"– У нас лихо, а ви спите! – Голосила в телефон мати

 

"– У нас лихо, а ви спите! – Голосила в телефон мати

Неділя у Родіона почалося невдало. Лягаючи спати, він розраховував нарешті виспатися, тому відключив на телефоні будильник.

Але вранці телефонний дзвінок розбудив його, коли стрілка годинника ще не дійшла до сьомої.

Родіон схопив телефон і швидко пройшов на кухню, бо в них була однокімнатна квартира, і він не хотів, щоб прокинулися дружина і шестирічний син.

– Мамо, ти чого так рано дзвониш? Ми ще спимо! – Родіон намагався говорити тихіше.

– Спіть! У нас лихо, а ви спите! – обурилася мати.

– Яке ще лихо?

– Тимур узяв у приятеля машину – дівчину покатати хотів – і втрапив у дорожню пригоду. А тепер цей приятель із Тимура гроші вимагає.

– Багато?

– Чотириста тисяч.

– Нічого собі!

– Там ще така історія: це машина не самого парубка, а його батька. Той зараз у відрядженні. Приїде за тиждень. І ось до його приїзду Тимур повинен гроші віддати, бо приятель батькові скаже, що Тіма машину сам узяв, без дозволу.

– І що ви збираєтесь робити? – Запитав Родіон.

– Я ось що подумала: адже ви ще гроші за нову квартиру не внесли? Може, поки що в однокімнатній поживете? А ми з батьком тобі будемо його зарплату віддавати, проживемо якось на дві пенсії.

– Ви довго думали? Скільки ви ще збираєтеся за цим дорослим неробою підтирати? Якщо у нього у двадцять п’ять років розуму немає, то навряд чи з’явиться. Так і будете його няньчити? – обурився син.

– Родя, а що буде, якщо Тимура у викраденні звинуватять? Гаразд, зіткнення: у господаря тієї машини, з якою він бахнувся, страховка є.

– І якщо ми зараз ці чотириста тисяч віддамо, вони швидше за все навіть заявляти не стануть. А якщо ні? – мало не плакала мати.

– Мамо, по-перше, свою однокімнатну ми вже продали. За домовленістю у нас залишилося три тижні, щоб звідси виїхати – Катя вже речі пакує. По-друге, – я вчора зробив аванс за трикімнатну.

– У нас оформлені усі документи на іпотеку. Люди, які продають нам трикімнатну, теж уже вибрали собі житло і чекають на наші гроші. Тут цілий ланцюжок.

– Родіоне, що ти все про гроші та про якихось чужих людей! Це ж твій брат! І у нього великі неприємності!

– Можна подумати, що вперше! – відповів Родіон. – Подібні неприємності у Тимура трапляються тричі на рік. І ти відразу, як квочка, розкриваєш крила і біжиш рятувати коханого синочка, – посміхнувся Родіон.

– А хто його врятує, як не батьки?

– Ви б менше йому допомагали, Тимур, можливо, вже давно б подорослішав. А якщо ви щоразу його косяки виправляєте, то чому б йому не розважатися?

– Родя, це недобре! Це в тобі заздрість каже. Так, напевно, в дитинстві ми більше уваги приділяли Тимуру.

– Але коли він на світ з’явився, тобі було вже десять, ти був самостійним! А скільки він хворів у дитинстві! Родя, я тебе прошу, дай грошей!

– Ні, мамо. У нас зайвих чотириста тисяч, щоб оплачувати розваги Тимура, просто немає. А жертвувати комфортом своєї сім’ї та підводити інших людей через те, що Тимуру захотілося перед дівчиною покрасуватися, я не стану. І більше цієї розмови не заводь!

Родіон скинув виклик. В цей час на кухню зайшла його дружина Катя.

– Вибач, я тебе розбудив, – сказав Родіон.

– Мати дзвонила?

– Так! Уявляєш, Тимур узяв чужу машину і розбив її, і ще когось стукнув.

– І що від нас хочуть? – Поцікавилася дружина.

– Просить заплатити господареві автомобіля чотириста тисяч, щоб той не написав на Тимура заяву в поліцію.

– А ти що?

– Катю, я ж не божевільний, щоб оплачувати косяки брата?! Мама сказала, що не хочу допомогти йому із заздрощів. А чому тут заздрити?

– Все життя гасають з ним як курка з яйцем – самі його таким і зробили! Коли Тимуру було десять чи одинадцять, я тоді вже навчався в університеті, він попросив у матері нові джинси.

– А вона сказала, що зараз грошей немає, треба почекати, доки батько зарплату отримає. То знаєш, що зробив Тимур? Пішов у крамницю і хотів украсти ці джинси. Але його зловили.

– Викликали поліцію чи міліцію – не пам’ятаю, як це тоді називалося, склали протокол. Загалом батькам довелося штраф платити.

– Я проти фізичного покарання, проте можна було покарати його якось інакше. Але мама привела Тимура в крамницю і купила йому все, на що він показав пальчиком.

– Вона пояснила його вчинок тим, що він відчув почуття неповноцінності та невпевненості в собі через те, що в когось ці безглузді штани є, а в нього немає. І що ти тепер хочеш?

– А скільки грошей віднесли в університет, допоки він навчався – і за навчання платили, і всі перездачі оплачували. Можна було, напевно, не одну таку машину купити. За що, як кажуть, боролися…

– І що вони тепер робитимуть? – Запитала Катя.

– Уявлення не маю. Грошей у них немає. Продати нема чого. Два роки тому, коли Тимур із приятелями влаштував чубанину в ресторані, батько, щоб сплатити збитки, продав дачу.

– Майже всі гроші пішли господареві ресторану – на ремонт та за те, щоб він забрав заяву з поліції. Більше продавати нема чого.

– А ти не боїшся, що вони можуть взяти кредит під заставу квартири? – Поцікавилася дружина.

– Не зможуть. У мене там є частка, а я своєї згоди не дам. Я не впевнений, що батьки зможуть цей кредит виплатити й не хочу, щоб вони залишилися без даху над головою.

Катя не помилилася: через два дні мати зателефонувала Родіону, вимагаючи, щоб він дав згоду на заставу квартири.

– Ні, – одразу сказав він.

– Чому? Ти тут все одно не живеш! – обурилася мати.

– Не хочу, щоб ви з батьком опинилися на вулиці. Ви ж потім прийдете до мене, щоб я вас притулив. А навіщо це мені?

– Зараз ми купуємо трикімнатну квартиру, Катя при надії, незабаром буде малюк. Вас поселити не буде куди. Тож живіть у своїй квартирі, – пояснив матері Родіон.

– За три дні приїжджає господар машини. Ти уявляєш, що буде з твоїм братом? – продовжила вмовляти його матір.

– Уявляю. Тимур нарешті опиниться у ситуації, коли доведеться самому відповідати за свої вчинки. І, гадаю, це піде йому на користь.

– А якщо його посадять? – Вигукнула мати.

– Чесно кажучи, Тимура вже мінімум три рази мали посадити за його витівки, – відповів Родіон.

– А ти не дуже жорстко з матір’ю розмовляв? – Запитала його дружина.

– Нормально! Тимур нарешті повинен навчитися думати про наслідки своїх вчинків! Крім його фокусів до вісімнадцяти років, крім чубанини в ресторані та останнього випадку, за ним ще дещо значиться.

– Наприклад, коли він навчався на третьому курсі, то на пару з таким самим відмороженим однокурсником поцупив ноутбук із кабінету іноземної мови.

– А там стояли камери. Завели справу. Сяк-так зам’яли. Довелося повернути вкрадене, а батьки ще два нові ноутбуки купили, аби Тимура не відрахували.

На цей раз батьки не змогли «викупити» молодшого сина. Тимур отримав рік колонії. Крім того, він повинен виплатити потерпілим ті самі вісімсот тисяч і сплатити судові витрати.

Батьки почали накопичувати гроші, щоб покрити борги Тимура. А з Родіоном спілкуватись припинили – мати звинуватила його в тому, що сталося з Тимуром. Уявляєте, саме його, старшого сина! Це знаєте, як ото кажуть – хто навалив в штани? – невістка!

Чи схвлюєте ви відмову старшого сина? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"