"– Сталося те, що трапляється з чоловіками, коли їм здається, що трава зеленіша з іншого боку паркану, – уїдливо зауважила Олена Миколаївна. – Хоча найчастіше – це просто штучний газон…

 

"– Сталося те, що трапляється з чоловіками, коли їм здається, що трава зеленіша з іншого боку паркану, – уїдливо зауважила Олена Миколаївна. – Хоча найчастіше – це просто штучний газон…

Олена Миколаївна зупинилася біля знайомих дверей, дістала ключі та увійшла до квартири сина. У передпокої її зустрів жіночий сміх та запах парфуму.

Вона пройшла у вітальню і завмерла – на дивані сиділа незнайома жінка в халаті, що явно тільки піднялася з ліжка.

– Артур! – Покликала вона сина, намагаючись зберегти гідність.

Той з’явився з кухні з кухлем у руках, побачив матір і помітно напружився.

– Мамо, ти могла б попереджати… – почав він роздратовано.

– У тебе ж є дружина Ірина та донька Світлана, – відрізала Олена Миколаївна, не зважаючи на присутність незнайомки. – Чи твоя пам’ять така ж вибіркова, як і совість?

– Про це я сьогодні й збираюся поговорити з дружиною, – спокійно відповів Артур, демонструючи показну байдужість.

Жінка в халаті підійнялася і нахабно обійняла його, наче мітячи територію.

– Познайом нас, любий, – промуркотіла вона з отруйною усмішкою. – Хоча, гадаю, це зайве. Я Ольга.

– А я розчарована мати, – холодно відповіла Олена Миколаївна. – Сподіваюся, ви розумієте, що втрутилися у чужу родину?

– А хіба сім’я – це не про кохання? – виразила Ольга. – А тут я бачу лише… звичку.

– Мені тут нема чого робити, – кинула Олена Миколаївна своєму синові і розвернулася до виходу. – Але пам’ятай, Артуре, що посієш, те й пожнеш.

Дорогою додому вона згадувала, як двадцять п’ять років тому вони з чоловіком Миколою в’їжджали до цієї квартири.

Тоді вона продала дачу бабусі, він теж вклав свої заощадження – купували разом, мріяли про щасливу родину. Але життя склалося інакше.

Постійні сварки, взаємні докори, холодність. Розходитися не наважувалися – звичка і страх втратити квартиру тримали міцніше за будь-які почуття. А маленький Артур ріс серед конфліктів і вважав за це норму.

«Дурна прикмета – виховувати дітей на руїнах шлюбу, – думала вона гірко. – Вони потім будують такі ж руїни, тільки красивіші».

Коли синові виповнилося сім, Микола із друзями організував невеликий кооператив. Справи пішли в гору, і тепер, через п’ятнадцять років, їхня компанія перетворилася на великий будівельний холдинг із Миколою на чолі. Гроші прийшли, але щастя не принесли – лише нові приводи для розбратів.

У просторій чотирикімнатній квартирі її зустріли невістка Ірина із онукою Світланою на руках. Дівчинка радісно потяглася до бабусі, і серце Олени Миколаївни на мить відтало.

– Як справи у Артура? – спитала Ірина, похитуючи дитину. – Ви виглядаєте засмученою.

Олена Миколаївна похмуро глянула на неї. Ірина була гарною дружиною та матір’ю, але син явно вирішив зруйнувати родину. Вона чудово знала, хто та жінка у халаті – Ольга з банку, де працював Артур.

– Ірочко, люба моя, – почала вона обережно, – життя часом підносить нам болючі уроки. Побачиш сама, коли він прийде.

– Щось сталося? – стривожилась Ірина.

– Сталося те, що трапляється з чоловіками, коли їм здається, що трава зеленіша з іншого боку паркану, – уїдливо зауважила Олена Миколаївна. – Хоча найчастіше – це просто штучний газон.

А в цей час Артур обіймав Ольгу на тому самому дивані, насолоджуючись ілюзією свободи.

– Все йде, як слід, – говорив він самовдоволено. – Скоро я буду вільний, і ми заживемо по-справжньому щасливо.

– Нарешті, – Ольга грайливо провела пальцем по його грудях. – А то я вже почала думати, що ти з тих чоловіків, які все життя збираються кинути дружину, але так і на той світ ідуть одруженими.

– Не смішно, – скривився Артур. – Просто треба зробити все правильно. У мене репутація.

– Яка репутація? – засміялася Ольга. – Таємний коханець банківського службовця? Дуже солідно!

Артур думав, як батько колись вимагав, щоб він став юристом – «для компанії вигідно». Але він вибрав програмування, й не пошкодував. Конфлікт із батьком досяг апогею, коли Артур повідомив про бажання одружитися з Іриною.

– Ніколи, у мене нарада, – кинув тоді Микола, навіть не піднявши очей від документів.

Мати стала на бік чоловіка, як завжди. Артур розписався з Іриною таємно, навіть не повідомивши батьків. «Нехай дізнаються з факту, що відбувся», – вирішив він тоді.

Після появи Світлани Олена Миколаївна вирішила виправити стосунки та запросила невістку з онукою жити до себе.

З того часу Ірина мешкала у свекрів, а Артур все частіше ночував у своїй холостяцькій квартирі, виправдовуючи це роботою. Саме тому мати і вирішила його провідати.

Надвечір Артур прийшов у будинок матері, все ще витаючи в хмарах від зустрічі з Ольгою. Олени Миколаївни не було вдома. Ірина зустріла його з похмурим обличчям, та червоними від сліз очима.

– Твого батька сьогодні не стало, – сказала вона без передмов, голос тремтів. – Я тобі дзвонила кілька разів, але ти не відповів.

– Що?.. – Артур опустився на стілець, і вся самовдоволена впевненість злетіла з його обличчя.

– Серцевий напад. Прямо в офісі, – Ірина дивилася на нього з болем. – А знаєш, що найжахливіше? Ти так і не знайшов сміливості з ним помиритись. А тепер уже ніколи не знайдеш.

– Я… я не знав… – пробурмотів Артур, але в глибині душі вже прикидав, що буде з батьковою компанією. Спадщина могла все змінити.

– Звичайно, це страшно, – промовив він, зображуючи скорботу. – Тато був… складною людиною, але він багато чого досяг.

Ірина з презирством подивилася на нього – фальш була очевидною навіть дитині, не кажучи вже про жінку, яка прожила з ним кілька років.

– Ти думаєш про гроші, так? – тихо спитала вона. – У такий момент ти думаєш про спадок?

– Не кажи дурниць, – огризнувся Артур. – Просто треба бути практичними. Життя продовжується.

– Так, життя продовжується, – погодилася Ірина з гіркою усмішкою. – Особливо твоє. З цією… Ольгою.

Додзвонившись матері, Артур дізнався, що вона отримала звістку, що батька не стало, тільки до обіду і зараз займається документами. Наступний дзвінок – юристу компанії.

– Артуре, співчуваю, – сказав юрист. – Рада директорів уже зібралася і обрала тимчасового керуючого. Щодо успадкування активів – усе впирається у заповіт. Потрібно його оголосити.

– Коли це можна зробити? – поспішив Артур.

– Через пів року. Але ж ти розумієш, що основним спадкоємцем, швидше за все, станеш ти?

– Звичайно, – самовдоволено посміхнувся Артур. – А хто ж ще?

Коли він повернувся до кімнати, Ірина сиділа в кріслі, гойдаючи дочку, що заснула. Світлана мирно спала, не підозрюючи про те, що дідуся більше немає.

– Мати розповіла про твою коханку, – тихо сказала Ірина. – Що тепер робитимеш?

– Подам на розлучення, – відповів він чесно, вирішивши, що далі приховувати безглуздо. – Нема сенсу продовжувати цю комедію.

– Відмінно, – Ірина підняла на нього погляд, і в ньому не було болю. – І відмовишся від дочки?

Артур здивувався такій пропозиції – він чекав сліз, благань, спроб його втримати.

– Якщо ти не проти… – обережно сказала вона. – Менше проблем із аліментами та зустрічами…

– Я не проти, – кивнув Артур. – Більше того, я наполягаю.

– Домовилися тоді, – полегшено видихнула Ірина.

“Як все просто виявилося”, – думав він, не підозрюючи, що потрапив у пастку.

Похорон пройшов скромно – Микола за життя не любив пишноти. Розлучення Артура оформили швидко, за взаємною згодою.

Він відмовився від батьківських прав. Олена Миколаївна розлютилася від такого рішення.

– Позбався цієї… особи! – Вимагала вона, коли Ольга переїхала до сина. – Вона зруйнувала твою сім’ю!

– Не втручайся в моє життя! – Огризнувся син. – Я доросла людина і сам знаю, що роблю!

– Дорослий? – уїдливо перепитала мати. – Дорослі люди не кидають своїх дітей заради першої зустрічної красуні!

– Ольга не перша зустрічна! Ми кохаємо одне одного!

– Кохання… – Олена Миколаївна гірко посміхнулася. – Подивимося, як довго триватиме це кохання.

Зрозумівши, що Артур успадкував батьківську впертість, Олена Миколаївна вирішила підтримати сина. “Внуків може бути багато, а син один”, – міркувала вона.

– Ірино, тобі треба з’їхати, – оголосила вона колишній невістці через тиждень після розлучення. – На початку я оплачу тобі орендовану квартиру, щоб ти стала на ноги.

– Дайте мені чотири місяці, – спокійно попросила Ірина. – Цього вистачить, щоб вирішити всі питання.

– Добре, – поблажливо погодилася Олена Миколаївна. — Але потім сама зберу твої речі та відвезу, куди скажеш. Не хочу, щоб ти затягувала.

– Не турбуйтесь, – усміхнулася Ірина. – Я не з тих, хто чіпляється за минуле.

Час йшов повільно, але невблаганно. Покійний Микола, усвідомлюючи, що з сином примирення не передбачається навіть у віддаленому майбутньому, вирішив переписати всі активи на онуку Світлану – і частку в квартирі, і накопичувальний рахунок, і акції компанії.

Коли документи на спадок були оформлені належним чином, Ірина прийшла до свекрухи з візитом ввічливості.

– Олено Миколаївно, тепер вам слід звільнити мою квартиру, – промовила Ірина з холодною чемністю.

– Як це твою? Вона моя!- здивовано спитала свекруха.

– Була колись, – спокійно виправила Ірина. – Тепер квартира цілком належить Світлані, а я її законний представник до повноліття. Втім, я готова викупити вашу колишню частку за справедливою ціною.

Олена Миколаївна розгублено моргала – звідки у цієї сірої мишки таке нахабство та гроші? Але вибору справді не залишалося.

– Ти… ти ж розумієш, що чиниш безчесно? – Спробувала вона натиснути на совість.

– Я роблю розумно, – незворушно відповіла Ірина. – Втім, ви завжди казали, що я недостатньо практична. Мабуть, навчання не пройшло даремно.

У нотаріуса на Олену Миколаївну чекав справжній шок – ні вона, ні Артур нічого не отримали за заповітом. Все дісталося маленькій Світлані.

– Як так?! – кричала вона на сина. – Ти ж обіцяв, що все владнаєш! Казав, що батько тебе пробачить!

– Я думав… – бурмотів Артур, гортаючи документи. – Він же не міг так вчинити зі мною!

– Міг і вчинив, – сухо зауважив нотаріус. – Заповіт складено за всіма правилами. Оскаржити буде дуже складно.

– Ми спробуємо! – розлютилася Олена Миколаївна. – Знайдемо спосіб!

– На які кошти? – поцікавився юрист. – Судові витрати обійдуться не дешево.

Дізнавшись, що Артур залишився практично ні з чим, Ольга влаштувала грандіозний скандал із биттям посуду, та криками на всю округу.

– Ти обіцяв мені забезпечене життя, гарне і безтурботне! – надривалася вона, збираючи свої речі. – Розказував про спадщину, квартиру! А сам виявився нікчемним невдахою та злиднем!

– Ольга, почекай, я все виправлю! – намагався утримати її Артур. – Ми щось придумаємо!

– Що ти виправиш, жалюгідна ти людина? – зневажливо пирхнула вона. – Навіть свого батька не зміг переконати! І машину свою забираю – вона на мене оформлена!

– Але, як же наші плани? Весілля?

– Яке весілля з банкрутом? – зло засміялася Ольга. – Знайди спочатку нормальну роботу, тоді й поговоримо. А поки що – прощавай, невдахо!

Олена Миколаївна із коробками своїх речей повернулася в двокімнатну квартиру до сина – в ту саму, яку вони купували з покійним чоловіком двадцять п’ять років тому. Гроші за продану частку вона вирішила не марнувати – раптом і син її вижене.

– Мамо, це тимчасово, – намагався заспокоїти її Артур, звільняючи місце у шафі. – Я знайду кращу роботу, накопичу грошей…

– Яку роботу? – гірко посміхнулася вона. – Досвіду керівного жодного. Кому ти потрібний?

– Щось вигадаємо, – невпевнено бурмотів син.

– Так, ти вмієш вигадувати, – отруйно помітила мати. – Вже вигадав нам таке життя…

А у просторій чотирикімнатній квартирі Ірина підписувала контракт виконавчого директора будівельного холдингу.

Маленька Світлана весело бігала по кімнатах із цуценям лабрадора, який дзвінко гавкав від надлишку радості.

– Мамо, дивись, який він кумедний! – радісно кричала дівчинка. – Він уже знає своє ім’я! Барон, до мене!

Ірина посміхалася, спостерігаючи за дочкою. Як чудово, що так вдало склалося. Більше ніяких зрад, жодних щоденних принижень від свекрухи, жодних скандалів та докорів.

– Мамо, а чому тато більше не живе з нами? – спитала Світлана, присівши поряд із цуценям.

– Тому що дорослі іноді не можуть домовитися, сонечко, – лагідно пояснила Ірина. – Але нам з тобою добре й удвох, правда?

– Звичайно! – засміялася дівчинка. – У нас тепер є Барон, і ти більше не плачеш вечорами!

У сусідній кімнаті на письмовому столі лежали документи компанії – тепер усе це належало дочці. Отже, вимагало грамотного управління до повноліття Світлани.

Телефон мелодійно задзвонив – дзвонила нова секретарка.

– Ірино Сергіївно, завтра важлива нарада з інвесторами щодо нового житлового комплексу, – доповіла вона. — Документи вже підготовлено.

– Добре, я буду готова, – впевнено відповіла Ірина.

Вона відклала слухавку і подивилася у велике вікно вітальні. Десь там, у тісній двокімнатній квартирі, сидять Артур із матір’ю. А тут – її нове життя, яке вона збудувала власними руками та розумом.

– Мамочко, а дідусь був дуже розумний? – Поцікавилася Світлана, підійшовши до матері.

– Дуже розумною і справедливою людиною, люба, – тепло відповіла Ірина, обіймаючи дочку. – Він добре знався на людях.

– Значить, він знав, що ти добре піклуватимешся про його роботу?

– Саме так, моя маленька розумниця.

Тим часом у старій квартирі Артур безуспішно переглядав сайти вакансій, а Олена Миколаївна зло коментувала кожну його дію.

– Ось бачиш, досвіду вимагають! – хитро помічала вона. – А що ти вмієш? Тільки гроші витрачати та дружин міняти!

– Мамо, не треба, – втомлено просив син. – І так нудно.

– А мені, на твою думку, весело? – злетіла вона. – Я думала, в старості житиму, як людина, а тепер знову в цьому барлозі! І все через твою тупість!

– Я виправлюся, знайду роботу.

– Що ти виправиш, горе-коханець? – зневажливо чмихнула мати. – Краще б на юриста вивчився, як батько радив, а зараз тільки комп’ютери ремонтуватимеш, гарна перспектива!

А Ірина тим часом вивчала фінансові звіти компанії, дивуючись далекоглядності тестя. Старий справді створив прибуткову справу, яка тепер стане надійним фундаментом для майбутнього Світлани.

– Мамо, а ми багаті? – раптом спитала донька, заглядаючи через плече на цифри у документах.

– Ми забезпечені, сонечко, – обережно відповіла Ірина. – Але головне багатство – розум і працьовитість. Гроші – лише інструмент.

– Як молоток?

– Так, – засміялася мати. – Молотком можна звести будинок, а можна й зруйнувати. Все залежить від того, у чиїх руках він знаходиться.

– Зрозуміло! – Кивнула дівчинка. – А тато не вмів користуватись цим молотком?

– На жаль, ні, люба. Не вмів.

І то була чиста правда. Цілком інша правда, ніж та, яку вони знали раніше…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"