"– Нашу квартиру ми переоформлюємо на Романа, – мати говорила швидко, не дивлячись у вічі.

 

"– Нашу квартиру ми переоформлюємо на Романа, – мати говорила швидко, не дивлячись у вічі. Ми переїдемо у однокімнатну на Садовій. – А, як нас не стане, ти отримаєш і ту квартиру у спадок, плюс дачу. Справедливо ж?

Єва стояла біля дзеркала і фарбувала губи, коли почула голоси батьків за стіною. Говорили тихіше, ніж зазвичай – вірна ознака, що обговорюють щось неприємне.

– Треба сказати їй сьогодні, – шепотіла мати. – Роман уже зателефонував до Олі, пропозицію зробив.

Єва завмерла з помадою в руці. Яка пропозиція?

– Вона зрозуміє, – озвався батько. – Доросла вже.

Двері грюкнули – батьки пішли на кухню. Єва присіла на ліжко, серце калатало. Що вона має зрозуміти? І до чого тут шлюб Романа?

За вечерею мати нервово перебирала край серветки. Роман сяяв, як іменинник.

– У нас новини, – почала мати. – Роман одружується!

– Вітаю, – Єва подивилася на брата. – І що далі?

Повисла пауза. Батько відкашлявся:

– Квартира переходить до нього. Молодій сім’ї потрібне окреме житло.

Єва повільно відклала виделку:

– Як переходить?

– Переоформлюємо на Романа, – мати говорила швидко, не дивлячись у вічі. Ми переїдемо у однокімнатну на Садовій. – А, як нас не стане, ти отримаєш і ту квартиру у спадок, плюс дачу. Справедливо ж?

– Справедливо? – Єва відчула, як усередині все стискається. – А що мені робити до вашого відходу з життя? Чекати під дверима?

Роман усміхнувся:

– Знайдеш собі хлопця з житлом. Зазвичай дівчата так і роблять.

– А ти чому не знайшов багату наречену? Оля ж живе з мамою у двокімнатній.

– Це зовсім інше! – спалахнула мати. – Роман чоловік, він повинен забезпечувати сім’ю!

– Сам забезпечувати! Власним коштом!

Батько стукнув кулаком по столу:

– Годі сперечатись! Рішення ухвалено!

Єва згадала той скандал п’ятирічної давнини. Батько репетував на матір, розмахував документами:

– Моя квартира – мої правила! Не влаштовує – вали!

Мама плакала на кухні, говорила дочці:

– Запам’ятай, – не будь залежною від чоловіка повністю.

– Мамо, – сказала Єва тихо. – Пам’ятаєш, як тато тебе виганяв? Кричав, що ти тут ніхто?

– Це було давно, – мати зблідла. – Ми ж помирились.

– Помирилися. А урок забула?

Роман зареготав:

– Яка драма! Ти що, на вулиці зібралася жити?

– Не знаю поки що. Але краще на вулиці, аніж на подачках.

– Не неси нісенітниці, – батько підвівся з-за столу. – У понеділок ідемо до нотаріуса. І крапка.

Три дні Єва не розмовляла із сім’єю. Ходила по квартирі, як привид. Роман демонстративно обговорював з Олею плани ремонту:

– Стінку між кімнатами знесемо. Простір більше буде.

– А ці шпалери змінимо? – Оля показувала на стіну, де висіли дитячі фотографії Єви.

– Звісно. Під сучасний інтер’єр.

Єва слухала за дверима і розуміла, що для них вона вже не існує. Квартира стала їхньою територією.

У п’ятницю ввечері мати покликала її до столу. Розклала документи, посунула ручку.

– Завтра до нотаріуса. Підпишеш згоду на витяг.

– А як не підпишу?

– Підпишеш, – холодно сказав батько. – Ти не власник, тільки зареєстрована.

– Але по закону маю право на частку.

Роман різко обернувся:

– Ти що, шантажувати надумала?

– Я хочу зрозуміти логіку. Чому ти отримуєш усе зараз, а я маю чекати невідомо чого?

– Тому що так улаштований світ! – закричала мати. – Чоловік – голова сім’ї!

– Тоді хай сам на сім’ю заробляє!

Тиша. Всі дивилися на Єву з ворожістю.

– Знаєте що, – сказала вона спокійно. – Я з’їжджаю. Завтра.

– Куди? – мама спробувала засміятися. – До подружок у гості?

– Винайматиму житло.

– На які гроші? – Роман похитав головою. – Місяць помучишся, і приповзеш назад.

– Можливо. А може, й ні.

Вранці, збираючи речі, Єва знайшла під ліжком стару скриньку бабусі. Усередині лежала записка: «Внучці на згадку. Краще жити в кутку, але з власної волі». Почерк знайомий, але записку бачила вперше.

Мати стояла біля дверей, дивилася мовчки.

– Це через квартиру? – спитала нарешті.

– Через те, що мене не вважають за людину.

Роман вийшов із ванної, побачив валізи й знизав плечима:

– І правильно робиш. Набридло твоє скиглення.

Єва обернулася до брата:

– А мені набридло дивитися, як ти все життя отримуєш усе готове. І нічого за це не віддаєш.

Орендована кімната виявилася крихітною – ліжко, стіл, шафа. Зате вперше у житті Єва могла робити що хотіла, нікого не питаючи.

За тиждень зателефонувала мати:

– Як справи? Грошей вистачає?

– Поки що.

– Роман каже, що ти можеш приїжджати на вечерю. Щонеділі.

– Як гостя у власному будинку?

– Як дочка у батьківській квартирі.

Єва дивилася у маленьке віконце. Надворі діти грали в м’яч, кричали від радості.

– Знаєш, мамо, я зрозуміла одну річ. Батьківська хата – це де тебе люблять просто за те, що ти є. А не за те, що ти терпиш і мовчиш.

Мати помовчала, потім тихо сказала:

– Ми тебе любимо.

– Любите, але не шануєте.

Через два місяці Єва отримала підвищення. Тепер могла винаймати однокімнатну квартиру. Про Романове весілля дізналася від сусідки – зіграли скромно, без гостей.

Увечері сиділа на маленькій кухні, пила чай із простого кухля. Дістала бабусину записку, перечитала: «Краще жити в кутку, але з власної волі».

Тепер розуміла, що справа була не у квартирі. А в праві сказати «ні» тим, хто вважає тебе людиною другого ґатунку. У виборі гідності, замість приниження.

За вікном горіли вогні у чужих будинках. Але ця крихітна квартира була результатом її рішення. Її вибору. Місцем, де ніхто не скаже «потерпи», чи «будь вдячна за те, що маєш».

За місяць несподівано приїхала мати. Стояла на порозі з пакетом пиріжків, розгублена.

– Можна увійти?

– Звісно.

Мати оглянула квартиру, присіла на край ліжка.

– Як у тебе тісно.

– Зате моє.

Помовчали. Мати діставала пиріжки, поклала на стіл.

– Роман з Олею посварилися. Вона хоче працювати, а він проти.

– І що?

– Говорить, навіщо їй працювати, якщо квартира є. Нехай дітей народжує.

– Знайомо звучить.

Мати зітхнула:

– Може, тоді ми поспішили з рішенням?

– Може. А може просто показали, кого з дітей вважаєте важливішим.

Через пів року Єва переїхала в нормальну однокімнатну. Роман розлучився – Оля не витримала життя під контролем. Квартира спорожніла, він один гримів каструлями на великій кухні.

Мати дзвонила все частіше:

– Може, повернешся до брата? Місця багато, можете кімнати поділити.

– Мамо, я більше не граю у гру «потерпи – може щось перепаде».

– Але ж ми сім’я…

– Сім’я – це коли тебе чують! А не коли ти маєш усім бути вдячна за те, що існуєш.

Єва сиділа у своїй квартирі, перегортала журнал про дизайн. Вона могла повісити будь-які штори, переставити меблі, нікого не питаючи. Планувала відпустку в Туреччині – вперше поїде сама, за свої гроші.

Подивилася на фотографію на холодильнику – вона з бабусею на дачі. Та обіймала її та посміхалася. Мабуть, бабуся пишалася б онукою, яка обрала волю замість золотої клітки.

Найдивнішим виявилося те, що щастя прийшло не тоді, коли вона отримала щось. А коли припинила просити.

Телефон задзвонив – мати. Єва глянула на екран і скинула виклик. Не зі злості, а тому, що навчилася берегти свій спокій.

За вікном наставав вечір. Завтра буде новий день, який належить лише їй. І це коштувало всіх втрачених квадратних метрів…

Як вважаєте, слушне рішення ухвалили батьки? Що скажете про вчинок Єви? пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

"