Картку Павло попросив у середу, за сніданком. Голос правильний — стурбований, але не панічний.

Картку Павло попросив у середу, за сніданком. Голос правильний — стурбований, але не панічний.

— Катя, корпоративний платіж горить, мою картку заблокували, на два дні всього, виручай.

Я витерла руки об фартух, дістала картку з гаманця. Павло взяв її швидко, ніби боявся, що передумаю, і поцілував у маківку.

— Дякую, рідна, ти як завжди виручила.

Двадцять років шлюбу навчили мене не задавати зайвих питань. Я довіряла. Або робила вигляд.

У п’ятницю ввечері, прасуючи постільну білизну, я почула, як Павло розмовляє по телефону в сусідній кімнаті.

Двері прочинені. Голос веселий, зовсім не той, яким він розмовляє зі мною.

— Мамо, не переживай, все під контролем. Ресторан заброньовано, столик на шістьох, меню супер, коктейлі, ігристе, як ти любиш. Ні, вона не в курсі. Навіщо? Сказав, що вдома святкуємо, у вузькому колі.

Праска завмерла в моїй руці.

— Моя наївна дружина навіть не запідозрить. Провінційна жінка, мама, ну ти ж пам’ятаєш, з якогось селища вона родом. Двадцять років у місті, а все одно село. Ну так, її карткою плачу, звичайно.

Своя заблокована. Зате який розмах буде в «Діамантовому березі»! Вона туди близько не підійде, не переживай. Нехай сидить вдома, телевізор дивиться.

Я вимкнула праску. Пройшла на кухню, налила води, випила залпом. Руки не тремтіли. Всередині було порожньо і холодно, ніби хтось вигреб все живе.

Наївна дружина… Провінційна жінка… Її карткою…

Я поставила склянку в раковину і подивилася у вікно. За склом темніло. Може, він правий. Може, я і справді така наївна і проста, як миша. Тільки мишки, коли їх заганяють у кут, кусаються.

Вранці в суботу я заблокувала картку. Пояснила в банку, що загубила і боюся, що нею скористаються.

З банку поїхала на інший кінець міста, в приватний сектор, де раніше жила.

Василь відкрив двері в домашніх капцях, здивовано піднявши брови.

— Катя? Скільки років! Проходь, чого стоїш.

Ми сиділи на його кухні, пили чай. Я розповіла все. Коротко, без зайвих слів. Він слухав, не перебиваючи.

— Зрозумів, — сказав він. — Слухай, Катя, ти мені колись всю сім’ю врятувала, пам’ятаєш? Коли у батька не було роботи, ти принесла мішок картоплі, сказала, що зайва.

А ми знали, що ти віддала останнє. Тепер моя черга. Святкування у них у понеділок ввечері, так?

О дев’ятій банкет починається. Я подзвоню, коли вони все замовлять і будуть платити. Тоді заходь. З офіціантом домовлюся.

У понеділок ввечері я одягла сукню. Бардову, яку шила три роки тому і жодного разу не одягала — не було приводу. Уклала волосся, нафарбувалася. Подивилася в дзеркало. Не мишка…

Телефон задзвонив о пів на одинадцяту. Василь.

— Приїжджай. Рахунок вже попросили. Твій скоро буде картою розраховуватись.

Таксі довело мене за двадцять хвилин. Ресторан виблискував вітражами і золотом. Василь зустрів у холі, кивнув у бік залу.

— Третій столик від вікна.

Я увійшла. Зал повний людей, сміху, дзвону келихів. Я повільно йшла між столиками і ось побачила їх.

Павло сидів на чолі столу, поруч Тамара Петрівна в коричневому костюмі, його сестра Марина з чоловіком. На столі порожні тарілки, келихи, залишки десерту.

Офіціант приніс рахунок на підносі. Павло навіть не подивився на суму, дістав з кишені мою картку і поклав на піднос з таким виглядом, ніби це його особисті гроші.

— Обслуговування чудове, — голосно сказав він, оглядаючи стіл. — Мамо, бачиш, я ж казав, що влаштую тобі справжнє свято. Не якесь жалюгідне, а по-королівськи.

Тамара Петрівна гордо кивала, поправляючи зачіску.

— Синку, ти у мене молодець. Ось це розмах, ось це я розумію. Не рівня деяким, хто тільки й вміє, що на швейній машинці строчити та в кутку сидіти.

Марина хихикнула. Павло посміхнувся, явно задоволений.

— Ну, мамо, ти ж знаєш мене. Для тебе тільки найкраще. Добре, що у мене є такі можливості.

Офіціант взяв картку, підійшов до терміналу. Провів раз. Другий. Подивився на екран, нахмурився. Повернувся до столу.

— Вибачте, картка не проходить. Заблокована.

Павло зблід.

— Як заблокована? Не може бути. Спробуйте ще.

— Я пробував тричі. Картка недійсна.

Я підійшла до столу. Тамара Петрівна побачила мене першою. Її обличчя витягнулося.

— Катерина? — вичавив Павло, підхоплюючись. — Ти… що ти тут робиш?

Я подивилася на нього дуже спокійно.

— Прийшла на свято. На те саме, яке ти влаштував за мій рахунок. Без мене.

Тиша за столом була такою, що було чутно, як дзвенять келихи за сусіднім столиком.

— Катя, послухай, це непорозуміння, — почав Павло, простягаючи руку, але я відсунулася.

— Це не непорозуміння, Павло. Це брехня. Я чула всю твою розмову з мамою в п’ятницю. Кожне слово.

Про провінційну жінку. Про село. Про те, що я навіть не запідозрю і буду вдома телевізор дивитися, поки ви тут бенкет влаштовуєте.

Марина втупилася в тарілку. Тамара Петрівна схопилася за серветку.

— Ти підслуховувала? — обурився Павло. — Ти стежиш за мною?

— Я прасувала білизну, а ти кричав на весь будинок, як ти спритно мене обдурив. Хвалився свекрусі, який ти молодець, що дружину обвів навколо пальця.

Це не підслуховування, Павло. Це ти просто не вважав за потрібне ховатися. Думав, мишка не вкусить.

Павло спробував взяти себе в руки.

— Добре, винен, не сперечаюся. Але давай не тут, гаразд? Поїдемо додому, все обговоримо спокійно.

— Ні, обговоримо тут. Я заблокувала картку в суботу. Заявила в банку, що її вкрали. Тому що ти взяв її обманом і хотів витратити гроші на те, про що я не знала. Тож тепер, дорогий чоловіче, розплачуйся сам. Готівкою.

Василь підійшов до столу, схрестивши руки на грудях.

— Якщо виникнуть складнощі з оплатою, я змушений викликати поліцію. Рахунок треба закривати.

Обличчя Павла з блідого стало червоним, потім фіолетовим.

— Катя, ти розумієш, що ти робиш? Ти ганьбиш мене!

— Я? — я посміхнулася. — Це ти себе зганьбив. Сам. Коли вирішив, що дружина з села не заслуговує навіть правди.

Тамара Петрівна підхопилася, тицьнувши в мене пальцем.

— Як ти смієш так з ним розмовляти?! Ти нікчема! Ти без нього ніхто!

Я довго дивилася на неї, потім тихо сказала:

— Можливо. Але тепер я та, кому не потрібно прикидатися. І це набагато краще, ніж бути чиєюсь наївною дружиною.

Наступні двадцять хвилин вони збирали гроші. Павло спустошив гаманець, Тамара Петрівна — сумочку, Марина з чоловіком витрушували кишені.

Рахували на столі, перешіптувалися, шукали дрібні гроші. Офіціант стояв з кам’яним обличчям. Інші відвідувачі поглядали з цікавістю.

Я стояла поруч і дивилася, як розсипається показна розкіш, весь пафос, вся брехня.

Коли вони назбирали потрібну суму, я дістала з сумочки конверт і поклала перед Павлом.

— Заява про розірвання шлюбу. Почитаєш вдома.

Розвернулася і пішла до виходу. Спина пряма, кроки тверді. Василь відкрив двері і прошепотів:

— Тримайся молодцем, Катерина.

Нічне місто зустріло мене холодним вітром, і в грудях розливалося щось тепле, легке. Свобода.

Розлучення оформили через три місяці. Павло дзвонив, просив вибачення, але я не відповідала. Мені дісталася половина від продажу квартири.

Павло подзвонив ще раз, через рік.

— Катя, я помилився. Мати живе зі мною, пиляє щодня, роботу втратив. Давай повернемо все?

— Ні, Павло.

Я повісила трубку і більше не думала про нього.

Іноді я згадую той вечір у ресторані. Як йшла через зал, як дивилася на Павла, як клала конверт на стіл. І розумію — це був не кінець. Це був початок.

Нещодавно зустріла Марину в магазині. Вона відвернулася. Я не стала кликати. Навіщо? Ми живемо в різних світах.

Вчора Василь заходив.

— Ну що, Катерина, не шкодуєш?

Я подивилася у вікно. За склом весна, сонце, життя.

— Ні секунди, Вася.

Він кивнув.

— Правильно.

— Жаліти треба про те, що не зробив. А не про те, що зробив.

"