"– А з чого я повинна дарувати вам квартиру?

 

"– А з чого я повинна дарувати вам квартиру? Мені ніхто нічого не дарував! – Обурювалася мати

– Могла б і подарувати квартиру! У тебе ж їх три!

Ірина відкинулася на спинку дивана, схрестивши руки на грудях. Її голос тремтів від ледь стримуваного роздратування.

Ганна Сергіївна повільно підвела погляд від кухля з чаєм. У вітальні повисла тиша, що порушувалася тільки цоканням настінного годинника.

– З якої радості? – Ганна Сергіївна поставила кухоль на блюдце з тихим брязкотом. – Мені ніхто нічого не дарував!

Ірина схопилася з дивана, її підбори стукали по паркету.

– Мамо, ну що ти, як чужа! Ми ж твоя родина! У нас дитина росте, а ми по орендованих кутках блукаємо!

– По кутках? – Ганна Сергіївна смикнула плечима. – П’ять років у моїй квартирі безплатно – це по кутках?

У повітрі запахло грозою, хоч за вікном було тихо.

Слова доньки ще дзвеніли у вухах, коли Ганна Сергіївна піднялася з крісла і підійшла до вікна. Ірина грюкнула дверима і пішла, залишивши матір віч-на-віч зі спогадами, які накотили раптово, як приплив.

Тридцять п’ять років тому вона стояла біля іншого вікна – у батьківській квартирі. Батько підписував дарчу на будинок сестрі Валентині.

– Валюші потрібніше, – сказала тоді мати, не дивлячись на Ганну. – У неї сім’я, діти будуть. А ти… ти й сама впораєшся. Розумна.

Впораєшся. Це слово стало її прокляттям та порятунком одночасно.

До столиці вона приїхала з однією валізою та адресою гуртожитку. Вона вступила в університет, на економічний факультет.

Андрій з’явився на другому курсі – високий, харизматичний, читав поетичні вірші, та обіцяв зірки з неба. Розписалися на третьому. Ірина стала мамою на четвертому.

Ганна Сергіївна посміхнулася, згадавши, як Андрій тримав доньку, наче кришталеву вазу.

– Я не готовий, – сказав він за пів року. – Мама каже, нам рано. Поживи поки що з малюком, а я підготую ґрунт.

Ґрунт він готував три місяці, потім просто припинив приходити. Розлучення оформили поштою.

Диплом вона захищала з Іринкою на руках. Декан дозволив – знав ситуацію. Подруги по черзі гойдали візок у коридорі, доки Ганна відповідала комісії.

Перша робота – бухгалтер на пів ставки. Орендувала кімнату у малосімейці. Ганна Сергіївна перебирала старі квитанції, сидячи за кухонним столом – звичка зберігати всі документи з того часу залишилася. Ось розрахунковий листок за дев’яносто п’ятий рік – сімсот гривень.

Ганна працювала на знос. Вона вставала о п’ятій ранку, готувала кашу, будила доньку. О сьомій — садок, о восьмій вона вже сиділа в конторі.

Основна – бухгалтерія вдень, вечорами – фріланс, звіти для підприємців. Засинала над калькулятором, прокидалася о п’ятій ранку від звуку будильника.

Головний бухгалтер до тридцяти років. Потім фінансовий директор. Паралельно – вечірні підробітки, декларації для дрібних фірм.

– Мамо, а чому у Насті є Барбі, а я не маю? – спитала одного разу семирічна Іринка.

– Буде й у тебе. Краща.

І була. Не одразу, за місяць. Ганна взяла додаткову зміну, перераховувала чужі мільйони. Барбі купила найдорожчу, з будиночком.

Внесла перший внесок за студію. Двадцять два метри щастя, вікно у двір, але своє.

– Сама, – прошепотіла Ганна Сергіївна, дивлячись на вогні вечірнього Києва. – Все сама.

Першу ніч вони з маленькою Іринкою спали на матраці просто на підлозі – грошей на ліжко не було.

– Мамо, а коли в нас буде телевізор? – питала п’ятирічна донька.

– Скоро, сонечко. Все буде.

До десяти років Ірина накопичила на другу однокімнатну квартиру. Пам’ятала, як підписувала договір купівлі-продажу – рука тремтіла. Однокімнатну одразу здала, гроші пішли на гімназію.

– Навіщо переплачувати? – дивувалась сусідка Ніна Петрівна, зустрівши їх біля під’їзду. – У звичайній школі також навчають.

– Моя дочка отримає все, чого я не мала, – відповіла Ганна, притримуючи Ірину за плече.

Гімназія, англійська з носієм, потім мовні курси. Ірина вступила на бюджет на іноземну мову.

Ганна Сергіївна вимкнула чайник, налила чай. Третю квартиру вона купила напередодні весілля Ірини – двокімнатну, з гарним ремонтом. Там тепер і мешкали молоді.

Вона відчинила ящик кухонного столу, де зберігала документи. Три теки, три свідоцтва про власність.

Кожна сторінка – пам’ять про чотирнадцятигодинні робочі дні, відмови собі у всьому, нескінченні таблиці до різі в очах.

– Це моє, – сказала вона вголос, закриваючи ящик. – Зароблене. Не подароване, не спадкове. Ніхто не має права вимагати.

Ганна Сергіївна пам’ятала той день п’ять років тому, коли Ірина привела Сергія знайомитись. Хлопець їй сподобався – інженер із простої родини, без пафосу.

На весілля накрили столи прямо тут, у цій вітальні. П’ятдесят тисяч на свято – останні заощадження Ганни Сергіївни.

– Мамо, ми не потягнемо оренду, – сказала Ірина через місяць після весілля. – Сергій отримує двадцять, я – дванадцять. Половина піде на квартиру.

Ганна Сергіївна тоді сиділа за цим же столом, перевіряла квитанції за трьома квартирами.

– Живіть у двокімнатній, – відповіла вона, не підводячи голови. – Безплатно. Але з умовою, що відкладаєте на початковий внесок. П’ять років вам вистачить?

– Мамо, ти найкраща! – Ірина обійняла її так міцно, що захрумтіли ребра.

П’ять років пролетіли швидко. Ганна Сергіївна не перевіряла, як вони збирають – довіряла. Платила за них комуналку, робила ремонт у ванній, коли потекли труби. Коли з’явився онук Костик, купила ліжечко та візок.

А потім вона покликала їх на розмову. Дістала із серванта теку з документами, старий калькулятор.

– Подивилася іпотечні програми. Можу дати вісімсот тисяч на початковий внесок. Візьміть двокімнатну в новобудові, платитимете по п’ятнадцять тисяч. Потягнете?

Сергій мовчав, роздивляючись свої руки. Ірина почервоніла.

– Вісімсот тисяч? Мамо, у тебе три квартири! Кожна коштує під чотири мільйони!

– І що? – Ганна Сергіївна акуратно склала папери.

– Подаруй нам одну! Навіщо тобі три?

– Тому що я їх заробила!

– Мені не потрібна твоя кабала з іпотекою! – Ірина встала так різко, що впав стілець. – Ти могла б просто подарувати квартиру! Інші батьки дарують!

Ганна Сергіївна дивилася на дочку і вперше бачила чужу людину.

Мати повільно встала, підійшла до серванта та дістала альбом із фотографіями. Старий, пошарпаний, з вицвілими знімками.

– Ось дивись. – Вона розкрила альбом. – Це я у малосімейці. Тобі два роки. Бачиш розкладачку біля стіни? Ми на ній спали удвох.

Ірина відвернулася. По її щоках текли сльози впереміш із тушшю.

– До чого тут це? У тебе зараз три квартири!

– До того ж. – Ганна Сергіївна закрила альбом із тихим шерехом. – Ці три квартири – результат тридцяти років роботи. Без вихідних, відпусток, лікарняних. Я собі сукню нову раз на три роки купувала!

– Ти просто жадібна! – вигукнула Ірина, схлипуючи. – Кості потрібна своя кімната!

Ганна Сергіївна відчула, як щось обірвалося всередині. Роки провини за те, що не може дати дочці більше, раптом випарувалися. Вона випростала спину.

– Мені ніхто нічого не дарував, – голос звучав спокійно та твердо. – Ні батьки, ні колишній чоловік, ні держава. От і ви з Сергієм маєте самі заробити. Я пропоную допомоги вісімсот тисяч. Не хочете – не треба.

Вона підійшла до вішалки, зняла пальто.

– Куди ти? – розгублено спитала Ірина.

– Додому. У свою квартиру. Яку сама купила.

Ганна Сергіївна повернулася до квартири, де жила донька, за три дні – забрати документи з поштової скриньки. Двері відчинила ключем, але всередині було порожньо. Голі стіни, на підлозі у передпокої – сліди від взуття.

На кухонному підвіконні лежали ключі. Жодної записки. У дитячій лишився лише гачок від люстри — навіть карниз зняли.

– Ганно Сергіївно? – Сусідка Валентина визирнула на майданчик. – А вони з’їхали вчора. Газель наймали, все вивезли.

– Знаю, – збрехала Ганна Сергіївна.

– Адресу залишили? Мені Ірочка за інтернет мала…

– Ні.

Вона пройшла порожніми кімнатами. У ванній забули дитячу зубну щітку – червону, з Людиною-павуком. Костик її любив. Ганна Сергіївна взяла щітку, покрутила в руках, кинула у відро для сміття.

Вдома вона сіла за стіл, відчинила телефон. Номер Ірини було заблоковано. У Вайбері галочка, повідомлення не доставлено. Сергій також не відповідав.

Серце стискалося від образи. Важкої, в’язкої, як смола.

– Жадібна, – прошепотіла Ганна Сергіївна, згадуючи слова дочки. – Я жадібна?

Вона заплющила очі. Згадала, як купувала Ірині перший айфон – збирала три місяці. Як оплачувала літній табір у Болгарії. Як дала останнє на весілля.

– Я давала більше, ніж заробляла сама, – сказала вона порожній квартирі. – Набагато більше.

Вдома було тихо. Ганна Сергіївна зняла пальто, повісила на вішак – все за звичкою, акуратно. На кухонному столі стояв кухоль з недопитим чаєм із бергамотом. Вона вилила його в раковину, сполоснула кухоль.

У вітальні на комоді стояла фотографія – Ірина у випускній сукні, посміхається. Ганна Сергіївна провела пальцем по рамці, стираючи пилюку.

– Я допомогла, – сказала вона фотографії. – Пустила пожити безплатно. П’ять років! Готова була вісімсот тисяч дати.

Вона пройшла до спальні, сіла на ліжко. У тумбочці лежали документи на квартири – усі три теки. Дістала, розклала на покривалі.

– Дарувати не зобов’язана, – промовила вголос, дивлячись на свідоцтва про власність. – Це моє. Зароблене.

За вікном спалахнули ліхтарі. Ганна Сергіївна прибрала документи назад, увімкнула телевізор — новини, серіал, реклама. Все, як завжди.

Якщо Ірина розумна – зрозуміє. Повернеться, вибачиться. Скаже: “Мамо, вибач, погарячкувала”. І вони сядуть на кухні, питиму чай, обговорюватимуть іпотеку, шукатимуть варіанти.

А якщо не повернеться?

Ганна Сергіївна вимкнула телевізор.

– Це вже її проблеми, – сказала вона темряві. – Її особистий вибір.

Вона лягла, натягла ковдру до підборіддя. У квартирі було тепло, надійно. В її квартирі, – одній із трьох…

Що ви скажете про вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях. ставте вподобайки.

"