"– Щелепу свою не забудь! В санаторій він поїде, герой! – Ревнувала дружина Васю

 "– Щелепу свою не забудь! В санаторій він поїде, герой! – Ревнувала дружина Васю

Тиждень кухня гуділа. Василеві Дудкіну дали путівку в санаторій, і не кудись, а на море.

– Васю, як же ти один без мене?.. – заголосила худа дружина Світлана, обірвавши на півслові почате бурчання.

– Світлано, це чому я один? – здивовано глянувши на дружину, заперечив Василь. – Там же ж й інші відпочивальники будуть.

– Баби там будуть, а не відпочивальники, – шморгнувши носом, беззлобно прошипіла жінка. Але, потроху втихомирившись, продовжила гарячково набивати валізу чоловіка, як їй здавалося, необхідними речами.

– Не забудь про свою щелепу, – простягаючи зубний протез, уже миролюбніше порадила вона.

– Та не буду я його брати, ні до чого він мені, – і, посміхнувшись пустотливою усмішкою, додав: — Менше чіплятимуться.

– Любиш мене, чи що? – схвально посміхнувшись, з надією у голосі спитала дружина.

– А кого ж мені ще любити? Окрім тебе в мене нікого і нема.

– А жувати чим будеш? – запитливо глянувши на нього, з ніжністю додала вона. А він, мрійливо занурившись у свої думки, вже не слухав її.

– Васю, миленький, ти де? – притулившись до нього, пробурчала вона.

– У нашій з тобою юності, – шамкаючи беззубим ротом, тихо мовив він, ніби отямившись від солодкого сну.

А потім був потяг та довга дорога. Вася швидко сходився із людьми. Ось і цього разу він майже відразу ж порозумівся з попутницею. І, що дивно, вона теж їхала до того ж санаторію.

Розговорилися. І вже за кілька хвилин Раїса, так звали супутницю, почала розповідати про своє життя. Василь не переривав, уважно слухав.

– Я тричі була одружена.

– І всіх любила?

– Якби не любила, не народ жувала б дітей. Адже молоді ми були, ще й недолугі. Разом весело гуляли, а бувало, і зраджували один одному.

Все було, – і смуток, і радість. Ось тільки третій нікчемний виявився. Присмоктався до мене, як кліщ. Не працює, тільки спить та хропе.

І так Василю стало шкода її, що не стримався і спробував обійняти бідолашну. Але відвела вона його руку і, прямо дивлячись йому в очі, прохрипіла:

– Не треба мене жаліти. Жалість, від слова жало, а жалити – це означає зробити боляче, образити, скривдити. Я, може, й не найщасливіша жінка на світі.

– Щось, звичайно, і не склалося, зате у мене два прекрасні сини та красуня-дочка. Та й у тебе дружина гарна, як день.

– А як вона обожнює тебе, та й ти її дуже любиш. Я бачила, як ви трепетно прощалися на пероні. Так що давай не будемо чудити. Ні до чого нам ці витівки.

– Не обіцяю, неоднозначно посміхнувшись, смішно просипів беззубий попутник. І тут же посипалися жарти та примовки, як з рогу достатку. Всю дорогу потішав пасажирів Василь. Так непомітно й доїхали.

На площі залізничного вокзалу невеликого приморського містечка на них уже чекав автобус.

Санаторій розташовувався на березі мальовничої морської бухти й мав свій пляж. Задоволено цмокнувши товстими губами, Василь попрямував до одного з корпусів. Поселили його у двомісний номер.

Сусідом виявився сивий чоловік із сусіднього району. Спочатку таким серйозним видався. Але вже надвечір він заливисто сміявся з гуморних жартів і приколів Василя, а незабаром і сам почав видавати перли.

А коли в їдальні їх посадили за один стіл із двома реготушками, стало ще веселіше. І з того часу, де б вони не з’являлися, розносився заразливий сміх і регіт.

А вже з наступного дня вони почали разом засмагати та купатися, дружно їздити на екскурсії та ходити в походи, а вечорами на заздрість іншим, весело танцювати на танцях.

З появою цієї четвірки цікаві відпочивальники, поглядаючи скоса в їхній бік, відпускали заздрісні слівця:

– От треба ж, пощастило ж старим, відхопили молодих і веселяться, як діти малі!

Але невтямки їм було, що ці стрункі «дівчата» були ровесниками вибілених сивиною чоловіків. Дізнавшись про це, від душі, аж до сліз реготали подружки.

– Звичайно, дуже приємно, – насміявшись досхочу, говорили вони. – Це тому, що фігури зберегли, не те, що ці кряжисті тітки. Повнота нікого не прикрашає. А от, якби вони бачили наші обличчя. Здалеку багато прекрасним здається.

І справді цього разу повних жінок було достатньо. Але Вася до всіх ставився однаково, а часом і з гумором.

– Куди фігуру поділа? – спілкуючись із черговою пасією, прямодушно запитував він. – Та гаразд, найголовніше, щоб не придавила та ненароком не провалиться в лоно кохання, – примруживши свої хитрі оченята, жартував він.

Василь Дудкін все життя пропрацював на будівництві, тому його жарти були не зовсім звичайними, а часто й непристойними. Ось тому й уславився він блазнем гороховим.

Але його відкритість, доброта і невинність слів, що вимовляються, незабаром змінили ставлення до нього на краще.

– Це ж, як бальзам на душу, – посміхаючись, почали говорити жінки, – він же своїми жартами та примовками краще за будь-якого лікаря нас лікує.

Але все-таки раніше за всіх його зрозумів Федір – сусід по кімнаті.

Якось Василь, прийшовши з процедур, цілком серйозно понарікав:

– Федю, а ти знаєш, що Грицько роман закрутив із медсестрою.

– Грицько? – намагаючись згадати, спитав Федір. – Щось такого не пригадую.

– Та він ще з тобою сидів поруч, коли ми їздили на екскурсію в гори.

– Жіночий лікар, чи що?

– Він самий.

– Так би й сказав. І що в цьому такого?

– Але ж у нього дружина є, діти. Навіщо він морочить їй голову? У свою кімнату її навіщось повів. Я бачив. Випадково. А нещодавно каже мені:

– Я тут таку жінку зустрів, що і їхати не хочеться.

– У тебе он теж дружина є і дочка, і онуки, але це ж не заважає тобі фліртувати відчайдушно з ким не попадя.

– Нічого ти не знаєш, Федю, – і він, задумливо підійшовши до вікна, мрійливо глянув на море. І раптом, різко обернувшись, палко заговорив:

– Та мені, крім моєї Свєтки, ніхто й не потрібний. Я, як побачив її, так з першого погляду і закохався. Їй сімнадцять було, а мені, безусому солдатові, вісімнадцять.

– Красива вона була, фігуриста, як біла берізка. Не один я задивлявся на неї. Був ще один товариш по службі, який почав надавати їй знаки уваги.

– Так прикро мені стало тоді, що рано чи пізно не стримався, ну і врізав я йому, ніс розквасив. Почалася чубанина. Обох нас і посадили на губу.

– А я ж командира полку возив, тож через день мене випустили. А потім вона прийшла до мене у частину. Мабуть, я їй сподобався більше, ніж той солдатик. Кожне звільнення до неї бігав.

– Довго гуляли, розмовляли, а в одну з таких прогулянок запросила вона до себе в гості. Батьків її вдома не було, й закрутилося все, завертілося.

– Коротше, до закінчення терміну моєї служби вона вже була при надії. А частина була секретна, і мав я перш ніж поїхати додому, стати на облік у столиці нашої батьківщини.

– От і відправили мене поспішно в Київ, що я навіть не встиг попрощатися зі своєю голубкою. І лише вже потім із дому подзвонив їй. Почувши мій голос, вона заплакала. Мабуть, подумала, що я її кинув.

– Як міг заспокоїв і коротко сказав, щоб негайно приїжджала. От з того часу і живемо душа в душу, як не розлий вода, – і, голосно цмокнувши губами, промимрив:

– Тепер, сподіваюся, збагнув?

– Та я майже одразу збагнув, що блазень ти гороховий.

– Ну, коли така справа, я пішов, – і він, багатозначно підморгнувши, додав:

– Якщо що, години на дві звільниш кімнату?

– Та йди ти вже, диво в пір’ї, – і, підвівшись із ліжка, вийшов слідом за товаришем.

На ґанку, чекаючи на запрошення на сніданок, юрмилися люди. Помітивши знайому особу, Василь, не роздумуючи, одразу попрямував до неї.

– Клавдіє, – випнувши груди, почав він, – а я вже поголився, помився і зуби почистив і навіть сусіда попросив погуляти години зо три, поки ми з тобою будемо втішатися, – і він, театрально заплющивши очі, додав:

– Ви так мені подобаєтеся, що я навіть не можу підібрати слів, щоб висловити своє кохання.

– Ех, Васю, Васю, добрий ти мужик, і матеріальних проблем, як я бачу, у тебе немає. Просто в ресторан зводити можеш. А чому зуби не вставив? З ними набагато кращий виглядав би мав.

– А навіщо тобі мої зуби? Я ж не кусатися зібрався, а цілувати та пестити тебе всю – з голови до п’ят своїми пухкими губами.

– Та ну тебе, Васю, все обіцяєш, а як до діла доходить, то одразу в кущі, – покусуючи губи, промимрила жінка.

– У кущі, так в кущі, – не зважаючи на відверті натяки з боку жінки, зіронізував кумедний Казанова.

Після ранкової дієтичної трапези санаторники валом валили на процедури. Перші дні перед медичними кабінетами виникали величезні черги, що викликали невдоволення людей.

Воно часто переростало в шум, крики, а часом і у сварки. І ось якось крізь цей невпинний ґвалт пролунав спокійний голос Василя:

– А хто без черги зі мною у восьму ванну?

– Я! Я! – разом помчало з усіх боків.

– Бабоньки, та не хвилюйтеся ви так сильно. Я на будь-яку з вас згоден.

Раптом всі замовкли, і в повітрі повисла здивована тиша, а потім вибухнув нетривалий сміх, після чого перепалки відразу припинилися.

Якось непомітно і безтурботно пролетів час. І роз’їхалися курортники по містах і селах. Але ще довго вони згадуватимуть ці безтурботні дні, що несподівано звалилися на їхні душі.

А як же Василь? Не хвилюйтеся, дорогі читачі. Все в нього гаразд!

На київському вокзалі зустріла його щаслива Світлана. Та так привітала, що заіскрилися очі у Васі, ніби не бачив він свою ненаглядну жінку цілу вічність. Ось таке буває кохання, – одне на все життя.

Залишайте свої коментарі, ставте вподобайки та читайте із задоволенням.

"