"– У такий прекрасний зимовий день – і на цвинтар! Ось інша справа – моя Люда! Вже вона придумала б щось цікавіше…

"– У такий прекрасний зимовий день – і на цвинтар! Ось інша справа – моя Люда! Вже вона придумала б щось цікавіше…

– Марино, ти вже готова? – гукнув дружину Олег. – Чи, може, все таки відкладемо?

Молода жінка ледь помітно похитала головою.

– Ні–ні, що ти, Олежику! – сказала вона. – Чи ти забув, який сьогодні день?

– Ну що ти, кохана! Але ти впевнена, що все гаразд? І до того ж Світланка…

– Прекрасно посидить у своєї подруги, а потім ми її заберемо!

Олег тільки тяжко зітхнув і вирішив більше не сперечатися.

Він мовчки й терпляче чекав, поки дружина причепуриться й одягне пальто, після чого вони мовчки зачинили двері й пішли до таксі, що вже терпляче чекало їх біля під’їзду.

– Куди їдемо? – звернувся до нього немолодий усміхнений водій.

Олег, ні слова не кажучи, повільно простягнув йому записку з адресою, після чого таксист спохмурнів і здивовано глянув на клієнтів.

Олег мовчки кивнув, наче підтверджуючи своє замовлення.

Таксист, пробурчавши щось невиразне, вирішив більше не сперечатися із цими дивними клієнтами…

Через кілька хвилин, отримавши гроші і попрощавшись із ними, таксист, якого звали Анатолій, з цікавістю спостерігав, як молоді люди повільно побрели у бік цвинтаря.

– Все–таки дивні люди ці багатії, – пробурчав він, з подивом подивившись їм услід. – У такий прекрасний зимовий день – і на цвинтар! Ось інша справа – моя Люда! Вже вона придумала б щось цікавіше…

Повільно заводячи машину, він блаженно зітхнув, весь поринувши в думки про те, як проведе час увечері в компанії енергійної Людочки і зовсім не турбуючись про драму, яка щойно розігралася перед його очима…

…Марина рано залишилася без матері. Її батько трохи посумував і через рік–другий, коли дівчинці виповнилося чотири роки, одружився з іншою.

Мачуха була досить гарною жінкою, але з безглуздим характером.

За найменшу провину вона починала сваритися.

– Поводься добре з донькою, бо піду від тебе, – грізно попередив її чоловік.

І мачуха терпляче з усім погоджувалась. Їй зовсім не хотілося залишитись одній. Заміж її, незважаючи на її красу, ніхто не кликав.

Всі хотіли тільки погуляти. А про пропозицію взагалі не йшлося…

Але, незважаючи на це, Марина дуже переживала через мачуху. Тому намагалася нічим не дратувати цю жінку, а робити так, щоб вона була нею завжди задоволена.

Коли Марина пішла до школи, вона зраділа, що тепер їй нарешті дадуть спокій.

Але де там! Мачусі ніби приносило задоволення надокучати падчерці і псувати їй життя!

– Це що таке! – обурилася одного разу Галина Андріївна, побачивши стос брудного посуду в мийці. – Чим ти займалася, недолуга, якщо навіть посуд не вимила?

– Вчила уроки, – насупилась дівчинка.

Мачуха насунулася на неї, не даючи тій більше й слова сказати.

– Уроки! Та кому вони потрібні – твої уроки? Запам’ятай: дівчинка має бути акуратною і наводити лад. Тільки тоді від неї і буде толк. Зрозуміла?

Дівчинка тільки кивнула у відповідь.

– А тепер бігом мити посуд!

Марина тепер чітко запам’ятала. Якщо в будинку буде порядок, то й особливих проблем не буде.

Проте все частіше її тепер хвилювало й інше. Вона має стати вільною.

А для цього треба добре вчитися, щоб потім знайти своє щастя далеко за межами рідного дому.

Її цілеспрямованість невдовзі дала свої плоди. Марина з відзнакою закінчила школу і подала документи в інститут, що знаходився в іншому місті.

Батько, звісно, не схвалював таке рішення. Але що він міг зробити, якщо його дружина і дочка не знаходили між собою спільної мови?

Закінчивши з відзнакою інститут, Марина змогла влаштуватися економісткою у велику фірму.

Через деякий час вона змогла познайомитися з новим начальником відділу, Олегом, який так само, як і Марина, дуже серйозно і відповідально ставився до роботи.

Нерідко вони на роботі затримувалися, а тому молодик почав часто підвозити її додому.

Це дуже зблизило молодих людей, які з інтересом обговорювали по дорозі не тільки робочі питання, а й літературу та інші цікаві для обох теми та захоплення.

Незважаючи на те, що між ними було так багато спільного, для Марини таки стало несподіванкою, коли Олег одного разу зробив їй пропозицію!

– А як же ж твоя мама? – здивувалась Марина.

– Не хвилюйся, Маринко! Мама завжди мене підтримає і підбадьорить.

І це справді було правдою… Світлана Петрівна душі не чула в Олегові і завжди допомагала йому добрим словом, чи порадою.

Втім, чи можна було за щось дорікнути цю жінку, після того як чоловік покинув її невдовзі після народження сина і пішов до іншої?

Вона все мовчки прийняла все, і в усьому підтримувала свою дитину…

Так само вона підтримала й прийняла Марину, коли молодята прийшли їй повідомити про своє рішення.

– Мариночко, доню, – Світлана Петрівна обернулася до напружено застиглої молодої жінки. – Я така рада, що ти увійшла до нашої родини. Тепер наш дім – це і твій теж!

Марина почервоніла.

– Ну яка ж я вам донька, Світлано Петрівно! – сказала вона.

Помітивши згаслий погляд

жінки, Марина додала:

– Сподіваюся, що я зроблю вашого сина щасливим…

– А я в цьому й не сумніваюся, Мариночко!

Молоді незабаром побралися і почали жити разом. Світлана Петрівна була дуже доброю жінкою і сподобалася дівчині.

Вона завжди намагалася підтримати їх порадою. Нікого не звинувачувала і для кожного знаходила добре слово.

Але невдовзі Марину вона почала дратувати. Світлана Петрівна була щедрою і не вміла економити.

Свою зарплату вона витрачала на щедрий стіл та подарунки для сина з невісткою, а та потім обурювалася:

– Ну ти подумай, Олежику! Знову в неї подарунки!

– А що, тобі хіба парфуми не сподобалися? – стурбовано поцікавився Олег. – Мама ж так старалася!

– Та ні, вони просто чудові, але грошей же ж он скільки витратила! А потім їх у тебе попросить, так же ж?

Але Олег у відповідь тільки посміхався:

– Ну і що, кохана, не збідніємо ж!

Зрештою Марина на все махнула рукою.

– Може, ця пані незабаром і одумається! – вирішила вона.

Але Світлана Петрівна й не думала змінюватися. Вона була така добра, що хотіла поділитися добротою з усім світом, мабуть, вирішивши, що і той стане до них добрішим.

– Світлано Петрівно, ви щось учора готували? – якось звернулася до свекрухи Марина.

– Так, люба, рагу готувала, – сказала та. – Тобі сподобалося? Ось Олежик дуже вже його любив.

Марина тільки зітхнула.

– Так, звісно. Але хіба вам не казали, що після себе треба помити плиту? Он вона яка брудна!

– Ох, облиш, Мариночко, це все пусте! – махнула рукою Світлана Петрівна. – Помию потім…

І все ж Марині, яка звикла до чистоти й порядку, було незрозуміло, як можна було залишати брудний посуд у мийці, а одразу його не помити? Чи ходити у старому та порваному одязі?

Але що вдієш? Хіба Світлану Петрівну можна змінити? Звичайно, ні.

І тут Марина ухвалила відчайдушне рішення.

Тепер вона намагалася стежити, щоб Світлана Петрівна завжди ходила у чистому та випрасуваному одязі!

Вона не дорікала їй у бруді й неакуратності, а постійно за нею прибирала, з усмішкою думаючи про те, які ж цього разу подарунки їй приготує свекруха.

Серце Марини, яка виросла без кохання й турботи, поступово відігрівалася. І тяглося все більше і більше до цієї чужої та незрозумілої їй жінки.

Але одного разу в їхню родину прийшла біда, що розділила життя Марини на «до» і «після»…

Світлана Петрівна переходила дорогу і не помітила машину… Її не стало…

Марина аж побіліла, почувши цю новину від схвильованого Олега.

– Матусю… Матусю… – прошепотіла вона, витираючи сльози.

Марина сварилася на себе за те, що була часом така несправедлива до неї! Що б вона тепер не дала, щоб побачити свекруху живою в старій сірій кофтині, яка з усмішкою розповідала невістці щось цікаве.

Після поминок молоді, повернувшись до квартири, почали розбирати речі покійної.

Олег вирішив дістати папери і різний мотлох, що був у старому письмовому столі.

Раптом він дістав якийсь листок, що недбало валявся в шухляді й застиг від несподіванки!

– Марино! – гукнув він дружину. – Ти тільки подивися, що я знайшов!

Марина підбігла до чоловіка, взяла листок і застигла від побаченого.

На листку був ледь помітний напис, звернений до неї:

«Моїй доньці Мариночці! Будь щаслива, рідна, і завжди пам’ятай про те, що єдине, що має в цьому житті значення – це доброта…»

В листок були загорнуті старовинні золоті сережки…

– Це ще моєї прабабусі, – сказав Олег.

Сльози з’явилися на щоках дівчини. Як священний талісман, вона притискала листок до свого серця, подумки просячи у своєї матусі вибачення за все те погане, що вона мимоволі їй зробила…

Поступово її серце заспокоїлося. Олег багато в чому допомагав їй, ніжно кажучи про те, що його мати щаслива, спостерігаючи за ними з небес.

Марина кивала, ніби погоджуючись із ним. Але вона розуміла, що цього мало, щоб загладити свою провину перед нею.

Незабаром у Марини народилася донька. І на згадку про свекруху вона назвала її Світланою.

Але щось її ще турбувало. І коли вона зрозуміла, в чому річ, то одразу ж повеселішала і про все повідомила Олега.

– Ти правда думаєш, що це допоможе? – стурбовано глянув він на неї.

Та тільки кивнула, і Олег не став більше з нею сперечатися.

Щороку в день, коли не стало Світлани Петрівни, вони відвідують місце її останнього спочинку…

Марина припадає до памʼятника, шепочучи при цьому схвильовано і несміливо дивні й незрозумілі багатьом слова:

– Привіт, матусю… Ну ось я й знову прийшла…

"