Історії Серця

– А що не так? Може, я про себе чогось не знаю. Розкажи про моє життя. Мені навіть цікаво – Зоя? Прекрасно виглядаєш! А ти це… лотерею виграла? Ти ж… це… Олег дивився на жінку здивовано. Як, зрештою, і Зоя слухаючи його слова. Колишні однокласники випадково зустрілися через двадцять років просто на вулиці. Це звичайно і не дивно, адже містечко невелике. *** Колись Олег був закоханий у Зою, Зоя в нього. А ще око на гарного спортивного хлопця поклала Лариса, також їхня однокласниця. Із Зоєю вони були суперницями з першого класу. Зоя спочатку цього не підозрювала, але згодом зрозуміла, що Лариса намагається бути кращою за неї. Іноді це було навіть не чесно. То на змаганнях підштовхне, то чай чи суп у їдальні перекине прямо на Зою. Іноді у Зої пропадали й зошити із домашнім завданням. Лариса потім сміється, а Зоя виправдовується перед усіма. Коли між Зоєю та Олегом почалася дружба, Лариса всіляко намагалася очорнити суперницю та здобути увагу Олега. Олег не піддавався, але Лари...

"– Ми сорок років живемо під одним дахом, і в шістдесят три роки ти раптом зібрався змінити життя? Марія сиділа в улюбленому кріслі і дивилася у вікно, намагаючись забути події дня, що минає. Ще кілька годин тому вона метушливо готувала вечерю і чекала Василя з риболовлі. Він повернувся, але не з уловом, а з новинами, які давно хотів розповісти, та все не наважувався. – Я хочу розлучитись і прошу поставитися до цього з розумінням, – несподівано сказав Василь, відводячи погляд. – Діти вже дорослі і все зрозуміють, онукам до цього діла немає, а ми можемо просто і без сварок поставити крапку. – Ми сорок років живемо під одним дахом, і в шістдесят три роки ти раптом зібрався змінити життя? – не розуміла Марія. – Я маю право знати, що буде далі. – Ти залишишся в нашій міській квартирі, я переберуся на дачу, – явно все заздалегідь вирішив Василь. – Ділити нам з тобою нема чого, а потім все одно майно залишиться донькам. – Як її звуть? – приречено поцікавилася Марія. Василь поч...

"– Та ви хто?! Пустіть! — Григорій Іванович, намагався вивільнитися. – Тату, не впізнаєш? Я ось тебе одразу впізнала. На маминій фотографії ти, правда, зовсім молодий! – Іду я, іду. Навіщо так дзвонити?! — Григорій Іванович відчинив двері. На нього, вивчаюче, дивилася дівчина років двадцяти. Раптом її обличчя розпливлося в посмішці, і вона огорнула Григорія Івановича в обійми. Чого він зовсім не очікував. – Та ви хто?! Пустіть! — Григорій Іванович, намагався вивільнитися. – Тату, не впізнаєш? Я ось тебе одразу впізнала. На маминій фотографії ти, правда, зовсім молодий! — дівчина випустила Григорія Івановича з обіймів і нарешті представилася: — Я Віра, дочка Зої. – Яка Віра? Що це за фарс? – кип’ятився Григорій Іванович, обсмикуючи футболку. Він, насупившись, придивився до обличчя дівчини і впізнав! Ні, не її саму… А своє перше кохання Зою Мельник. Віра, звичайно, була не точною копією, але на матір дуже схожа! *** Те літо було для Григорія незабутнім. Мама, не знаючи...

– Ти ж розумієш, що це і мій дім якоюсь мірою? – сказала Олена неприємним солодким голосом. – Не розумію, – відповіла я. – Цей будинок був твоїм, не сперечаюся. Але тепер він вже мій! І чоловік мій! Олена знущально посміхнулася. Це треба було розуміти, як “ми ще подивимося”. Того суботнього ранку я пила каву на веранді. Сонце сліпило очі. Здавалося, весь світ складається із золотого пилу. У такі хвилини умиротворення думаєш, – ось воно, щастя! Нарешті життя влаштувалася. І саме в ці хвилини, згідно із законом підлості, трапляється щось неприємне. Того ранку раптово задзвонив телефон. – Ми за двадцять хвилин приїдемо, – сказала Олена в слухавку. – Діти хочуть піцу, замов поки. Напевно, у вас їсти нічого. Тільки з грибами та без оливок. Мишко їх не їсть, ти ж пам’ятаєш? Вона не питала, чи я чекаю на них. І взагалі, чи готова зустрічати гостей. Вона просто констатувала факт свого вторгнення в мій спокійний ранок. Коли ми з Олексієм тільки починали жити разом, він поставив ...

– Мамо, не приїжджай! Він нас вигнав! Наталя говорила тихо, але за її спиною схлипування Соні перекривали все. Ганна Петрівна зупинилася прямо біля машини, стиснувши коробку із подарунками. – Куди вигнав? – З дому. Сказав забиратися, доки його рідня не приїхала. Зінаїда Костянтинівна веліла. Ми з дітьми сидимо у кафе на набережній, не знаю, що робити. Дев’ята вечора. Тридцять перше грудня. Мінус п’ятнадцять на вулиці. – Чекай там, я скоро. Ганна Петрівна розвернулася і пішла до виходу. Сорок років у фінансовому відділі навчили її не показувати емоцій. Але зараз руки тремтіли так, що коробка мало не випала. Двері відчинив Сергій. Червоний, задоволений, з келихом ігристого в руці. З квартири несло смаженим та хмільними парами. За столом людей шість, на чолі Зінаїда Костянтинівна, пряма, як палиця. – О, Ганно Петрівно! Заходьте, заходьте, що на порозі стояти. Вона переступила поріг. Оглянула кімнату. Стіл накритий, салати розставлені, келихи повні. Гості сміються. Тільки...

Допоки Варі не виповнилося вісім років, вона жила у звичайній родині: мама, тато, бабуся з боку тата. Бабуся та дідусь з боку мами теж були, але вони жили в іншому місті, до якого треба було їхати майже тисячу кілометрів, тому вони приїжджали лише двічі. Вперше, коли народ илася Варя. Цього випадку вона, звісно, не пам’ятала. І другий – коли їй було п’ять років. Жили вони нормально: мама та тато працювали, Варя спочатку ходила в дитячий садок, а потім до школи. На свята до них приходили гості, найчастіше теж з дітьми, і тоді в їхній трикімнатній квартирі ставало тісно та весело. А ще тоді Варі на кожен день народження та Новий рік дарували гарні подарунки. Все змінилося, коли дівчинка навчалася у другому класі. Батьки почали дуже часто лаятись. Тато був чимось невдоволений, мама звинувачувала його. У все, що відбувалося, була присвячена і бабуся. Варя одного разу чула, як вона запитала у тата: – Женю, скільки ти це терпітимеш? Мабуть, татові терпіти набридло, і якось у ...

Увійшовши до квартири, Оля зупинилася. Біля порога, акуратно стояли, поруч із її та Івановим взуттям, туфлі. Вона впізнала їх одразу – це були туфлі сестри Івана – дорогі, на високих підборах. Для чого вона тут? Оля не пам’ятала, щоб Іван попереджав її про візит сестри – Оля, твій знову у відрядженні? – наздогнав Ольгу її колега, Павло, коли вона прямувала до автобусної зупинки. – Може, посидимо у кафе? Вип’ємо твоє улюблене какао, поговоримо, бо все на бігу – привіт, бувай. – Пробач, Павло, я сьогодні не можу. Іван пообіцяв, що вдома буде раніше, ми планували вибрати кухню, адже ще не облаштувались до ладу після ремонту. І, до речі, у відрядження він давно не їхав. – І вдома завжди вчасно? – запитав Павло з іронією, що погано приховується в голосі. – Не завжди, – усміхнулася Ольга і похитала головою, – Нам зараз гроші дуже потрібні, от і доводиться Івану залишатися на роботі довше. Квартиру обставимо повністю, тоді і зможе вчасно завжди бути вдома. — Ясно, — усміхнувся Павло ...

Поліна вискочила на ганок ресторану, коли в банкетному залі ще співало і танцювало весілля. Пухнасті від інею гілки дерев на тлі вже темного неба, великі, ніби танцюючі в повітрі сніжинки, різнокольорові вогники гірлянд на ялинках, що ростуть уздовж алеї – все це створювало казкову картину свята. Але в душі Поліни вирували зовсім інші почуття. Образа, невдоволення, бажання поквитатися, розтоптати так само, як тільки-но розтоптали її. Дівчина подивилася на букет, який вона все ще тримала в руках, і сунула його в бак для сміття, що стоїть біля ганку. Потім запахнула легке пальто і зробила крок назустріч таксі, що тільки-но під’їхало. У ресторані святкували весілля її подруга Катя та колега Микити – Роман. Вони познайомилися лише рік тому, але Роман вже за три місяці зробив Каті пропозицію. На прохання батьків дівчини весілля було відкладено до того часу, коли дочка закінчить університет, а наречений покаже, що він твердо стоїть на ногах і зможе забезпечувати сім’ю. Поліна та Ми...

Дитину взагалі виховувати не вміє. Непорозуміння якесь, а не невістка! Ось у тебе, Ірочко, золота невістка — все в хату, все для сім’ї. А моя… Суцільне розчарування! Аліна з Миколою познайомились в університеті. Вона, тендітна блондинка з великими очима, — хлопці завжди звертали на неї увагу. Аліна була душею компанії і просто красунею. Микола теж гарним був, високим, із чорним волоссям. Тільки ось за ним дівчата не бігали, бо він був небалакучий, стриманий. Друзі жартували над Аліною, мовляв, як така заводнеа дівчинка, як Аліна, могло закохатися в такого чоловіка. Але вона нікого не слухала — душу не обманеш. Микола, хоч і не обсипав її компліментами, ставився до неї з особливою ніжністю та турботою. Завжди був поруч, коли їй було сумно, підтримував усі її ідеї. Загалом, ні для кого не було дивно, що після закінчення університету вони одружилися. Сім’я у Миколи була заможна та досить консервативна. Прийняли Аліну досить прохолодно. Мати Миколи, Вікторія Павлівна, була владна жін...

– Пішла геть! – Заволав Боря. Марія здригнулася. Вона ніколи, за шість років, не чула, щоб він так кричав. – Ти що, синку… – свекруха почала підійматися, хапаючись за край столу. – Я тобі не синок! – Боря схопив її сумку і жбурнув у коридор. – Щоб твого духу тут не було! …Ганнуся спала, розкинувши ручки, як маленька морська зірка. Марія поправила ковдру. Їй подобалося ось так стояти та дивитись на маленьку донечку. Стільки років вона про неї мріяла, стільки сил поклала, щоб стати матір’ю. Повернувся чоловік із нічної зміни – це вона зрозуміла по шереху в передпокої. Маша вийшла з дитячої, прикривши двері. Боря роззувався. Втомлений, помітно схудлий. Він орав, як віл, щоб якнайшвидше розплатитися з кредитами, взятими на штучне запліднення. – Спить? – спитав він пошепки. – Спить. Поїла і відразу заснула. Боря притягнув Марію до себе, уткнувся їй обличчям у шию. Він дуже рідко говорив про кохання, але вона знала, що він вдячний їй до божевілля. За те, що не пішла, за...

– Який хула-хуп, мамо? П’ятеро дітей! Ти це хоч розумієш? Тобі сказали про це? – Та заспокойся, – відповіла мама, – вас у мене троє було, погодки. І що? А хула-хуп … Ось скільки жінка крутить хула-хуп, стільки й триває її активне життя – Оксано, навіщо тобі відразу п’ятеро? Ти не здорова? Щось сталося? Не лякай мене! – Сергій дивився на неї збентежено. Щойно вона сказала, що хоче взяти п’ятьох дітей з інтернату. – Чому п’ятеро? – Тому, що вони рідні між собою! – А інших варіантів немає, зрештою, якщо вже в тебе з’явилася ця думка? – Інших немає. Сергій, подумавши спочатку, що вона жартує, заходив колами по кімнаті. – Де діти житимуть? – не знайшов нічого кращого спитати. – Тут із нами. – У нас три кімнати й в одній із них – мій кабінет! – Значить, перенесемо кабінет у нашу спальню, – відповіла Оксана. Вона готувалася до цієї розмови, і в неї на всі запитання були відповіді. Сергій, знаючи свою дружину, навіть не сумнівався в цьому. Він відчував, що колись цим закін...