгих місяців він знав, що вони з’являться.

— Але ти ж сам хотів…

— Хотів, передумав, — знизав плечима він, немов мова йшла про покупку нового телефону. — Я ще молодий. Хочу жити своїм життям, а не возитися з памперсами.

Він пройшов повз, дістаючи з шафи спортивну сумку. Почав накидати речі — футболки, джинси, без особливого порядку.

— Ти… йдеш? — її голос став далеким, чужим.

— Йду, — кивнув він, навіть не дивлячись на неї. — Поживу поки у Сергія, потім вирішу з орендою.

— А ми? — Анна не могла повірити почутому.

Іван закрив сумку, нарешті звернув на неї увагу — роздратовано, ніби вона задала дурне питання на важливій нараді.

— Ти залишишся тут. Будинок оформлений на тебе, до матері не лізу. Аліменти платити не буду — сама вирішила народжувати, сама і справляйся.

Він підійшов до дивана, де спали діти. Діма відкрив очі — такі ж темні, як у батька. Малюк не плакав, просто дивився на людину, яка дала йому життя і зараз відмовлялася від нього.

— Мені вони не потрібні, — процідив Іван, відвертаючись. — Я відмовляюся від цієї ролі.

Він плюнув прямо на підлогу, поруч з диваном. Підхопив сумку, куртку і вийшов, голосно грюкнувши дверима.

Скло затремтіло, і Ліза тихо заплакала, немов розуміючи, що сталося.

Анна повільно опустилася на підлогу. У грудях ніби розкрилася безодня, куди провалювалися всі емоції, крім оглушливого страху.

Вона залишилася одна. З двома дітьми в будинку з пічним опаленням, мінімальними декретними виплатами.

Ліза плакала все голосніше. Діма підхопив — два голоси, що зливалися в один відчайдушний поклик.

Немов прокинувшись від кошмару, Анна підповзла до дивана, взяла їх обох, притиснула до себе. Їхні маленькі тіла, їхня довірлива безпорадність стали єдиною реальністю.

— Тихіше, мої хороші, — прошепотіла вона, колихаючи їх. — Ми впораємося. Я ніколи вас не покину.

За вікном вітер гнав снігові вихори, сонце опускалося за горизонт. Перша ніч з багатьох, яку їм належало пережити втрьох. Без нього. Без того, хто міг би розділити цей тягар.

Коли годинник показав третю годину ночі, Діма нарешті заснув. Ліза задрімала раніше, наївшись і зігрівшись.

Анна поклала їх в імпровізовану колиску — великий картонний ящик з-під мікрохвильовки, вистелений вовняною ковдрою. Піч майже охолола, потрібно було додати дров, але сил піднятися вже не було.

— Виживемо, — прошепотіла вона в темряву, немов вимовляючи заклинання. — Обов’язково виживемо.

Ця фраза стала її мантрою на наступні роки…

 

…— Бабуся Клава, Дімка зовсім не хоче їсти кашу! — п’ятирічна Ліза вбігла у двір, косички весело підстрибували на ходу. — Каже, вона гірка!

— Та не гірка вона, — старенька поправила хустку, витерла руки об фартух. — Це гречана крупа, дитинко, вона така і має бути. А де твій братик?

— У сараї сидить, образився, — повідомила Ліза, хитаючи головою.

Клавдія Петрівна зітхнула. Анна поїхала на нічну зміну на ферму — заміняла доярку, яка захворіла. Діти залишилися у сусідки, яка за три роки стала для них другою матір’ю.

Спочатку село засуджувало: мовляв, не змогла утримати чоловіка, зганьбила сім’ю. Потім прийняли — працьовита, ніколи не скаржиться, виховує дітей у чистоті та порядку.

— Ходімо, поговоримо з нашим упертим, — запропонувала Клавдія Петрівна, беручи Лізу за руку.

Діма сидів на перевернутому відрі, зосереджено колупаючи землю палицею. Худенький, пострижений практично налисо — після випадку з вошами в дитячому садку. У Лізи збереглися косички — плакала три дні, коли мама спробувала їх зстригти.

— Чому ти, молодий чоловіче, сестру одну снідати залишив? — почала старенька, сідаючи поруч.

— Ця каша противна, — буркнув хлопчик. — Гірка.

— А чи знаєш ти, чого хоче твоя мама? — Клавдія Петрівна м’яко провела рукою по його голові. — Щоб ви росли здоровими. Вона на фермі з коровами розмовляє, молоко добуває, гроші заробляє, щоб вам була їжа. А ти носом крутиш.

Хлопчик підвів на неї погляд, зітхнув і підвівся.

— Гаразд, з’їм. Тільки з хлібом можна?

— Звичайно, з хлібом, маслом і солодким чаєм, — погодилася Клавдія Петрівна.

Пізно ввечері Анна повернулася — втомлена, з почервонілими від безсоння очима, але з посмішкою.

У полотняній сумці — бідон молока, буханець хліба, пакет з цукерками.

— Мамо! — діти кинулися до неї, повисли на руках.

— Мої сонечки, — вона присіла, міцно обійняла обох. — Як без мене тут було?

Ліза говорила без угаву: про кішку, яка принесла кошенят, про нову сукню, яку бабуся Клава пошила зі своєї старої, про те, як Діма не хотів їсти кашу, але потім все-таки з’їв.

— А скоро в саду свято, — закінчила вона, перевівши дух. — Для тат і мам.

Анна завмерла, дивлячись на дочку. Та дивилася невинно, не розуміючи, який біль щойно заподіяла.

— Треба покликати тата, — раптом додав Діма. — Як у всіх.

Анна повільно видихнула, відчуваючи, як стискається горло. Ось він — момент, якого вона боялася. Діти підросли і почали задавати питання.

— У вас немає тата, — сказала вона тихо.

— Чому? — здивувалася Ліза, нахиливши голову. — У Сашка є тато, у Маринки є, навіть у Кольки кульгавого, який усіх б’є, є. Чому у нас немає?

— Ваш тато… — Анна говорила тихо, але впевнено. — Він пішов, коли ви з’явилися на світ. Не захотів бути частиною нашого життя.

— Значить, він нас не любить? — Дімини очі наповнилися сльозами.

— Я не знаю, синку, — вона ласкаво провела долонею по його коротко стриженій голові. — Але я люблю вас. За обох батьків.

Тієї ночі діти вперше плакали не від голоду чи болю, а від усвідомлення того, що чогось важливого в їхньому житті немає.

Анна влаштувалася між ними, обіймаючи обох, і почала розповідати казки — не про принців і королівства, а про маленьких лісових мешканців, які були щасливі навіть без батька, тому що у них була турботлива мама-зайчиха…

 

…— Як це «відмовляємо»? — голос Анни тремтів від обурення, руки були так міцно стиснуті в кулаки, що побіліли кісточки.

Алла Вікторівна, повна жінка з яскраво-рудим волоссям, нервово перебирала документи.

— Анна Сергіївна, розумієте, місць у літньому таборі обмежена кількість. Пріоритет надається тим, хто дійсно цього потребує.

— Ми якраз такі! Я одна їх піднімаю!

— Формально ж ви працюєте відразу на двох роботах. Ваш дохід вище прожиткового мінімуму.

— А що мені робити? — вигукнула Анна. — Припинити працювати? На одну зарплату трьох не прогодуєш!

Завідуюча зітхнула, зняла окуляри.

— Анна, я співчуваю. Чесно. Але рішення приймає комісія, а не особисто я. Є сім’ї, які перебувають у ще гірших умовах. З багатодітними дітьми, з інвалідами…

— У нас батько покинув дітей. Ні копійки аліментів. Я працюю як проклята, щоб вони хоча б їли! — Анна відчувала, як ком підкочується до горла.

Алла Вікторівна замовкла, потім підійшла до шафи і дістала папку.

— Є інший варіант, — тихо промовила вона. — Путівки для дітей з неповних сімей, де один з батьків буде працювати в таборі. Нам якраз потрібні помічники на кухні.

— Я готова, — швидко відповіла Анна. — До будь-якої роботи.

— Відпустка формально — відпочинок з дітьми, а фактично — робота, — попередила завідуюча. — Буде непросто.

— Впораюся. Візьму відпустку саме на ці дні.

Саме так Діма і Ліза вперше побачили море — завдяки соціальній путівці, поки їхня мати мила посуд і чистила овочі в піонерському таборі «Чорна перлина».

Це було того варте — вони повернулися зміцнілими, засмаглими. Діма виріс на п’ять сантиметрів, Ліза навчилася плавати. Головне — більше не задавали питань про батька…

 

…— Колька, ти зовсім без мізків? — Ліза встала між шестикласником і своїм братом, широко розставивши ноги. — Торкнешся до нього ще раз — отримаєш!

Микола, довготелесий хлопець з почервонілим обличчям, оскалився.

— Що, Дмитро, за спідницею сестри ховаєшся? Мамин синочок!

— Відчепися від нього, — Ліза стиснула кулаки.

Діма мовчав, втупивши погляд у землю. На обличчі красувався синець, що набирав сили, губа кровоточила. У десять років він все ще був найменшим у класі — худий, нервовий, завжди з книжкою.

— Безбатьківщина, — Микола сплюнув собі під ноги. — І самі такі ж — ні папки, ні мізків.

Рука Лізи сама собою метнулася вперед, врізавшись в його щоку з такою силою, що той відсахнувся.

Мить він розгублено кліпав очима, потім спробував замахнутися, але не встиг — Діма рвонув вперед, немов маленький торпедоносець, і врізався йому в живіт.

Микола охнув, зігнувшись. Двійнята, не домовляючись, помчали геть. Зупинилися тільки біля старої водокачки, важко дихаючи, з палаючими щоками.

— Навіщо ти поліз? — повернулася Ліза до брата.

— Хотів захистити тебе, — пробурмотів Діма, витираючи кров з щоки. — Через мене все.

— Ти дурень, — пирхнула Ліза, дістаючи хустку і змочуючи її водою з колонки. — На, приклади до губи.

Вони сиділи мовчки на іржавій трубі. Вечір опускався, десь у селі корови поверталися з випасу.

— Мама дізнається, розсердиться, — порушив мовчання хлопець. — Завдасть нам.

— Не розсердиться, — похитала головою Ліза. — Вона зрозуміє. Вона завжди все розуміє.

Анна дійсно зустріла їх спокійно. Обробила розбиту губу сина, приклала холодний рушник до синця. Вислухала плутану розповідь Лізи. А потім сказала:

— Я вами пишаюся. Ви захищали одне одного.

— Але битися не можна, — невпевнено зауважив Діма.

— Так, битися не можна, — погодилася Анна. — Але дозволяти ображати тих, кого любиш, теж не можна.

Вона обійняла їх — вже не малюків, а підлітків на порозі нового життя. Її надія, її сенс, її серце, розділене на дві частини.

— Мамо, а тато справді був поганою людиною? — раптово запитав син.

Анна здригнулася. Вони давно не говорили про нього. Його образ став тьмяніти, ставати тінню в кутку пам’яті.

— Ні, — повільно відповіла вона. — Не поганою. Просто слабкою. Він злякався відповідальності.

— А де він зараз? — Ліза підняла на неї очі.

— Не знаю, люба. Десь у місті, можливо. Можливо, створив іншу сім’ю.

— Ми йому не потрібні? — Діма смикав край футболки.

— Але ми потрібні одне одному, — твердо сказала Анна. — Цього достатньо.

Цю ніч вона провела без сну. Діти підростали, питання ставали все складнішими.

Вона знала: рано чи пізно настане момент, коли їм доведеться дізнатися всю правду — без прикрас, без пом’якшень.

Про те, як їхній батько відмовився від них з першого дня. Як плюнув поруч з їхнім ліжечком. Як пішов, навіть не обернувшись. Але зараз їм було всього десять, і їхній світ ще можна було трохи поберегти.

Минуло кілька років. Ліза першою помітила його. Чоловік маячив біля шкільного паркану, переступаючи з ноги на ногу, вишукуючи когось серед учнів.

Потерта куртка, розпатлане волосся з сивиною, обличчя з хворим рум’янцем. Але щось в рисах обличчя, в розрізі очей, у формі підборіддя змусило її внутрішньо стиснутися.

— Діма, — вона потягнула брата за рукав. — Подивися.

Хлопець підняв голову від книги, пішов за її поглядом. Його очі — точно такі ж, як у чоловіка біля паркану — округлилися.

— Це… — почав він, але зупинився.

Чоловік помітив їх. Щось здригнулося на його обличчі — брови поповзли вгору, очі розширилися, губи розсунулися, ніби він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Він зробив невпевнений крок вперед, піднявши руку — чи то вітаючись, чи то намагаючись захиститися від власних демонів.

— Здрастуйте, — його голос прозвучав хрипло. — Ви ж… Ліза і Діма? Діти Анни?

Діти мовчали. Багато років — ціла вічність — розділяла їх з цією людиною. 13 років питань без відповідей.

— Я ваш батько, — вимовив він, коли пауза стала нестерпною. — Іван.

— Ми знаємо, — холодно відповіла Ліза, інстинктивно зробивши крок вперед, закриваючи брата. — Що вам потрібно?

Іван скривився, немов від болю, викликаного її питанням.

— Хотів поговорити. Просто побачити вас. Я… багато думав останнім часом.

Його голос звучав глухо, наче виходив з глибини колодязя. Його сірі очі — ті самі, що успадкував Діма, — дивилися з якоюсь собачою покірністю.

— Мама вдома, — сказав хлопець, порушуючи мовчання. — Якщо хочете поговорити, йдіть до неї.

— Я до вас прийшов, — Іван зробив ще крок вперед. — Просто поговорити. Дізнатися, як ви… живете.

— Без вас, — відрізала Ліза, випрямивши спину, як вартовий перед воротами замку. — Ми живемо нормальнт без вас. Навіщо тепер з’являєтеся? 13 років минуло.

Від її слів Іван згорбився, опустив плечі. Такої реакції він явно не очікував — такого крижаного прийому, такої прямолінійності від дитини.

— Я знаю, що винен, — пробурмотів він. — Знаю, що не маю права нічого вимагати… Але життя мене не шкодувало, знову і знову.

Все втратив — роботу, дах над головою, здоров’я. А тепер думаю, може, ще не пізно? Може, хоч познайомитися?

Його голос затремтів на останніх словах — як струна, яку занадто сильно натягнули. Діма втупився в свої черевики, стискаючи край куртки.

Бачити батька таким — все одно що спостерігати за птахом, який впав з гілки, але все ще дихає. Ліза ж залишалася непохитною — кожна клітинка її тіла висловлювала рішучість.

— Побачили, — рівно промовила вона. — Впізнали. Тепер ми йдемо додому, до мами. Вона нас чекає.

— Зачекайте, — Іван простягнув руку, ніби намагаючись їх зупинити. — Я справді… Я міг би… Може, іноді зустрічатися? Я міг би забирати вас зі школи, допомагати…

— Ви взагалі знаєте, в якому ми класі? — Ліза примружилася. — Де живемо? Що любимо? Що вміємо? Що нас хвилює?

Кожне питання було ударом, кожне — пекучим нагадуванням про те, скільки часу він втратив. Іван мовчав, опустивши очі.

— Ви нічого про нас не знаєте, — продовжила дівчинка, і її голос тремтів від стримуваного гніву. — І не маєте права просто так з’являтися, ніби нічого не сталося. Немов не ви тоді кинули нас.

— Лізо! — Діма зробив крок назад, здивовано кліпаючи очима. — Звідки ти знаєш?

— Мама розповіла, коли я запитала, — голос Лізи був твердим, погляд не відривався від Івана. — Ви пішли, навіть не озирнувшись. А вона залишилася. Одна з двома дітьми, без нічого. І впоралася. Без вас.

— Я був молодий… — пробурмотів Іван, опускаючи очі. — Недосвідченим. Злякався відповідальності.

— А вона? — Ліза хитала головою. — Їй було менше навіть ніж вам. Але вона не злякалася.

Іван ще нижче схилив голову. Його плечі опустилися, немов під тягарем усіх пропущених років, усіх невивчених уроків, усіх невисловлених слів.

— Ви для нас чужі, — тихо, але впевнено промовив хлопець. — Просто незнайомець.

— Ви зрадили нас, — додала Ліза.

Вони розвернулися і пішли геть, притискаючись один до одного, як завжди робили перед обличчям небезпеки.

Іван дивився їм услід, і вперше за довгий час його очі наповнилися сльозами.

Коли вони увійшли в будинок, Анна відразу зрозуміла — щось сталося. Блідість обличчя сина і напруга в позі доньки говорили самі за себе.

На кухні пахло свіжою випічкою — вона щойно дістала з духовки їх улюблені булочки.

— Що сталося? — Анна витерла руки рушником, підходячи до дітей.

— Батько приходив, — випалив Діма. — До школи.

Анна завмерла на місці. Це слово, яке вони намагалися не вимовляти роками, зависло в повітрі, немов грозова хмара.

— Іван? — ім’я, заховане глибоко в пам’яті, ледь зірвалося з її губ, і вона відчула, як ноги зрадницьки затремтіли. — Навіщо він з’явився?

— Він почав розпинатися про життя, — пирхнула Ліза. — Мовляв, життя його скалічило, все втратив, а тепер згадав про нас. Хотів почати «знайомство».

— І що ви… — Анна опустилася на стілець, міцно стискаючи пальці, щоб не тремтіли, — що ви йому відповіли?

— Правду, — Діма зустрівся з матір’ю поглядом. — Що він нам ніхто.

Анна закрила обличчя руками. Всередині вирувала буря почуттів: гнів на Івана, який наважився вторгнутися в їхній світ через роки, тривога за дітей, які зіткнулися з цим, і дивне полегшення від того, що він все ще живе, і хоча б пам’ятає про їхнє існування.

— Мамо, — Лізина долоня лягл