"– Навіщо тобі дві квартири, мамо? – Образився син

 

"– Навіщо тобі дві квартири, мамо? – Образився син

Маргарита Андріївна збиралася до сина на день народження. Заздалегідь записалася в салон, зробила зачіску, упорядкувала руки.

Потім відчинила шафу і дістала свою улюблену темно-синю сукню. Вона вже давно не одягала її, але вона сіла на неї, як і раніше, чудово. Легкий шарф-батік та зручні туфлі-човники доповнили вигляд.

Маргаріті Андріївні шістдесят два роки. Три роки тому вона залишилася вдовою, але жінка не зачинилася від життя у своєму горі.

Вона продовжила працювати, обіймаючи посаду керівника відділу в обласному управлінні статистики, і хоча вже отримувала пенсію, кидати роботу поки не збиралася.

Жила вона у двокімнатній квартирі, яку колись давно вони купили разом із чоловіком. Георгій, її чоловік, як відчував, що не довго йому залишилося.

За два роки до цього написав заповіт, у якому свою частку у квартирі залишив дружині, а щойно куплений новий автомобіль та гараж – їхньому єдиному синові Кості.

Була у Маргарита Андріївна ще одна квартира – однокімнатна, яку вона отримала у спадок.

Саме в ній і жив зараз Костя зі своєю дружиною Оленою, та п’ятирічною донькою Уляною.

Маргарита Андріївна подивилася на годинник – час. Вона взяла свою сумку та пакет із подарунком і вийшла з дому.

Свято пройшло добре. Окрім Маргарити Андріївни, були запрошені батьки Олени, її молодший брат та дві родинні пари – друзі Костянтина.

Подарунок матері – кашеміровий пуловер кольору петроль – дуже сподобався синові.

Коли настав час йти, Маргарита Андріївна попросила Костю викликати їй таксі – увечері транспорт ходив погано.

Але він сказав:

– Мамо, почекай, поки всі розійдуться – у нас до тебе є розмова.

Вона здивувалася, але наполягати не стала і сіла в крісло в очікуванні, коли син та невістка проведуть гостей.

Коли вони увійшли до кімнати, Олена запитала:

– Може, ще чаю?

– Ні, поговорімо, і я поїду.

– Мамо, – обережно почав Костянтин, – я, звичайно, розумію, що тато мав повне право розпорядитися своїм майном так, як вважав за потрібне. Але у нас із Оленою виникли проблеми, і я запропонував звернутися до тебе за допомогою.

– І в чому проблема? – Поцікавилася мати.

– Уляні вже п’ять. Нам тісно в однокімнатній квартирі. І я продумав два варіанти, які могли б вирішити це питання, – сказав син.

– І які ж це варіанти?

У цей момент Олена, яка стояла біля дверей, вийшла на кухню.

– Перший варіант – найпростіший: ми міняємось квартирами – ти переїжджаєш сюди, а ми – у твою двокімнатної. Щось типу спорідненого обміну. Тут і з документами особливої метушні не буде, – пояснив Костя.

– А другий який? – Запитала Маргарита Андріївна.

– А другий трохи складніше: ти оформляєш на мене дарчу на цю однокімнатну, ми її продаємо та беремо в іпотеку побільше квартиру.

– Зрозуміло. Як я гадаю, вас більше влаштовує перший?

– Так, ал,е якщо ти вибереш другий, ми не образимося, – сказав син.

– Не образитеся? Цікаво. А скажи, будь ласка, синку, яка з цих двох квартир належить вам? – Запитала мати.

– Мамо, я чудово пам’ятаю, що обидві ці квартири твої, але врешті-решт, вони все одно дістануться нам. То навіщо тобі за них так міцно триматися?

– Костю, тривалість життя у жінок у нашій країні близько сімдесяти восьми років. Мені зараз лише шістдесят два.

– Я сподіваюся, що в мене в перспективі ще п’ятнадцять років. І я хочу прожити їх у своїй квартирі, – відповіла мати. – Щодо другого варіанта – я подумаю.

Думала Маргарита Андріївна майже тиждень. Потім зателефонувала синові та запросила його до себе.

Костянтин сподівався, що мама оформить на нього дарчу на квартиру, в якій він зараз живе з родиною. Вони з дружиною вже вивчили питання, пов’язані з продажем житла та оформлення іпотеки, консультувалися у знайомих, які нещодавно купували квартиру. Загалом – були у всеозброєнні.

Коли син прийшов, Маргарита Андріївна запропонувала йому сісти.

– Перш ніж сказати, що я вирішила, я хочу запитати тебе, чи пам’ятаєш ту розмову, яка відбулася, коли ми – тоді ще з твоїм батьком – дали тобі ключ від однокімнатної квартири і дозволили вам з Оленою там жити?

– Пам’ятаю. Папа сказав, що квартиру ви даєте нам тимчасово. Доки ви не вийдите на пенсію. Після цього ви планували її здавати, та отримувати додатковий дохід, – відповів Костянтин.

– І що відтоді змінилося? – Запитала мати.

– Папи не стало.

– Так, твого батька не стало, але квартира, як була моя, так і залишилася. Адже ти знаєш, що отримала я її у спадок від своєї матері – твоєї бабусі.

– Мамо, я все це пам’ятаю!

– То чому ти вирішив переглянути домовленість і пропонуєш мені оформити на тебе дарчу?

– Мамо, ну ти ж бачиш, у нас не виходить накопичити на свою квартиру! – вигукнув Костя.

– А у вас і не вийде, якщо ви будете двічі на рік літати в Емірати та на Мальдіви. Якщо Олена купуватиме сумочки вартістю половину автомобіля і щотижня відвідуватиме салони!

– Ви й не збираєтеся накопичувати, хоч і в тебе, і у твоєї дружини дуже непогані зарплати. Ви сподіваєтеся розвязати квартирне питання моїм коштом.

– Ти пропонуєш нам перейти на локшину швидкого приготування? – Запитав син.

-Ні. Я пропоную двом дорослим людям усвідомити, що вам самим доведеться подбати про своє житло, причому, це може статися незабаром, – відповіла Маргарита Андріївна.

– Я поки що сповнена сил і кидати роботу не збираюся. Але, як тільки я звільнюся – або мене звільнять – я відразу ж попрошу вас з’їхати і шукатиму квартирантів, щоб отримувати той додатковий дохід, про який ми говорили тобі, коли передавали ключі від квартири.

– Ти хочеш сказати, що виженеш нас?

– Не вижену, а попрошу виконати угоду. До того ж я попереджаю тебе про це за кілька років. Ви з Оленою маєте зрозуміти, що у вас немає свого житла, вас тимчасово пустили у квартиру, щоб ви за цей час змогли накопичити хоча б на перший внесок. Минуло шість років! Скільки ви накопичили?

Костянтин нічого не відповів.

– Це нерозумно: ви витрачаєте все, що заробляєте. Я переконливо тебе прошу – поговори із дружиною. Поясни Олені ситуацію, щоб не вийшло, що за три роки я запропоную вам звільнити квартиру, а вона здивується, – сказала мати.

– Тобто, в тебе буде дві квартири, а ми будемо змушені шукати житло? Навіщо тобі дві квартири, мамо?

– Костю, я тобі вже пояснювала, ти погано мене слухав? В одній квартирі житиму я, а іншу – здаватиму, щоб мені було, на що жити.

– Я не хочу, вийшовши на пенсію, рахувати копійки і вибирати, що купити: ліки, чи шматок м’яса, у той час, як ви бездумно витрачатимете гроші.

– Невже ти думаєш, що ми тобі не допоможемо? І якщо ти попросиш, ми не купимо тобі тих самих ліків? – Запитав син.

– А чому я маю щось просити? Мені простіше мати свої гроші та купувати те, що мені треба – це по-перше. І по-друге, згадай, коли я півтора роки тому зламала руку, ти приїхав до мене лише один раз, щоб звозити в травмпункт

– . А Олена не з’явилась у мене жодного разу. Хоча цілком могла б приїхати та допомогти із прибиранням. Добре, що в мене була понівечина ліва рука – я хоч якось могла себе обслуговувати. Та Валентина Василівна, сусідка допомагали.

– Мамо, але ж я дзвонив тобі, питав, як ти почуваєшся. Тобі треба було попросити, щоб ми приїхали і допомогли.

– Звідки ви приїхали? З Таїланду? Ви ж наступного тижня туди полетіли. А коли повернулися, навіть не поцікавилися, як я тут сама впоралася. Тож вибач, Костю, у мене на вас надії немає!

– Поки можу, намагатимуся випливати сама. А там буде видно. І ви давайте теж самі збирайте собі на квартиру – я планую ще три-чотири роки попрацювати, але гарантувати нічого не можу.

Звичайно, і Костянтин, і Олена образилися на Маргариту Андріївну – ще б пак, жити спокійно в квартирі, вважати її своєю і раптом дізнатися, що тебе можуть будь-якої миті попросити звідси.

– Уявляєте, у свекрухи дві квартири – вона одна живе у двокімнатній квартирі, а ми втрьох тіснимося в однокімнатній! Так вона ще сказала, що через три роки і звідси нас вижене, – скаржилася Олена подругам та своїй матері.

І ті, зрозуміло, їй співчували і обурювалися поведінкою Маргарити Андріївни. Така-сяка стара…

А ви як вважаєте, слушно міркує Маргарита? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

"