Гони його! Квартира твоя. Вибачиш, а він знову… Я знаю, що це тяжко, але я з тобою! – Сказала свекруха ошелешеній невістці

 "– Гони його! Квартира твоя. Вибачиш, а він знову… Я знаю, що це тяжко, але я з тобою! – Сказала свекруха ошелешеній невістці

– Я до мами поїхав, вона терміново просила допомогти. Буду завтра ввечері. Не нудьгуйте. Ти ніби хотіла сходити в кіно з Алісою. Мені мультики не цікаві, ти ж знаєш.

– Але ж ми хотіли ще й у парк сходити разом. Ти вже цілий місяць їздиш до мами один.

– Мама погано почувається, а Аліса у нас така спритна. Ти ж не хочеш, щоб у мами знову боліла голова.

– Але спілкування з бабусею дитині корисне, та й не така вона у нас. Звичайна дитина, їй уже сім років. Вона може тихо посидіти і навіть допомогти бабусі.

– Мама сказала, що у неї від питань Аліси помутніння в очах. Ти ж знаєш, мама гіпертонік. Їй переживати і напружуватися не можна.

– Але ж я могла б допомогти з грядками!

– Там все зроблено без тебе. Сусідка приходить, звичайно мені доводиться платити, але здоров’я мами важливіше.

– В Аліси ж більше немає бабусь. Вона нудьгує.

– Наступного разу, не сьогодні. Відпочивайте. І не дзвони мені. У мами зламався телефон, а новий не хоче.

…Надія та Валентин були одружені вже десять років. Зі свекрухою стосунки завжди були добрими. Надя останні три роки дитинства провела у дитячому будинку.

Батьки не вижили в дорожній пригоді, а бабуся не витримала горя та покинула цей світ за два місяці. Дівчинка залишилася зовсім одна. Не було навіть далеких родичів.

Уляна Федорівна одразу оцінила невістку. Все при ній, краса, працьовитість, ввічливість. Щоразу вона подобалася їй все більше. Надії свекруха теж припала до душі, вона чимось нагадувала їй покійну бабусю.

Надя навіть раділа, що для її дітей бабуся буде гарною. Все було добре. Свекруха була рада появі внучки, допомагала, вчила, адже досвіду у Наді не було зовсім. Надя справлялася, а свекруха її хвалила.

Раніше вони їздили до Уляни Федорівни сім’єю. Надя допомагала на городі, а бабуся спілкувалася з Алісою. Всім і все було гаразд до недавнього часу. Валентин якось поїхав до матері один.

Просто без попередження. Точніше, він попередив її, щоб залишалася вдома і не дзвонила. Номер свекрухи був недоступний. Попри прохання чоловіка, Надія продовжувала дзвонити.

Ось і цього разу вона зателефонувала, але результат був той самий. Аліса просилася до бабусі і навіть ладна була проміняти мультики на її пиріжки.

– Невже бабуся не хоче зі мною розмовляти?

– Тато сказав, що вона захворіла.

– Я чула. Але хворих треба відвідувати.

– Ти маєш рацію. Я теж так гадаю. І телефон у бабусі зламався. Давай зробимо їй подарунок.

– А давай купимо, як у тебе. Щоб вона могла зі мною по відео розмовляти.

– А бабуся розбереться?

– Ой, та там же все просто. Дитина ж розібралася.

– Дитина, це ти?

– Звичайно, я. Я навчу її.

– Добре, я саме отримала премію.

– Я її і грати навчу!

– У бабусі на городі повно справ.

– А ввечері перед телевізором? І взагалі, незабаром осінь, мені до школи, а в бабусі врожай. Взимку городу немає. Допомагатиме мені з уроками.

– Ну ти й вигадала! Батько сказав, що бабуся хворіє.

– Вона нам зрадіє і одразу одужає.

…Уляна Федорівна сиділа на лавці під вікном і оцінювала виконану роботу.

– Надія? Аліса? А де ж Валентин? Знову працює у вихідний?

Запитання спантеличили Надю, вона задумалася.

– Як вас давно не було. Син дзвонив, сказав, що ви відпочиваєте на морі. А що це ви такі бліді, не засмагли зовсім? Погода була погана? Валя мені сказав, що набридли вам село та бабка.

– Як це? У мене й помідори дозріли і вишня. Я варення вже наварила. Забули мене. Син працює навіть у вихідні, все вам грошей мало.

– Навіть зателефонувати не можеш! А чого приїхали? Валя сказав, що не хочеш мене бачити. Образила тебе чимось?

– Я дзвонила, у вас телефон вимкнено. А Валентин взагалі сказав, що він у вас зламався.

– Так, зламався він у мене, але син у ремонт його возив. Лише номери зникли. Сама подзвонила б, але… Добре, що приїхали. Внучка не винна, якщо ти ображаєшся.

– Я не ображаюся, навпаки. Валентин щовихідних у вас проводить, а нас не бере. Сказав ви захворіли, і від зайвого шуму вам гірше. Просив і не дзвонити. Але ми вирішили приїхати і самі все побачити.

– Я вже місяць, а то й більше, його не бачила. Усе робота в нього. На море вам заробляв.

Надія не розуміла. Щось у цій історії не сходилося. Яка робота? Суворий графік. Їде до мами, а його тут і не було. І ця розмова про море.

– Ми не були на морі. У мене відпустка лише за тиждень. Але гроші потрібні на школярку. Про відпочинок ми навіть не розмовляли.

– Нічого не розумію. Ти не брешеш? Може зв’язок зіпсувався у нас. Подзвони мені.

У слухавці знову сказали, що номер не доступний.

– Ось! Дайте мені телефон, я сама наберу свій номер, – пролунав дзвінок. – Так у вас і номер інший! Ось чому я не могла додзвонитися!

– Інший? А я думаю, чому мені ніхто не дзвонить, окрім сина. Він же сам телефон у ремонт здавав. Отже…

– Це означає, що ми не образилися, бабусю. Ми ж думали, у тебе телефон досі зламаний. Навіть подарунок тобі привезли.

– А що ж із Валентином відбувається? Якось усе дивно.

– Бабуся, ти не хвилюйся. Зараз мама йому зателефонує, і все дізнаємось. А потім новий телефон розбиратимемо. Вчитиму тебе.

– Складно розбиратися?

– Та ні.

Надія зателефонувала, чоловік довго не відповідав, але втретє після гудків почувся його голос.

‐ Мені ніколи. Я ж просив не турбувати. Справ у селі багато. Мама лежить із тиском. Не дзвони, телефон у домі, а я на вулиці.

– Цікаво в якому селі вулиця.

– Що за дурницю ти кажеш? Мені треба робити, а не розмовляти з вами. Я і так розриваюся між вами та мамою.

– То ти не розривайся. Ми поруч із мамою, а ось де ти?

– Ти про що?

– Ми в селі у мами! Тільки тебе тут нема.

У телефоні настала тиша. Валентин мовчав, Надія чекала на відповідь.

– А хто тебе просив? – Нарешті зрозумів він. – У мене справи! Набридло таке життя! Робота, село, робота, село. Я хочу відпочити.

У слухавці почувся жіночий голос і сміх. Валентин закашлявся. Сміх повторився, а потім жінка крикнула:

– Коханий, йди до мене. Кинь вже нарешті свою дружину!

Знову пролунав кашель Валентина та гудки. Надія заплакала, вона все зрозуміла. Ось чому нічого не сходилося. Матері він говорив одне, їй інше.

‐ Мила, що трапилося? – спитала свекруха.

– У нього інша! Він мені зраджує. Якби ми не приїхали, то я нічого б і не дізналася. Що тепер буде? Я ж…

Свекруха довго сиділа мовчки. У неї через такі новини розболілася голова, але вона розуміла, що Наді зараз набагато гірше.

Уляна Федорівна згадала свого чоловіка, який гуляв праворуч і ліворуч, поки вона його не вигнала. Жити без нього стало важко, але водночас і легше.

Важко з грошима, зате в іншому було набагато краще. Не доводилося вислуховувати його брехню. А тепер і син загуляв. Вперше, чи ні?

– Гнати його! Нехай живе, як хоче.

Надія здивувалася і подивилась на свекруху.

– Гони його! Квартира твоя. Вибачиш, а він знову… Я знаю, що це тяжко, але я з тобою!

Вони довго розмовляли. Аліса вже давно спала, а жінки говорили щиро. Уляна Федорівна розповіла свою історію заміжжя, життя, зради, терпіння та звільнення. На брехню сина вона теж була скривджена. Як все підлаштував!

– Яке б ти рішення не ухвалила, я назавжди залишуся бабусею Аліси, і завжди вас чекатиму.

– А можна ми приїдемо до вас у відпустку?

– Звичайно, можна. Адже я ще не зовсім розібралася в новому телефоні. Мене ще вчити та вчити. Алісу залиш. Нехай у мене тиждень без тебе погостює, а потім і ти приїдеш.

У неділю Надія повернулася додому. Валентина вдома ще не було. Вона зібрала його речі, викликала слюсаря змінити замок.

Вночі почувся шум біля дверей. Ключ не підходив. Надія прокинулася, але не поспішала відчиняти. Чоловік зателефонував.

– Надя. У нас щось із замком, відчини.

– Просто ти переплутав квартиру, у мене все гаразд із замком.

Вона встала, відчинила двері і одразу виставила речі чоловіка на сходовий майданчик.

– Надя, ти не так усе зрозуміла. Я просто відпочивав. Ти мусиш мене зрозуміти. Мама, сім’я, це так вимотує.

– Відпочивав не один. Іди відпочивай далі, з тією, що кричала за тебе. Ти брехав мені та мамі! Ми думали один про одного не дуже добре. Ти мені зрадив! Я подаю на розлучення.

– Надіє, не можна так одразу, у нас же дитина.

– На тебе чекають.

Надія зачинила двері і лягла спати. Хотілося плакати, та вранці на роботу. Треба мати гарний вигляд, їй цілий день спілкуватися з людьми…

Розлучення було важким. Валентин не хотів втрачати родину. Жити йому довелося на орендованій квартирі, яку він сам і оплачував для коханки. До матері їздив рідко, бо вона була ним незадоволена.

А ось Надія зі свекрухою, хоч уже й колишньою, стали ще ближчими. Для неї це було дуже важливо. У Аліси є бабуся, а у неї, – “чужа рідна людина”…

Ставте вподобайки, пишіть в коментарях свої враження від прочитаного.

"