"Сховавшись від дощу у старому сараї на дачі, Надя випадково підслухала підступний план рідні покійного чоловіка, і діяла на випередження…

"Сховавшись від дощу у старому сараї на дачі, Надя випадково підслухала підступний план рідні покійного чоловіка, і діяла на випередження…

Надія тримала в руках пакет із помідорами й відчувала, як холодні краплі дощу барабанять по каптуру куртки.

Серпень видався дощовим, небо затягло сірими хмарами, і здавалося, що сонце забуло дорогу до цього передмістя Черкас.

Вона йшла від хвіртки до будинку, намагаючись не наступати в калюжі, що утворилися на доріжці.

В руках у неї було три пакети: помідори для засолювання, огірки та зелень. На ринку продавчиня вмовила взяти саме ці, мовляв, міцні та соковиті.

– Надю, ти чого таких дрібних набрала? – свекруха Антоніна Петрівна сиділа на веранді під навісом і перебирала квасолю. – Для консервації потрібні більші, а ці на салат хіба що згодяться.

– Тож продавчиня сказала, що найкращі, – Надія поставила пакети на стіл. – Я спеціально вибирала.

– Ой, та що ти розумієш, – старенька махнула рукою. – Мабуть, тебе на ринку обдурили, як дитя мале. Потрібно було мене з собою брати.

Надія промовчала. За півтора року вдівства вона звикла до цих зауважень.

Працювала вона бухгалтером у невеликій фірмі, отримувала скромно, але на життя вистачало.

Коли чоловіка не стало, їй дісталася трикімнатна квартира в центрі міста, та ця дачна ділянка.

Родина чоловіка – зовиця Світлана з чоловіком Григорієм — часто приїжджали “допомогти”, але Надія відчувала в їхніх поглядах щось погане.

Дощ посилився. Великі краплі застукали по даху веранди, і Антоніна Петрівна поспішила до хати.

– Я піду чайник поставлю. Ти поки що огірки помий, у тазі на лавці. Тільки не розкидай тут нічого.

Надія кивнула та взяла пакет з огірками. Але не встигла вона дійти до таза, як з-за рогу ділянки долинули голоси.

Світлана з Григорієм поверталися звідкись, мабуть, ходили до сусідів.

– Слухай, може, годі вже тягти? – Григорій говорив голосно, напевно, не підозрюючи, що хтось може почути через шум дощу. – Давай цього тижня і зробимо все.

– Ти зовсім здурів? – Світлана шипіла, але її голос було виразно чути. – Мати на дачі стирчить, сусіди довкола. Потрібно почекати.

Надія завмерла. Інстинктивно вона відступила до старого сараю, що покосився біля паркану, де зберігали садовий інвентар.

Двері були прочинені, і вони швидко ступили всередину, притулившись до стіни. Серце калатало так, що здавалося, його чути зовні.

– Коли тоді? – Наполягав Григорій. – Я вже Валері заборгував, ліснику цьому. Він погодився допомогти нам за п’ятнадцять тисяч.

– Наступного тижня, – Світлана понизила голос, але кожне слово долітало до Надії. – Покличмо її на озеро, скажімо, що коропів наловимо на юшку.

– Валера все знає, він там із човнами керується. Скаже, що човен зламався посеред озера, а сам тихенько звалить. Човен старий, текти почне. Ніхто й не запідозрить нічого.

Надія відчула, як по спині пробіг холод. Руки самі собою стиснули пакет з огірками. Невже вона правильно все зрозуміла? Невже родичі її чоловіка збираються…

– А як щось піде не так? – Григорій явно нервував.

– Та нічого не піде. Валера досвідчений, він і потопельників знаходив раніше, коли працював на рятувальній станції. Каже, справа десяти хвилин. Головне – відвести якомога далі від берега.

– Гаразд, вмовила. Квартиру потім продамо, грошей хороших піднімемо. Я вже з рієлтором поговорив, він сказав, що за трикімнатну в центрі мільйонів зо три дадуть легко.

Голоси почали віддалятися. Надія стояла в напівтемряві сараю, слухаючи, як дощ барабанить по іржавому даху. У голові все перемішалося: страх, недовіра, агресивність.

Коли за вікном стихли кроки, Надія обережно визирнула назовні. Світлана з Григорієм уже зникли в хаті. Дощ трохи стих, перетворившись на дрібну мряку.

Вона повернулася на веранду, де свекруха вже накривала стіл до чаю.

– Ти чого така бліда? – Антоніна Петрівна насупилась. – Не захворіла часом?

– Голова розболілася, – збрехала Надія. – Мабуть, від цієї вогкості. Піду приляжу.

– Ну, йди, йди. Я тут сама впораюся.

Надія пройшла до кімнати, де зазвичай ночувала, коли приїжджала на дачу. Сіла на ліжко, дістала телефон.

Ні, телефоном записати не вийде – вони помітять, якщо вона його триматиме на виду.

Але ж у неї є старий диктофон! Той самий, який вона купила років зо три тому для запису лекцій на курсах підвищення кваліфікації.

Вона порилась у сумці та дістала невеликий пристрій. Перевірила – батарейка сіла.

Швидко знайшла нові у тумбочці, вставила, натиснула кнопку запису. Червоний вогник замиготів. Працює.

За годину на веранду вийшли Світлана з Григорієм. На обличчях у них грали задоволені посмішки, наче вони щойно обговорили плани на відпустку, а не на чуже життя.

– Надійка де? – Запитала Світлана у свекрухи.

– Лежить, голова болить. Я її попереджала, що на ринок треба одягати шапку, навіть влітку, а вона не слухає.

– Ех, вічно вона хворіє, – Григорій сів за стіл і потягся до пиріжків, які Антоніна Петрівна спекла зранку.

– А ми ось із Валерою домовилися того тижня на озеро змотатися. Він каже, коропи там зараз клюють чудово.

– І Надю візьмемо з собою, – додала Світлана. – Хай розвіється, бо вона після Олежка зовсім засумувала.

Свекруха кивнула схвально:

– Правильно. Їй треба відволіктися, бо все вдома сидить, як сова.

Надія стояла у дверях кімнати та слухала цю розмову. Потім рішуче вийшла на веранду. В руках у неї була сумочка, в якій лежав увімкнений диктофон.

– Світлано, Гришу, мені треба з вами поговорити, – сказала вона спокійно.

– Так, звичайно, – Світлана посміхнулася, але в очах майнула настороженість. – Про що?

– Ходімо в кімнату, там поговоримо.

Вони переглянулись і пішли за нею. Надія зачинила двері та поклала сумочку на стіл так, щоб диктофон був ближчим до них.

– Я більше не можу, – почала вона повільно, дивлячись у підлогу. – Не впораюся. Вся ця квартира, дача… Все нагадує Олега. Я вирішила, що чесно буде все віддати вам. Ви ж його рідні, родина.

Світлана навіть підвелася від несподіванки:

– Надюш, ти що? Це ж твоє!

– Ні, я серйозно. Хочу поїхати. Моя двоюрідна сестра у Києві живе, давно кличе до себе. Я там, може, роботу знайду кращу, нове життя почну.

Григорій покашляв, але було видно, що він ледве стримує радість.

– Якщо ти так вирішила, ми тебе підтримаємо. Головне, щоб тобі було комфортно.

– Саме так, – підхопила Світлана. – Ми не будемо тебе утримувати. Хоча, звісно, сумуватимемо. Ти ж, як рідна стала нам.

– Дякую, – Надія кивнула. – Я зараз мамі подзвоню, все обговорю, а ви поки що посидьте, подумайте, як далі бути. Я просто хочу, щоб все було чесно.

Вона вийшла з кімнати, залишивши їх наодинці. Серце шалено калатало, але вона намагалася тримати себе в руках.

– Чуєш, Грицю, – зашепотіла Світлана, як тільки за Надією зачинилися двері. – Ти зрозумів? Вона сама все дає!

– Офігіти просто, – Григорій ляснув себе по колінах. – Значить, Валері можемо не платити. Економія!

– Точно. Я ж казала, що вона слабка. Вдови завжди такі – соплі розмазують і готові відмовитися від усього. Квартира наша, дача наша. Мати буде задоволена.

– А як оформимо документи?

– Та нормально оформимо. Скажемо, щоб вона дарчу написала. Знайдемо нормального нотаріуса, підмажемо йому – і справа зроблена.

– Молодець, дружино! Я тобі завжди казав, що ти голова у сім’ї.

Вони засміялися. Надія стояла за дверима і слухала все це, стиснувши зуби. У руках у неї був диктофон – вона непомітно забрала його з сумки, коли виходила. Червоний вогник продовжував блимати.

Наступного ранку Надія поїхала в місто. Свекруха проводила її зі звичайними настановами:

– Ти там обережніше у місті, чи мало що. І парасольку не забудь, дощі ж.

– Добре, Антоніно Петрівно.

Замість роботи Надія пішла у відділення поліції. Дільничний, чоловік років п’ятдесяти із втомленим обличчям, спочатку слухав її розповідь без особливого ентузіазму. Напевно, звик до скарг від скривджених родичів.

– Знаєте, це серйозні звинувачення, – сказав він. – Чи є у вас якісь докази?

Надія дістала диктофон та ввімкнула запис. Спочатку її голос: “Хочу поїхати… віддати все вам”, потім голоси Світлани та Григорія: “Валері можемо не платити”, “квартира наша”, “дарчу напише”…

Дільничний насупився і перемотав на початок. Прослухав ще раз. Потім узяв слухавку телефону:

– Мене треба поєднати з опергрупою…

Світлану з Григорієм затримали надвечір того ж дня. Лісничого Валеру знайшли наступного ранку – він працював на станції човнів біля озера й особливо не ховався.

Під тиском зізнався, що справді погодився за гроші влаштувати “нещасний випадок”. Пояснював, що дружина хвора, грошей на лікування не вистачає, ото й погодився на цю справу.

Антоніна Петрівна примчала до Надії за два дні. Влаштувала скандал прямо у дворі будинку, де винаймала квартиру невістка:

– Це все ти! – кричала старенька, розмахуючи руками. – Ти їх підставила! Спеціально все підлаштувала!

– Антоніно Петрівно, – Надія стояла на ґанку і дивилася на свекруху. – Вони хотіли мене на той світ відправити. Ви знаєте? На той світ!

– Брешеш ти все! Мої діти не здатні на таке! Це ти довела їх, мабуть, сама їм цю думку в голову вклала!

Сусіди виглядали з вікон, хтось навіть вийшов надвір подивитися на скандал. Надія розвернулась і зайшла до хати, зачинивши за собою двері. Сперечатись було марно – для матері її діти завжди залишаться безневинними.

За місяць слідство завершилося. Світлану та Григорія засудили до реальних термінів – за замах, та шахрайство.

Лісничий Валера отримав умовний термін, бо сам не встиг нічого зробити й одразу зізнався.

Надія продала квартиру в Черкасах, та дачну ділянку. Гроші вклала у покупку студії у столиці, де жила сестра.

Влаштувалася бухгалтером у торгівельну компанію, зарплата була вищою, ніж у Черкасах.

Антоніна Петрівна так і не вибачила невістці. Дзвонила іноді, але тільки для того, щоб дорікнути за “зраду” сім’ї.

Надія слухала мовчки та клала слухавку. Жити у тому місті, де кожна вулиця нагадувала про трагедію, вона більше не могла.

Столиця зустріла її шумом, метушнею та повною анонімністю.

Тут ніхто не знав її історії, ніхто не дивився з осудом чи жалем. Можна було просто дихати на повні груди та жити далі.

А старий диктофон вона зберігала в шухляді столу – як нагадування про те, що не треба нікому довіряти, навіть найближчим. Як кажуть, довіряй, але перевіряй…

Як вам план родичів? Ставте вподобайки, залишайте свої думки в коментарях.

"