Семен Сергійович отримав пенсію, оплатив комунальні послуги і попрямував до магазину.

Семен Сергійович отримав пенсію, оплатив комунальні послуги і попрямував до магазину. І майже вже дійшов, але ось проблема, йому захотілося в туалет. Так сильно, що терпіння немає.

Що робити – не знає. Куди бігти – не знає. Згадав – за торговим центром є ринок, а там громадський туалет.

Не заходячи в магазин, попрямував Семен Сергійович у бік ринку. Старість – не радість. Крок став дрібним. Начебто поспішає, а відстань повільно скорочується.

Ось і заклад. Зайшов. Дві кабінки всього. Першу штовхнув – зайнята. Добре, що друга вільна! Слава богу, полегшало.

Можна і в ТЦ йти. А де ж сумка? Де вона? На перегородку між кабінками поклав, а тепер – немає. Де ділася?

Вийшов Семен Сергійович зі своєї секції, в сусідню зайшов. Там сумка повинна бути. Туди, напевно, впала.

Кабінка сусідня порожня, і сумки в ній немає. Знову в колишню кабінку повернувся, але немає в ній ніякої сумки.

Дійшло, нарешті, до мізків… Обікрали! Той, хто в сусідній кабінці сидів, забрав сумку! Він, зараза, злодій чортів, потягнув із собою сумку! Ех, прогавив!

Як жити тепер? Хоч й не живи! Вся пенсія в сумці залишилася. Та ж не тільки пенсія, ще дещо в ній заховано! Можна сказати, найголовніше!

Семен Сергійович вийшов з туалету зовсім розгублений. Що робити, не знає. Кинувся до одного перехожого чоловіка:

– Мене обікрали! Чуєш? Пенсію вкрали. Що мені робити, га?

Чоловік подивився на Семен Сергійовича, як на божевільного, але потім зрозумів, що від горя старий такий розгублений, і порадив:

– Ти, діду, йди в поліцію швидше. Треба повідомити їм. Може, знайдуть злодія, якщо далеко не втік. Іди швидше, діду. Повідом про крадіжку! Поліція поруч – он вона, через дорогу.

У поліції вислухали Семена Сергійовича. І повели його назад у туалет, де сталася крадіжка. Там він показував, як все було.

Повірили: стінка між кабінками кам’яна, метр шістдесят десь заввишки. Дійсно, міг старий на неї сумку покласти. Міг цілком.

Потім у банківське відділення відвезли. Дівчина-оператор підтвердила, що був Семен Сергійович у них: пенсію отримав і оплатив комуналку.

Потім почали писати протокол. Поліцейський цікавився, скільки грошей було в сумці.

– Чотири тисячі ще було, – відповів Семен Сергійович. – Пенсія у мене не дуже велика. Я все життя пічником працював. Пічки клав, підтопки, каміни.

Ти скажи мені краще, товаришу офіцере, зловите ви його – злодія проклятого. Повернете вкрадене? Мені сумка теж потрібна, вона для мене як пам’ять про покійну дружину.

– Не хвилюйтеся, Семен Сергійович. Наші співробітники зараз в районі ринку. Шукають злодія, – заспокоював поліцейський. – Всі люди, що там бродячать, нам відомі. Заспокойтеся. Скажіть, а документи теж вкрали?

– Ні, товаришу офіцере, паспорт і пенсійне посвідчення я поклав у внутрішню кишеню. Ось документи.

Капітан взяв паспорт і пенсійне посвідчення, дописав щось у папери, які були перед ним.

– Значить, у сумці були тільки гроші?

– Так, тільки гроші в гаманці і целофановий пакет під продукти був. І ще окуляри в шкіряному футлярі. Адже я з банку в магазин зайти збирався.

Хотів дещо купити з продуктів, тому гаманець і окуляри в кишеню не ховав, – відповів Семен Сергійович.

– Це добре, що документи в цілості. Ну, все. Напишіть ось тут: «З моїх слів записано вірно, мною прочитано». Розпишіться і дату сьогоднішню поставте.

І ось цей талон візьміть. Зараз йдіть додому, Семен Сергійович. Знайдемо злодія – повідомимо. Ваш телефон я записав, адресу – теж. Чекайте.

Семен Сергійович, не маючи окулярів, якось написав сказане поліцейським, взяв талон і запитав:

– А талон, товаришу офіцере, де його обміняти, якщо що?

– У якому сенсі? – не зрозумів поліцейський.

– Ну, я кажу, в якому магазині мені товар за цим талоном отримати? – пояснив Семен Сергійович нетямущому чоловіку. – Адже я не знаю, де їх обікраденим людям дозволяється отоварювати. В якому магазині талон пред’являти?

– Навіщо в магазин пред’являти? Це талон-повідомлення, він виданий для того, щоб ви знали, що ваша заява прийнята і по ній працюють співробітники поліції. У магазини такі талони не пред’являють, – роз’яснив поліцейський.

– А як же тепер мені продукти на тиждень закуповувати? У мене ж вдома і немає майже нічого.

Чай і той закінчився. Як далі жити? Де гроші взяти? – здивовано вимовив старий.

Поліцейський, ховаючи очі, невпевнено порадив:

– Ну, я не знаю, може, у сусідів позичити або у рідних.

– Немає рідних, – тихо вимовив старий.

Вийшовши з поліції, Семен Сергійович повернув до магазину. Потім зупинився. Мабуть, зрозумів, що без грошей там нічого робити.

Пошкандибав до будинку. Йшов і міркував.

“Я старий дурень. Живу за звичкою, за встановленим Клавою порядком. Вона ніколи грошей у будинку не залишала, коли йшли кудись.

Казала: «Якщо злодії вистежать, що ми пішли з дому, залізуть у квартиру. А залізуть – все перевернуть догори дном і гроші знайдуть. Вони знають, де шукати. Від них нічого не сховаєш – вони нюх на гроші мають».

У сумці Клава зробила подвійне дно і ховала туди всю накопичену готівку. Їй здавалося, що так надійніше. Ощадбанкам Клавдія не довіряла.

Сумку вона завжди тримала при собі. А якщо хтось пропонував залишити сумку в передпокої або в гардеробі, Клава відмовлялася.

Казала: «Не можна мені її залишати. У мене в ній ліки, без яких я, якщо трапиться напад, через хвилину на тому світі вже опинюся».

Ось і Сергійович після відходу Клави нічого не змінював у своєму житті. Тільки один раз відкрив друге дно сумки, коли на похорон дружини знадобилися гроші.

А потім знову розклав рівним шаром купюри між картонками і акуратно зашив, так що ніхто не здогадається, що там гроші. А тепер йшов і шкодував про зроблене, проклинав придуману дружиною хитрість.

Повернувшись до квартири, Семен Сергійович роздягнувся і пройшов на кухню. Поставив чайник на газову плиту. Відкрив хлібницю.

Шматочок батона ще залишався в ній, маленький – грамів п’ятдесят. Пакет випитого чаю залишився в склянці.

Поспішаючи на пошту, вранці Семен Сергійович не вимив чашку. І добре, що не вимив, тепер можна повторно використовувати пакетик. Хоч слабенький, але все ж чай вийде.

У цукорниці залишалося п’ять ложок піску. «До ранку доживу», – пробурмотів старий вголос і вимкнув конфорку.

Випивши окропу із залишками батона, ліг на диван. Телевізор ввечері не вмикав. Лежав і думав гірку думку. Не вірив, що злодіїв знайдуть по гарячих слідах.

А якщо знайдуть днів через п’ять, то грошей при них вже точно не буде – встигнуть витратити.

Не засинав Семен Сергійович до одинадцятої години, все чекав, що задзвонить телефон і голос скаже: «Знайшли вашу сумку, Семене Сергійовичу. Завтра приходьте до відділу. Гроші цілі».

Але телефон так і не задзвонив.

Вранці підійматися з ліжка не хотілося. Старий лежав і дивився в стелю. Прикро стало, що ось так погано закінчується життєвий шлях. Навіть гарячого чаю немає з чим попити. Навіть хліба ні крихти немає.

Із сусідами Семен Сергійович був у конфлікті. Сам він не пив нічого міцного ні грама вже років десять. А праворуч жили випивачі, скандальні люди.

Вони влаштовували часті посиденьки, шуміли після десятої вечора, і Клавдія за життя не раз викликала поліцію, щоб правоохоронці заспокоїли цих гуляк.

Хоч Клавдія і пішла з життя, але хороших відносин у Семена Сергійовича із сусідами не склалося.

З лівого боку квартира пустувала, ніхто в ній не жив. А мешканців верхніх поверхів Семен Сергійович практично не знав.

І дітей у Семена Сергійовича не було. Клавдія не народила йому нікого, бездітними вони прожили все життя.

Були далекі родичі дружини в селі, але до них треба на якісь гроші добиратися, та й поліцейський велів чекати – бути вдома.

Після втрати дружини до Семена Сергійовича приходили співробітниці соціальної служби, запитували, чи не потрібна йому якась допомога.

Він тоді відмовився. Сказав, що поки не потребує ніякої допомоги. Він і тепер не потребував. Якби йому тільки сумку повернули, він би ще пожив на цьому світі.

Відігнавши похмурі думки, старий змусив себе встати з дивана і піти вмиватися. З ванної кімнати за звичкою попрямував до кухні, налив води в чайник і поставив його на плиту.

Гаряча вода і цукор, що залишився, трохи підбадьорили старого. Голова запрацювала, мізки заворушилися.

Згадав, що в шафці залишилося трохи рису, а в холодильнику – три морквини і пів пляшки соняшникової олії.

На обід зварив рисову кашу, заправив тушкованою морквою. Вийшло щось на зразок плову, але тільки без м’яса.

З дому весь день не виходив. Боявся пропустити дзвінок з поліції. Вийдеш, а в цей час вони подзвонять. Мобільного в нього не було, бо нікому дзвонити. А як тоді дізнаєшся, що знайшли вкрадену сумку?

На третій день не витримав – одягнувся і вийшов з дому.

Ноги самі повели Семена Сергійовича в бік магазину. Сподівався, що зустріне там якогось знайомого і позичить грошей на хліб.

Біля магазину зупинився. Вирішив пройти до сміттєвих баків, подивитися, чи немає там чогось їстівного.

Він чув від когось, що іноді працівники супермаркетів за наказом керівництва викидають у сміттєві баки прострочені продукти.

Може, щось і справді знайдеться. Підійшов до баків, заглянув у них ніби ненароком. Але нічого, одне сміття. Розвернувся і попрямував до ринку.

Від хлібного кіоску пахло свіжою випічкою. Підходили люди, купували і хліб, і батони.

Хотілося попросити у продавця в борг хоча б сайку, але не наважився. Щось внутрішнє не дозволяло просити.

Стояв біля кіоску і мовчки дивився. Згадав Клавдію. Згадав, як добре і тепло їм було разом. Мимоволі і тихо потекли сльози.

Старий змахнув їх долонею, а вони знову навернулися і потекли вниз по запалих щоках. Розлютився на себе і вирішив піти від кіоску кудись подалі.

Шерех коліс легкового автомобіля, що загальмував навпроти, змусив Семена Сергійовича здригнутися і прийти до тями.

З машини пролунав знайомий голос:

– Семене Сергійовичу, йдіть сюди. Сідайте в машину. Я вам дзвонив. А ви тут… Добре, що знайшлися.

Семен Сергійович впізнав офіцера і, залазячи всередину легковика, радісно відповів:

– Здрастуйте, товаришу офіцере! А у мене мобільного немає, я ж вам домашній номер повідомляв.

А я сидів, сидів вдома – чекав вашого дзвінка, та й вийшов прогулятися. Я ж не знав, що ви в цей час подзвоните. А куди поїдемо? Сумку знайшли?

– Ні, сумку поки не знайшли, але шукаємо, – відповів той. – У відділ ненадовго заїдемо, потрібно мені вручити вам постанову про порушення кримінальної справи.

І ще хочу дещо запропонувати. Ви казали, що рідних у вас немає і грошей тепер теж немає. Так ось, хочу допомогти вам заробити трохи.

– Та який з мене працівник?! – обурився Семен Сергійович. – Я сьогодні навіть нічого не їв. Скоро з ніг падати почну.

– Потерпіть трохи, Семене Сергійовичу. Скоро все виправимо, голодним не залишитеся. Ви ж у минулому пічником були?

– Був, – підтвердив Сергійович.

– Ось і добре, – посміхнувся чоловік.

По дорозі в бік дачного кооперативу Володимир, так просив називати себе поліцейський, розповів, що їдуть вони до його першої вчительки.

Вона вчора зателефонувала і сказала, що у неї на дачі зіпсувався камін. Запитала, чи не знає він когось, хто може його відремонтувати.

Сам Володимир у камінах нічого не розуміє, але відмовити Антоніні Василівні не зміг – пообіцяв знайти майстра. А потім згадав, що Семен Сергійович – майстер пічних справ.

Ось і вирішив відразу двом хорошим людям надати допомогу: Антоніні Василівні усунути проблему з каміном, а Семену Сергійовичу – дати можливість підзаробити, щоб хоч якось дожити до наступної пенсії.

Якщо за цей час, звичайно, злодій не буде спійманий і матеріальні збитки не будуть відшкодовані.

Вони зупинилися біля красивої, але вже старої дачі. Господинею будинку виявилася миловидна жінка приблизно одного віку з Семеном Сергійовичем, років сімдесяти з чимось.

Після привітання та всіх інших церемоній Семен Сергійович відразу ж попросив показати об’єкт, що потребує ремонту.

Оглянувши камін, старий майстер підбив підсумок:

– Роботи на три дні. Я візьмуся, але тільки аванс зараз мені потрібен. Аванс – п’ятсот гривень, а решта дві тисячі – в розрахунок. І ще, офіцер обіцяв мене нагодувати, я з учорашнього дня не їв.

Умови пічника були прийняті. З роботою Семен Сергійович впорався в строк. Камін став як новенький – не димів.

Потрібно було повертатися до колишнього способу життя, до життя самотнього літнього пенсіонера. Але робити цього пічнику зовсім не хотілося.

Причиною небажання була Антоніна Василівна. Щоб побути довше поруч із приємною жінкою, Семен Сергійович пішов на хитрість.

Він зробив їй пропозицію – безкоштовно привести в порядок всі садові насадження: побілити стовбури дерев, видалити засохлі гілки з яблунь і груш, вирубати непотрібний чагарник. А за це він просив лише ситні обіди та вечері. Антоніна Василівна погодилася.

Через тиждень на дачу приїхав Володимир і повідомив, що сумку знайшли. Робітник, який прийшов на ринок з сусіднього будівництва і обікрав Семена Сергійовича, показав місце, куди викинув її, взявши тільки гроші.

– Сумка, гаманець, футляр з окулярами, целофановий пакет, – сказав Володимир, – все у відділі. Поїдемо, проведемо впізнання речей. Але грошей, самі розумієте, немає. Злодій їх витратив.

Але офіцер помилявся, він не знав про секрет сумки.

Злодій, розуміючи, що сумка і все інше – це докази, позбувся їх. Він взяв чотири тисячі з гаманця, а решту речей засунув під торговий кіоск на тому ж ринку.

Подвійне дно врятувало від рук злодія сто двадцять сім тисяч гривень. Ці гроші виявилися недоторканими. Після всіх судових процедур речі Семену Сергійовичу повернули.

Минув третій місяць з моменту знайомства Семена Сергійовича і Антоніни Василівни.

Чоловік став частим гостем на дачі Антоніни Василівни. Одного разу в дружній розмові з господинею Семен Сергійович запитав:

– Антоніна Василівна, я в саду, в сарайчику, бачив білий капітанський кашкет. Ваш чоловік був моряком?

Антоніна Василівна розсміялася у відповідь, а потім відповіла:

– Що ви, Семен Сергійович! Микола все свідоме життя був автомеханіком. А цей кашкет ми купили, коли на морі відпочивали. Це сувенір. Потім Коля в ньому в саду працював.

Так… Останній раз разом ми були в Бердянську. Того року чоловіка не стало. А ви, Семен Сергійович, відпочивали коли-небудь на Азовському чи Чорному морі?

Семену Сергійовичу було трохи соромно відповідати на питання, але він відповів чесно:

– А я, правду кажучи, і не був ніколи на морі. Ми з покійною Клавдією або тут, у місті, або в селі відпустку проводили. Правда, один раз були в санаторії обласному, за путівкою від профспілки.

– Шкода, Семен Сергійович, що ви не були на морі. Море – це диво! Я б прямо зараз туди полетіла, тільки не маю ні крил, на жаль, ні достатньої кількості грошей. На жаль!

Всю ніч після повернення з дачі Семен Сергійович не спав. Мучився, але рішення прийняв і з першим автобусом повернувся на дачу Антоніни Василівни.

Господиня зустріла раннього гостя здивовано:

– Семен Сергійович, ви сьогодні ні світ, ні зоря приїхали. Щось сталося?

– Так, Антоніна Василівна, сталося. Хочу запитати вас: «Сто двадцять тисяч вистачить на те, щоб нам з вами прямо завтра на море поїхати і там пожити тиждень?»

Антоніна Василівна посміхнулася і відповіла:

– Думаю, вистачить, Семен Сергійович, адже ми з вами не молоді марнотратники. До речі, у мене є старі знайомі, у них свій гостьовий будинок. Я думаю, вони нам навіть маленьку знижку зроблять.

Вони сиділи на веранді гостьового будинку і дивилися, як добігає кінця ще один прекрасний вересневий день.

Вечірнє сонце повільно тонуло в морі, ніжно освітлюючи прибережні виступи. Море тихо шепотіло щось своє, незрозуміле, але ласкаве.

"