"– А з чого я повинна дарувати вам квартиру? Мені ніхто нічого не дарував! – Обурювалася мати
– Могла б і подарувати квартиру! У тебе ж їх три!
Ірина відкинулася на спинку дивана, схрестивши руки на грудях. Її голос тремтів від ледь стримуваного роздратування.
Ганна Сергіївна повільно підвела погляд від кухля з чаєм. У вітальні повисла тиша, що порушувалася тільки цоканням настінного годинника.
– З якої радості? – Ганна Сергіївна поставила кухоль на блюдце з тихим брязкотом. – Мені ніхто нічого не дарував!
Ірина схопилася з дивана, її підбори стукали по паркету.
– Мамо, ну що ти, як чужа! Ми ж твоя родина! У нас дитина росте, а ми по орендованих кутках блукаємо!
– По кутках? – Ганна Сергіївна смикнула плечима. – П’ять років у моїй квартирі безплатно – це по кутках?
У повітрі запахло грозою, хоч за вікном було тихо.
Слова доньки ще дзвеніли у вухах, коли Ганна Сергіївна піднялася з крісла і підійшла до вікна. Ірина грюкнула дверима і пішла, залишивши матір віч-на-віч зі спогадами, які накотили раптово, як приплив.
Тридцять п’ять років тому вона стояла біля іншого вікна – у батьківській квартирі. Батько підписував дарчу на будинок сестрі Валентині.
– Валюші потрібніше, – сказала тоді мати, не дивлячись на Ганну. – У неї сім’я, діти будуть. А ти… ти й сама впораєшся. Розумна.
Впораєшся. Це слово стало її прокляттям та порятунком одночасно.
До столиці вона приїхала з однією валізою та адресою гуртожитку. Вона вступила в університет, на економічний факультет.
Андрій з’явився на другому курсі – високий, харизматичний, читав поетичні вірші, та обіцяв зірки з неба. Розписалися на третьому. Ірина стала мамою на четвертому.
Ганна Сергіївна посміхнулася, згадавши, як Андрій тримав доньку, наче кришталеву вазу.
– Я не готовий, – сказав він за пів року. – Мама каже, нам рано. Поживи поки що з малюком, а я підготую ґрунт.
Ґрунт він готував три місяці, потім просто припинив приходити. Розлучення оформили поштою.
Диплом вона захищала з Іринкою на руках. Декан дозволив – знав ситуацію. Подруги по черзі гойдали візок у коридорі, доки Ганна відповідала комісії.
Перша робота – бухгалтер на пів ставки. Орендувала кімнату у малосімейці. Ганна Сергіївна перебирала старі квитанції, сидячи за кухонним столом – звичка зберігати всі документи з того часу залишилася. Ось розрахунковий листок за дев’яносто п’ятий рік – сімсот гривень.
Ганна працювала на знос. Вона вставала о п’ятій ранку, готувала кашу, будила доньку. О сьомій — садок, о восьмій вона вже сиділа в конторі.
Основна – бухгалтерія вдень, вечорами – фріланс, звіти для підприємців. Засинала над калькулятором, прокидалася о п’ятій ранку від звуку будильника.
Головний бухгалтер до тридцяти років. Потім фінансовий директор. Паралельно – вечірні підробітки, декларації для дрібних фірм.
– Мамо, а чому у Насті є Барбі, а я не маю? – спитала одного разу семирічна Іринка.
– Буде й у тебе. Краща.
І була. Не одразу, за місяць. Ганна взяла додаткову зміну, перераховувала чужі мільйони. Барбі купила найдорожчу, з будиночком.
Внесла перший внесок за студію. Двадцять два метри щастя, вікно у двір, але своє.
– Сама, – прошепотіла Ганна Сергіївна, дивлячись на вогні вечірнього Києва. – Все сама.
Першу ніч вони з маленькою Іринкою спали на матраці просто на підлозі – грошей на ліжко не було.
– Мамо, а коли в нас буде телевізор? – питала п’ятирічна донька.
– Скоро, сонечко. Все буде.
До десяти років Ірина накопичила на другу однокімнатну квартиру. Пам’ятала, як підписувала договір купівлі-продажу – рука тремтіла. Однокімнатну одразу здала, гроші пішли на гімназію.
– Навіщо переплачувати? – дивувалась сусідка Ніна Петрівна, зустрівши їх біля під’їзду. – У звичайній школі також навчають.
– Моя дочка отримає все, чого я не мала, – відповіла Ганна, притримуючи Ірину за плече.
Гімназія, англійська з носієм, потім мовні курси. Ірина вступила на бюджет на іноземну мову.
Ганна Сергіївна вимкнула чайник, налила чай. Третю квартиру вона купила напередодні весілля Ірини – двокімнатну, з гарним ремонтом. Там тепер і мешкали молоді.
Вона відчинила ящик кухонного столу, де зберігала документи. Три теки, три свідоцтва про власність.
Кожна сторінка – пам’ять про чотирнадцятигодинні робочі дні, відмови собі у всьому, нескінченні таблиці до різі в очах.
– Це моє, – сказала вона вголос, закриваючи ящик. – Зароблене. Не подароване, не спадкове. Ніхто не має права вимагати.
Ганна Сергіївна пам’ятала той день п’ять років тому, коли Ірина привела Сергія знайомитись. Хлопець їй сподобався – інженер із простої родини, без пафосу.
На весілля накрили столи прямо тут, у цій вітальні. П’ятдесят тисяч на свято – останні заощадження Ганни Сергіївни.
– Мамо, ми не потягнемо оренду, – сказала Ірина через місяць після весілля. – Сергій отримує двадцять, я – дванадцять. Половина піде на квартиру.
Ганна Сергіївна тоді сиділа за цим же столом, перевіряла квитанції за трьома квартирами.
– Живіть у двокімнатній, – відповіла вона, не підводячи голови. – Безплатно. Але з умовою, що відкладаєте на початковий внесок. П’ять років вам вистачить?
– Мамо, ти найкраща! – Ірина обійняла її так міцно, що захрумтіли ребра.
П’ять років пролетіли швидко. Ганна Сергіївна не перевіряла, як вони збирають – довіряла. Платила за них комуналку, робила ремонт у ванній, коли потекли труби. Коли з’явився онук Костик, купила ліжечко та візок.
А потім вона покликала їх на розмову. Дістала із серванта теку з документами, старий калькулятор.
– Подивилася іпотечні програми. Можу дати вісімсот тисяч на початковий внесок. Візьміть двокімнатну в новобудові, платитимете по п’ятнадцять тисяч. Потягнете?
Сергій мовчав, роздивляючись свої руки. Ірина почервоніла.
– Вісімсот тисяч? Мамо, у тебе три квартири! Кожна коштує під чотири мільйони!
– І що? – Ганна Сергіївна акуратно склала папери.
– Подаруй нам одну! Навіщо тобі три?
– Тому що я їх заробила!
– Мені не потрібна твоя кабала з іпотекою! – Ірина встала так різко, що впав стілець. – Ти могла б просто подарувати квартиру! Інші батьки дарують!
Ганна Сергіївна дивилася на дочку і вперше бачила чужу людину.
Мати повільно встала, підійшла до серванта та дістала альбом із фотографіями. Старий, пошарпаний, з вицвілими знімками.
– Ось дивись. – Вона розкрила альбом. – Це я у малосімейці. Тобі два роки. Бачиш розкладачку біля стіни? Ми на ній спали удвох.
Ірина відвернулася. По її щоках текли сльози впереміш із тушшю.
– До чого тут це? У тебе зараз три квартири!
– До того ж. – Ганна Сергіївна закрила альбом із тихим шерехом. – Ці три квартири – результат тридцяти років роботи. Без вихідних, відпусток, лікарняних. Я собі сукню нову раз на три роки купувала!
– Ти просто жадібна! – вигукнула Ірина, схлипуючи. – Кості потрібна своя кімната!
Ганна Сергіївна відчула, як щось обірвалося всередині. Роки провини за те, що не може дати дочці більше, раптом випарувалися. Вона випростала спину.
– Мені ніхто нічого не дарував, – голос звучав спокійно та твердо. – Ні батьки, ні колишній чоловік, ні держава. От і ви з Сергієм маєте самі заробити. Я пропоную допомоги вісімсот тисяч. Не хочете – не треба.
Вона підійшла до вішалки, зняла пальто.
– Куди ти? – розгублено спитала Ірина.
– Додому. У свою квартиру. Яку сама купила.
Ганна Сергіївна повернулася до квартири, де жила донька, за три дні – забрати документи з поштової скриньки. Двері відчинила ключем, але всередині було порожньо. Голі стіни, на підлозі у передпокої – сліди від взуття.
На кухонному підвіконні лежали ключі. Жодної записки. У дитячій лишився лише гачок від люстри — навіть карниз зняли.
– Ганно Сергіївно? – Сусідка Валентина визирнула на майданчик. – А вони з’їхали вчора. Газель наймали, все вивезли.
– Знаю, – збрехала Ганна Сергіївна.
– Адресу залишили? Мені Ірочка за інтернет мала…
– Ні.
Вона пройшла порожніми кімнатами. У ванній забули дитячу зубну щітку – червону, з Людиною-павуком. Костик її любив. Ганна Сергіївна взяла щітку, покрутила в руках, кинула у відро для сміття.
Вдома вона сіла за стіл, відчинила телефон. Номер Ірини було заблоковано. У Вайбері галочка, повідомлення не доставлено. Сергій також не відповідав.
Серце стискалося від образи. Важкої, в’язкої, як смола.
– Жадібна, – прошепотіла Ганна Сергіївна, згадуючи слова дочки. – Я жадібна?
Вона заплющила очі. Згадала, як купувала Ірині перший айфон – збирала три місяці. Як оплачувала літній табір у Болгарії. Як дала останнє на весілля.
– Я давала більше, ніж заробляла сама, – сказала вона порожній квартирі. – Набагато більше.
Вдома було тихо. Ганна Сергіївна зняла пальто, повісила на вішак – все за звичкою, акуратно. На кухонному столі стояв кухоль з недопитим чаєм із бергамотом. Вона вилила його в раковину, сполоснула кухоль.
У вітальні на комоді стояла фотографія – Ірина у випускній сукні, посміхається. Ганна Сергіївна провела пальцем по рамці, стираючи пилюку.
– Я допомогла, – сказала вона фотографії. – Пустила пожити безплатно. П’ять років! Готова була вісімсот тисяч дати.
Вона пройшла до спальні, сіла на ліжко. У тумбочці лежали документи на квартири – усі три теки. Дістала, розклала на покривалі.
– Дарувати не зобов’язана, – промовила вголос, дивлячись на свідоцтва про власність. – Це моє. Зароблене.
За вікном спалахнули ліхтарі. Ганна Сергіївна прибрала документи назад, увімкнула телевізор — новини, серіал, реклама. Все, як завжди.
Якщо Ірина розумна – зрозуміє. Повернеться, вибачиться. Скаже: “Мамо, вибач, погарячкувала”. І вони сядуть на кухні, питиму чай, обговорюватимуть іпотеку, шукатимуть варіанти.
А якщо не повернеться?
Ганна Сергіївна вимкнула телевізор.
– Це вже її проблеми, – сказала вона темряві. – Її особистий вибір.
Вона лягла, натягла ковдру до підборіддя. У квартирі було тепло, надійно. В її квартирі, – одній із трьох…
Що ви скажете про вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях. ставте вподобайки.
"
На той світ забере ті квартири,дура мати.
ВідповістиВидалитиПравильно зробила
ВідповістиВидалитиМати вчила заробляти гроші і не жити за чиїсь рахунок
Кожне покоління зобов'язане побудувати собі житло і дочка не розуміє що заміж вийшла не для мами і такої допомоги як отримувала вона свому сину не дасть бо вже п'ять років життя викинули на смітник бо нічого не придбали і втратили час золотий час можливостей