«Допоможи мені з ювілеєм, а? Я ж уже стара, нічого в цьому не розумію». Ага, «допоможи»! Дівчата, це її «допоможи» перетворилося на те, що я взяла на себе абсолютно все. Я два тижні жила цим ювілеєм

«Допоможи мені з ювілеєм, а? Я ж уже стара, нічого в цьому не розумію». Ага, «допоможи»! Дівчата, це її «допоможи» перетворилося на те, що я взяла на себе абсолютно все. Я два тижні жила цим ювілеєм

Ну, ви ж знаєте, як це буває. Наближається ювілей свекрухи — 60 років. Дата серйозна, треба святкувати з розмахом. А хто в нас у родині головний організатор, двигун і, як то кажуть, вічний двигун? Правильно, я.

Свекруха, Ніна Павлівна, підійшла до мене з найневиннішим виглядом:

— Свєточко, ти ж у нас така молодець, така активна! — Ну і далі в тому ж дусі: «Допоможи мені з ювілеєм, а? Я ж уже стара, нічого в цьому не розумію».

Ага, «допоможи»! Дівчата, це її «допоможи» перетворилося на те, що я взяла на себе абсолютно все. Я два тижні жила цим ювілеєм.

Я знайшла ресторан, тричі переробляла меню, бо «тітка Галя не їсть рибу, а в дядька Колі алергія на горіхи». Я знайшла тамаду, домовилася з фотографом, сама вигадала, як прикрасити зал, і пів ночі надувала ці дурнуваті кульки.

І вишенькою на торті було те, що вся ця організація проходила ще й за наші гроші, бо свекруха сама би не витягнула.

Чоловік створював ілюзію бурхливої діяльності: їздив зі мною, сидів поруч за столиком, але насправді просто залипав у телефоні. На всі мої пропозиції він, не відриваючи очей від екрана, поважно кивав:

— Так, люба, чудова ідея!

А свекруха телефонувала щодня й видавала «цінні» вказівки, жодного разу не запитавши, чи не потрібна мені допомога. Чесне слово, я схудла на три кілограми від цього стресу.

І ось настав той самий день. Ресторан сяє, гості гарні, іменинниця в новій сукні, як королева. А я, як вам сказати, навіть зачіску нормальну зробити не встигла.

Носилася як вітряк: то з офіціантами вирішувала проблеми, то загублених дітей шукала, то п’яного дядька Колю заспокоювала. Одним словом, була не гостею, а безкоштовною адміністраторкою вечора.

Десь посеред свята я нарешті сіла за столик, мріючи хоча б салату скуштувати. І тут тамада оголошує:

— А зараз слово надається нашій дорогій іменинниці!

Ніна Павлівна, вся така важлива, бере мікрофон. І я, наївна, ще подумала: ну от зараз вона подякує. Скаже спасибі за всі мої безсонні ночі.

А вона, обвівши зал царським поглядом, промовляє:

— Дорогі мої! Я така щаслива бачити вас усіх тут! І я хочу сказати велике, просто велике спасибі моєму улюбленому, моєму золотому синочку! Андрійчику, без тебе цього свята просто не було б! Дякую тобі, рідненький!

Дівчата, вилка випала з рук. Увесь зал вибухнув оплесками. Мій чоловік підвівся, розчервонілий від гордості, і послав мамі повітряний поцілунок. А про мене — ані слова. Ані натяку. Наче мене взагалі не існувало. Наче все само собою сталося.

У цей момент, любі мої, щось у мені померло. І щось народилося. Образа була така сильна, що я навіть дихати перестала на мить. А потім… потім прийшла крижана, дзвінка лють. І план. Зухвалий і публічний.

Я дочекалася, коли оплески стихли, встала й рішуче підійшла до тамади.

— Перепрошую, — сказала я йому з наймилішою усмішкою. — Я теж хочу сказати кілька слів. Буквально хвилинку.

Тамада, нічого не підозрюючи, простягнув мені мікрофон.

Я вийшла в центр зали, покашляла і голосно, щоб чули навіть у кутках, промовила:

— Дорогі гості! Ніно Павлівно! Я щиро приєднуюсь до ваших теплих слів! Андрій у нас справді золото, а не чоловік і син! Він — головний герой цього вечора! І тому я хочу зробити йому та його чудовій мамі невеличкий подарунок на честь свята.

Я полізла в сумочку й дістала звідти папку. Ту саму папку з рахунком із ресторану, який я щойно забрала в адміністратора.

І от тут, дівчата, настала та сама мертва тиша. Я повільно підійшла до головного столу й, дивлячись прямо в ошелешені очі чоловіка та свекрухи, поклала папку перед ними.

— Раз вже це свято було організоване вами, — чітко промовила я в мікрофон, не залишаючи жодного натяку на двозначність, — то, думаю, буде абсолютно справедливо, якщо й рахунок за цей бенкет оплатите ви. Адже справжні герої завжди беруть відповідальність до кінця, чи не так?

Їхні обличчя варто було побачити! Чоловік різко зблід і вчепився пальцями в скатертину. Свекруха ж відкривала рот, ніби хотіла щось сказати, але тільки беззвучно хапала повітря, наче щойно викинута на берег рибка.

У залі запанувала така напружена тиша, що, здається, було чути, як пролітає муха. Півсотні гостей мовчки переводили погляд то на мене, то на рахунок, то на вкрай розгублених «винуватців урочистості».

Я спокійно поклала мікрофон на стіл, взяла сумочку, розвернулася і пішла до виходу, високо піднявши голову. Кажуть, свято після цього дуже швидко завершилося.

"