"– Заюш, ну дідько поплутав…

 

"– Заюш, ну дідько поплутав… – Юрко зітхнув. – Це ж остання ніч волі, розумієш? Було ніяково відмовлятись від подарунка

– Юра, годі брехати, я все знаю! Як ти міг так вчинити зі мною напередодні весілля?

– То ж ми ще не одружені, – Юра знизав плечима. – Це ж парубочий вечір, традиція.

– Традиція зраджувати нареченій, тому що комусь вистачило розуму викликати платну дівчинку?! – Не витримала Аліна. – А якщо я на дівич-вечорі з кимось усамітнюсь? Що тоді?

– Ну, ти не порівнюй. Ти ж жінка. Серед жінок цінується чистота, – ухильно відмахнувся наречений.

– Скажи це тій “пані”, з якою ти розважався вчора! Ти взагалі хоч розумієш, що накоїв?

– Заюш, ну дідько поплутав… – Юрко зітхнув. – Це ж остання ніч волі, розумієш? Було ніяково відмовлятись від подарунка. Присягаюсь, більше такого не повториться. Пробач мені, будь ласка.

У Аліни все стислося всередині. Від його «каяття» та вибачень стало лише важче.

…Почалося все з учорашньої безсонної ночі. Вона чекала дзвінка до останнього, чекала, що Юрко хоча б запише голосове і скаже, що він затримався, чи поїхав до батьків, що все гаразд. Але Юрко не дзвонив і не брав слухавку.

Натомість подзвонила Даша – подруга Аліни. Її чоловік був на тому злощасному вечорі і вже повернувся додому.

– Аліно… Ти краще сядь, – голос Даші тремтів. – Пашка мені таке розповів… Ти тільки не кажи йому. Я обіцяла мовчати, але ж ми подруги. Я не можу так вчинити з тобою.

У Аліни зайшлося серце. Вона ще на той момент відчула гостру тривогу. Було ясно, про що йтиметься, але Аліна не хотіла вірити.

– Даш… Що ти хочеш сказати?

– Твій Юро… він… він уже поїхав, але не додому. І не один.

Аліна пошкодувала, що не сіла. Ноги зрадливо підкосилися. Вона мовчала. Не могла знайти слів. Не знала, як їй реагувати на цю новину.

– Весілля не буде, так? – з надією спитала Даша. – Аліно, кидай його. Тобі пощастило, що це відбувається зараз до свідотства про шлюб. Вважай, що це знак.

Головою Аліна розуміла, що Даша має рацію, але все ніяк не могла зважитися. Їй було неймовірно боляче, і вона хотіла виплеснути цей біль. Першим став Юрко.

– Де ти був уночі? – Запитала Аліна, коли він повернувся додому.

– Заюш, ну ми ж хильнули. Я залишився у друзів, переночував там, як тільки прокинувся – одразу до тебе, – почав відпиратися він.

Але Аліна продовжувала тиснути, а потім прямо сказала, що все знає. Тут Юра й розколовся.

Після його вибачень Аліна відправила його за квітами. Мовляв, хочеш вибачитись – вибачайся правильно. Насправді це був лише привід усамітнитися і зателефонувати матері. Аліні треба було хоч із кимось поговорити.

– Мамо… весілля скасовується, – одразу сказала вона.

– Ти чого? Що там у вас трапилося? – Здивувалася мати.

Аліна коротко розповіла про нічний дзвінок, про реакцію Юри, про те, як він довго відмовлявся. Мати уважно слухала і мовчала.

– Аліно… Ну, ми ж вже все оплатили, запросили гостей, – нарешті сказала вона. – Якось не зручно сказати всім, що кіна не буде. Сором же!

Аліна повільно моргнула. Вона почувала себе так, ніби дорікають їй, хоча всіх собак мали спустити на Юру.

– Тобто, скасувати весілля після зради – сором, а вийти заміж за того, хто наставив роги, – не сором?

– Ну, він же ж і справді ще не одружився. Виходить, формально не зрадив. Тим більше, що він просить у тебе прощення.

– Якщо любиш, ну дай йому шанс. Он, мій батько теж до весілля куролесив, а потім тридцять років з нами прожив. З матір’ю – душа в душу!

Аліна важко зітхнула і ухвалила рішення, про яке сто разів пошкодувала у майбутньому. Вона не стала скасовувати весілля і сказала Юрі, що вибачила його, хоча насправді не змогла.

Через роки Аліна зрозуміла, що помилилася, але на той момент їй було дуже боляче і самотньо. Здавалося, що відмова від урочистостей лише посилить ситуацію.

Якщо навіть мама засуджувала її, то як відреагує рідня? Як Аліна дивитиметься їм у вічі після такого?

Весілля пройшло тихо та мирно. Біла сукня, ігристе, тости за молодих… Усі посміхалися на фотографіях. Усі були щасливі. Окрім нареченої.

Аліна стояла поряд з Юрою, але кожна його усмішка, кожен погляд кололи зсередини, немов уламки криги. Аліна не плакала, але в її грудях ніби зяяла рана. Жінка сподівалася, що з роками вона загоїться.

Не загоїлася.

…Минуло вісім років з моменту весілля. Вісім довгих, болісних років. У них з’явилася донька Марійка. Їй нещодавно виповнилося шість.

Юра справді виявився хорошим сім’янином: він непогано заробляв, не ображав Аліну, годинами бавився з донькою і будував з нею замки з конструктора.

Для сторонніх вони виглядали щасливою сім’єю, але Аліна жила в постійному очікуванні каверзи. Будь-яка затримка чоловіка на роботі змушувала серце йти у п’яти.

– Хто пише? – питала вона, коли Юрі надходило повідомлення на телефон о третій годині ночі.

– Ніхто. Спи, – шепотів він.

– Юро, – сонно хмурилася вона. – Тобі важко сказати?

– Господи, та просто спам черговий.

Аліна не пробачила і нічого не забула. Для неї перевірка Юриного телефону стала такою самою звичкою, як чищення зубів.

Щоразу, коли Аліна не знаходила нічого підозрілого, вона заспокоювалася, але через пару годин тривога накочувала з новою силою. А якщо вона знаходила…

– Юро, а кому це ти поставив лайк під фотографією? Якась Наталя…

– Звідки ти знаєш? – Юрко здивовано скинув брови. – Це моя колега.

– А під моїми фото ти нічого не ставиш, – образилася Аліна.

Юрко зітхнув, підійшов до неї і неохоче обійняв.

– Та коли ж ти заспокоїшся… – бурмотів він.

Однак, це не допомагало. Навіть, коли тримав її за руку, їй здавалося, що робить він це через силу.

І згодом це відчуття посилювалося. Аліна все більше турбувалася, а Юра все дужче віддалявся. Якоїсь миті жінка навіть хотіла найняти приватного детектива, але подивилася на ціни і звернулася до психолога.

Вона знала, що з нею вчинили погано, але й власна реакція видавалася їй надмірною.

– Ну, як, добре сходила? – Поцікавилася Даша, коли Аліна нарешті вирвалася до тієї в гості.

– Та як сказати… Гроші викинула, – невдоволено пирхнула Аліна. – Все звелося до того, що стосунки мають будуватися на довірі, що проблема не тільки в Юрі, а й у моїх комплексах, і що я маю, або справді пробачити його і відпустити ситуацію, або подати на розлучення.

Даша розвела руками.

– А ти чого чекала? Що за помахом чарівної палички психолог перетворить Юру на святого, а тебе – на бездушну снігову королеву?

Аліна лише зітхнула у відповідь. Даша мала рацію. Справді, на що вона чекала? Їй потрібно було самій прийняти відповідальність за ситуацію та щось зробити.

Але розлучатися було страшно. Життя з Юрою – болісне, але все ж таки стабільне. Розлучення обіцяло невідомість.

Вони продовжували жити у напрузі. Атмосфера розпалювалася. Юрко став частіше психувати, поставив пароль на телефон, видаляв листування. А одного вечора він просто зібрав речі.

– Так, у мене є інша. Бо ти вже дістала! Ти сама штовхнула мене в чужі обійми, – сказав він, зітхнув і нервово потер перенісся. – Мені набридли ці довічні допити. Набридло відчувати себе підозрюваним у власному будинку.

Спочатку Аліна розплакалася. Вона навіть була готова просити Юрка залишитися, але не стала. Не змогла переступити через свою гордість цього разу.

– Ну, що я можу сказати. Молодець! Домоглася свого, – сердито кинула мати, дізнавшись про все.

Даша ж, навпаки, навіть зраділа за подругу.

– О-о, вітаю! Тепер заживеш. Не було б щастя, та нещастя допомогло!

Перші тижні Аліна вечорами металася по квартирі, наче птах у клітці. Не спала ночами, прокручувала минуле в голові, перечитувала листування. Вона пройшла крізь внутрішнє пекло.

Але потім вона стала рідше і рідше заходити до їхніх старих чатів і на його сторінку. Прийшло якесь дивне усвідомлення того, що ось воно, відбулося те, чого вона так боялася, а світ від цього не звалився.

Спочатку на душі стало порожньо, а потім легко. Аліна ніби скинула з плечей валун застарілих образ, що тягала на собі всі ці роки.

– Мамо, а коли тато приїде? – спитала якось Маша, зосереджено розфарбовуючи забарвлення.

І Аліна раптом зрозуміла, що їй стало байдуже. Що Юра перетворився із скалки в серце, на факт минулого.

– У суботу, сонечко, – відповіла вона, посміхнувшись.

Аліна усміхалася не лише доньці, а й собі. Вона нарешті скинула пута ревнощів та чужої зради. Тепер вона шкодувала лише про одне, що не зачинила двері перед Юрком ще після того парубочого вечора.

Бо стосунки на недовірі – це, як будинок, зведений на зибучому піску. Все одно рано чи пізно звалиться…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

"