"А мені… гроші потрібні, за комуналку не вистачає. От і збираю. Ось ще й годинник настільний продаю, може, треба?

 

"А мені… гроші потрібні, за комуналку не вистачає. От і збираю. Ось ще й годинник настільний продаю, може, треба?

Ліда гортала газету оголошень. Раптом жінка помітила напис: – “Продаю стару етажерку, недорого, хоч для книг, хоч для чого завгодно”.

Ліда на хвилину задумалася. Вона згадала своє дитинство, невелике село, куди вона їздила на літо до бабусі та дідуся відпочивати. Жила вона тоді влітку на веранді, де поруч із пружинним ліжком стояла невелика етажерка з улюбленими книгами дідуся.

Саме там Ліда і звикла до читання. Влітку уроки не треба було робити, і вона багато читала Жюля Верна, Марка Твена, Франка.

Бабуся та дід заглядали на веранду. Ліда читала, сидячи в ліжку, в подушках, а поруч незмінно лежав котик Рижик.

– Ох, і котик з тобою звик до читання, – усміхалася бабуся і кликала обідати.

Ліда кивала головою і клала в книгу закладку – фантик від цукерки. Вона ставила книжку на етажерку в кілька поличок. Ніжки етажерки були крученими, тоненькими, але досить стійкими. І Ліді вона дуже подобалася.

Тепер, коли не було на світі ні дідуся, ні бабусі, Ліда з сумом і теплом згадувала ту сільську хату і не могла зрозуміти, чому батьки так легко продали її. Мало того, вони передаючи проданий будинок новим власникам навіть не взяли звідти речі: ні меблів, ні посуду, ні книг.

І Ліда на той час не розуміла, наскільки потім сумуватиме за дідусем і бабусю, з роками все більше й більше.

– І чому я не взяла собі тоді з дому щось на згадку? – прошепотіла Ліда.

Вона набрала номер телефону про продаж етажерки та домовилася про зустріч із продавцем.

У призначений час двері їй відчинив дідусь. Він провів Ліду в невелику кімнату і вказав у куток біля ліжка. Ліда глянула туди і застигла від здивування. Старий продавав таку саму етажерку як колись була у дідуся і бабусі.

– Багато не прошу, як зазначено в оголошенні, адже старенька вона, але ще послужить. Міцна… – почав умовляти продавець Ліду, бачачи її задумливий вираз обличчя.

– І не шкода вам її продавати? Адже звикли до неї, мабуть? – запитала Ліда.

Старий здивовано глянув на неї і схилив голову.

– Дружина моя її любила, але її не стало вже. Вона в’язання своє на ній тримала і зверху книжки ставила. А мені… гроші потрібні, за комуналку не вистачає. От і збираю. Ось ще й годинник настільний продаю, може, треба?

Ліда подивилася на атмосферу в кімнаті. Було дуже скромно, але чисто. Сам господар був одягнений у старенький спортивний костюм, лише стоптані тапки псували зовнішній вигляд, але, мабуть, старий так звик до них, що вже не помічав їхньої ветхості.

Ліда купила етажерку і несла її пішки до себе додому анітрохи не соромлячись уваги перехожих.

Через кілька днів вона зробила у знайомого столяра замовлення: скопіювати таку саму етажерку – зробити нову, покрити лаком. Столяр взяв етажерку як зразок і взявся до роботи.

Через тиждень нова блискуча етажерка була готова. Ліда не могла натішитися: так вона їй сподобалася. Вона постелила на кожну поличку мереживну в’язану серветку, поставила книги, невеликі вазочки та статуетки. На найвищу полицю Ліда поставила спільне фото бабусі та дідуся. А перед ним – невелику вазу з квітами.

Тепер залишилося віднести дідові його стареньку етажерку. Ліда знову пройшла свій шлях до продавця, несучи етажерку назад. Коли дідусь відчинив двері, то трохи здивувався.

– Що таке? Не підійшла? Як же так? – занепокоївся він.

– Підійшла, мені майстер виготовив таку саму, не хвилюйтеся, гроші я з вас назад не братиму, а попрошу про одне: не продавайте її, щоб потім не шкодувати.

Вони поставили етажерку на місце. Дідусь все ще не міг відійти від подиву – від вчинку Ліди. Ліда обняла старенького і помітила, що він розплакався. А коли виходила в коридор, він поспішно подякував:

– Дякую, дочко, ось не чекав. Дивно як… Треба ж! Не продам тепер вже точно. Це, напевно, з неба моя Валя не задоволена була, от і прислала мені її назад. Дякую…

– Ой, мало не забула, – схаменулась Ліда. Вона вийняла з сумки нові капці і поставила в коридорі. – Це вам. – Вона помахала рукою спантеличеному дідусю і вийшла, зачинивши за собою двері. І лише у дворі вона обернулася до будинку. З вікна своєї кімнати дідусь махав Ліді, мов рідний.

Ліда йшла вулицею і посміхалася. Вона почувалася знову маленькою дівчинкою, так і уявлялася їй сонячна веранда діда та бабусі, і на душі ставало теж сонячно та затишно.

Ставте впдобайки та залишайте ващі думки у коментарях!

"