"– Ти з глузду з’їхала? Розблокуй негайно мої картки! – заволав чоловік, хапаючись за голову

Я стояла біля вікна ресторану і не могла повірити своїм очам. Віктор, мій чоловік, сидів за столиком на літній терасі й цілував якусь дівчину. Молоду, років двадцяти п’яти, не більше. Білявку з довгим волоссям і яскравою помадою.

Рука сама потяглася до телефону. Я увімкнула камеру і зробила кілька знімків. Руки тремтіли, але вийшло чітко. Віктор обіймає цю особу, вона сміється, закинувши голову. На його обличчі вираз повного щастя.

Двадцять сім років шлюбу. Двадцять сім років я вірила кожному його слову, коли він говорив про затримки на роботі, відрядження, зустрічі з партнерами. А він он де проводив час!

Додому я їхала, як у тумані. У голові крутилися ті самі думки: як довго це триває? Чи давно він мене дурить? І головне – що тепер робити?

Віктор прийшов пізно, як завжди. Я сиділа на кухні з кухлем чаю і пильно дивилася на нього.

– Привіт, люба, – бадьоро привітав він мене. – Як справи? Що робиш?

– Чай п’ю, – спокійно відповіла я.

– А я сьогодні так утомився на роботі! Стільки справ навалилося. Уявляєш, до дев’ятої вечора сидів в офісі.

– Уявляю.

Він пройшов у ванну, увімкнув душ. Я дістала телефон та ще раз подивилася на фотографії. На годиннику в кутку екрана було о пів на сьому вечора. У цей час мій чоловік цілувався із коханкою, а не сидів в офісі.

Вранці, коли Віктор пішов на роботу, я поїхала в банк. Управитель, Михайло Сергійович, прийняв мене відразу. Ми знайомі давно – я обслуговуюсь у цьому банку понад десять років.

– Валентино Іванівно, які питання? – усміхнувся він.

– Хочу заблокувати карти чоловіка.

Посмішка сповзла з його обличчя.

– Вибачте, а чому?

– За сімейними обставинами.

Михайло Сергійович покашляв.

– Розумієте, технічно це можливо, оскільки карти прив’язані до вашого рахунку. Але, зазвичай такі рішення ухвалюють після консультації з чоловіком.

– Консультації не потрібні.

Я дістала телефон та показала йому фотографії.

– Думаю, цього достатньо, щоб пояснити ситуацію.

Управитель уважно вивчив знімки, потім співчутливо глянув на мене.

– Звісно, Валентино Іванівно. Все зробимо протягом години.

– І ще одне прохання. Чи можете змінити паролі доступу до інтернет-банку?

– Без проблем.

Додому я повернулася у гарному настрої. Вперше за довгий час відчувала, що контролюю ситуацію. Віктор звик жити на мої гроші, користуватись моїми картами. Сімейний бізнес, який ми розвивали разом, давно фактично належав мені.

Увечері я приготувала його улюблену страву – смажену качку з яблуками. Накрила стіл, запалила свічки. Віктор здивувався.

– Який привід? – спитав він, сідаючи за стіл.

– Ніякого. Просто захотілося порадувати чоловіка.

Ми повечеряли, поговорили про різні дрібниці. Віктор був у чудовому настрої, навіть жартував. Мабуть, зустріч із коханкою його надихнула.

– Завтра планую з’їздити до Петрових на дачу, – сказав він за десертом. – Вони запрошували на шашлики.

– У суботу?

– Так, вони якраз вільні лише у вихідні.

Я кивнула. Цікаво, як звати його коханку? І де вони планують зустрічатись завтра?

– Добре, їдь. А я вдома попрацюю, документи розберу.

Вранці Віктор зібрався та поїхав. Я дочекалася, доки його машина сховається за поворотом, і теж сіла у свою. Стежити за зрадником – заняття не з приємних, але мені треба було знати правду.

Віктор поїхав не до Петрових, а до центру міста. Зупинився біля дорогого торгівельного центру. Я припаркувалася віддалік і спостерігала. За десять хвилин до нього підійшла та сама білявка. Вони обнялися і пішли магазинами.

Я простежила за ними здалеку. Вони заходили у дорогі бутіки, він купував їй одяг, прикраси. У кафе вони сиділи, тримаючись за руки, сміялися з чогось. Виглядали, як закохана парочка.

В ювелірному магазині Віктор довго вибирав каблучку. Дорогу, з великим каменем. Дівчина приміряла, крутила рукою, милувалася. Продавець запакував покупку в гарну коробочку.

Я бачила достатньо. Поїхала додому і почала чекати.

Віктор повернувся близько восьмої вечора. Веселий, задоволений.

– Як справи у Петрових? – поцікавилася я.

– Чудово! Шашлики вдалися, компанія гарна. Жаль, що ти не поїхала.

– Так, шкода.

Він пройшов у ванну кімнату. Я почула, як він увімкнув душ, і тихенько зазирнула в його піджак. У кишені лежав чек із ювелірної крамниці. Каблучка коштувала сімдесят тисяч гривень.

Моїх грошей.

У понеділок уранці Віктор пішов на роботу у чудовому настрої. Насвистував якусь мелодію, поцілував мене в щоку.

– Побачимося ввечері, люба.

– До побачення.

Години через дві задзвонив телефон.

– Валю, це Віктор. У мене проблеми з картою. Вона не працює.

– Які проблеми?

– Не знаю, пише щось про блокування. Може, збій у банку?

– Можливо. Де ти зараз?

– У торговому центрі. Хотів щось купити, а карта не проходить.

Уявляю, що він хотів купити. І для кого.

– Спробуй іншу картку.

– Пробував. Те ж саме.

– Дивно. Подзвони в банк, з’ясуй.

– Вже дзвонив. Кажуть, карти заблоковані за розпорядженням власника рахунку.

У слухавці повисла пауза.

– Валю, ти нічого не знаєш про це?

– Ні, звісно. А що мені знати?

– Тоді хто міг заблокувати карти?

– Уявлення не маю. Мабуть, якась помилка.

Віктор помовчав, потім сказав:

– Я зараз у банк поїду, розбиратимуся.

– Добре. Успіхів.

За годину він зателефонував знову. Голос був уже не такий спокійний.

– Валю, мені в банку пояснили ситуацію. Виявляється, ти сама заблокувала карти.

– Так, заблокувала.

– Навіщо?

– Подумала, що настав час економити сімейний бюджет.

– Ти з глузду з’їхала? Розблокуй негайно!

– Ні.

– Як це ні?!

– Дуже просто. Не розблокую.

– Валентино, я не розумію, що відбувається! Поясни нормально!

– Приїжджай додому. Поговоримо.

Віктор примчав за пів години. Увірвався у квартиру червоний від злості.

– Ти недолуга? – заволав він, хапаючись за голову. – Навіщо мої карти заблокувала?

– Це не твої карти. Це мої карти, якими ти користувався.

– Яка різниця? Ми ж сім’я!

– Саме так. Були сім’єю.

Я дістала телефон та показала йому фотографії з тераси ресторану.

– Впізнаєш?

Віктор зблід. Сів у крісло, дивився в підлогу.

– Де це ти знімала?

– У ресторані на Житомирській. У п’ятницю ввечері. Коли ти, нібито, працював до дев’ятої.

– Валю, я можу все пояснити!

– Пояснюй.

– Це не те, що ти думаєш!

– А що це?

– Ми просто… дружимо.

– Дружите? – Я показала на фотографію, де вони цілуються. – Дуже дружньо.

Віктор потер чоло рукою.

– Добре, між нами є симпатія. Але це нічого не означає!

– Каблучка за сімдесят тисяч також нічого не означає?

– Звідки ти знаєш про каблучку?

– Чек у твоїй кишені лежав.

Віктор підвівся і почав ходити по кімнаті.

– Послухай, я розумію, що це має не добрий вигляд. Але ж ти сама знаєш – між нами давно нічого немає.

– Це виправдання зради?

– Не зради, а… ну, захоплення.

– Як звуть твоє захоплення?

– Катя.

– Скільки їй років?

– Двадцять шість.

– Давно ви знайомі?

– Пів року.

Пів року він мені брехав. Щодня дивився у вічі й брехав.

– І що далі плануєте?

– Поки що нічого. Просто зустрічаємося інколи.

– На мої гроші.

– Валю, не треба так. Гроші спільні.

– Були спільні. Поки ти не вирішив витрачати їх на утримання коханки.

– Вона не коханка! Ми просто…

– Просто що? Дружите? Каблучки даруєш, бо дружиш?

Віктор опустився назад у крісло.

– Що ти хочеш? Щоб я з нею розлучився?

– Хочу, щоб ти з’їхав із моєї квартири!

– З нашої квартири!

– Ні, з моєї! Вона оформлена на мене, як і решта майна.

– Але ж я теж вклався!

– Своєю працею. За яку отримував заробітну плату. А гроші на купівлю квартири, машин, бізнесу – мої!

То була правда. Коли ми одружилися, Віктор не мав нічого. Я працювала в успішній компанії, отримувала хорошу зарплату, потім почала власну справу. Він допомагав, але кошти були моїми.

– Валю, ми можемо все обговорити спокійно. Не треба рубати з гарячого.

– Я не рубаю з гарячого. Я три дні обмірковувала ситуацію.

– І вирішила мене вигнати?

– Вирішила, що не оплачуватиму твої розваги з Катею.

– А якщо я з нею розлучусь?

– Пізно!

– Чому пізно? Я ж сказав, що готовий!

– Тому, що довіра втрачена. Як я тепер знатиму, що ти не брешеш?

Віктор помовчав, потім несподівано спитав:

– А ти взагалі мене любиш?

Питання застало мене зненацька. Я замислилась. Чи любила я його? Раніше так, дуже сильно. А зараз?

– Мабуть, ні. Вже давно ні.

– Тоді, яка різниця, чи є у мене Катя, чи ні?

– Різниця в тому, що я не збираюся утримувати чужу родину!

– Ми не сім’я! Просто зустрічаємось!

– Каблучки за сімдесят тисяч просто даруєте?

– То був подарунок на день народження.

– Мій день народження ти востаннє згадував п’ять років тому. Квіти подарував із найближчого кіоску.

Віктор замовк. Мабуть, зрозумів, що виправдовуватися марно.

– Добре, – сказав він нарешті. – Якщо ти хочеш розлучитися, розлучімось. Але дай мені час знайти житло.

– Тиждень. Потім зміню замки.

– Тиждень – це мало!

– Досить. За тиждень можна винайняти квартиру.

– На які гроші? Ти ж карти заблокувала!

– Це твої проблеми. Попроси у Каті в борг.

– У неї немає грошей.

– Тоді влаштовуйся на роботу.

– Я працюю!

– Ти в нашій фірмі останні пів року займаєшся не роботою, а особистим життям.

– Валю, будь людиною! Дай хоча б трохи грошей спочатку!

Я глянула на нього уважно. П’ятдесят років, сиве волосся, зморшки навколо очей. Колись він здавався мені найкрасивішим чоловіком у світі.

– Добре. Двадцять тисяч на оренду житла. Більше ні копійки.

– Дякую.

– І ще умова. Завтра звільняєшся з фірми.

– Але ж це наш сімейний бізнес!

– Був наш. Тепер мій.

Віктор підвівся і попрямував до дверей.

– Отже, рішення остаточне?

– Остаточне.

– А що як ти пошкодуєш?

– Не пошкодую.

– Звідки така впевненість?

– Тому що вперше за багато років відчуваю полегшення.

То була правда. Коли схлинула перша злість, прийшов дивний спокій. Наче зняли важкий тягар із плечей.

– Тоді до побачення, Валентино.

– До побачення, Вікторе.

Він вийшов, тихо прикривши двері. Я залишилася сидіти у кріслі та думати про те, що буде далі. Вперше в житті я буду жити одна.

І знаєте, що? Мені це навіть подобається…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"